Що впало, те пропало
Шрифт:
На «Біскейні» він доїхав до торгового комплексу, що поруч з аеропортом, весь час напружено виглядаючи поліцейські машини. Коли на Ейрлайн-бульвар ззаду його з ревом наздогнала одна з включеними мигалками, усередині у нього все зціпилося, а серце мало не вистрибнуло з грудей. Коли ж поліцейська машина, не зменшуючи швидкості, промчала повз, легше йому не стало.
Він знайшов новини на радіо «БАМ-100». Головною темою були мирні перемови між Садатом і Бегіном у Кемп-Девіді («можна подумати, те щось дасть», – неуважно подумав Морріс), але потім заговорили про вбивство відомого американського письменника Джона Ротстайна. У поліції стверджували, що це робота «банди злодіїв» і що слідство має безліч доказів. Імовірно, просто набивали собі ціну.
А може, і ні.
Морріс не думав, що його можна знайти, допитавши напівглухих дідуганів із Толбот-Корнерс, які стирчать у місцевій закусочній «Яммі», що б там не казав Енді, але його набагато більше непокоїло дещо інше. Вони, Фредді та Кертіс, працювали у фірмі «Донах’ю Констракшинз», яка зводила будинки в Денверс і Норт-Беверлі. У них було дві різні робочі бригади, і поки Морріс шістнадцять місяців тягав дошки та цвяхи в Денверс, Кертіс і Фредді корячилися на іншому будівництві, за п’ять миль від нього. Проте деякий час вони таки працювали в одній бригаді й навіть після того, як знов розбіглися, зазвичай обідали разом.
Про це знало чимало людей.
Він припаркував «Біскейн» поруч із тисячею інших машин біля тієї частини торгового комплексу, у якій розташовано магазин «Джей Сі Пенні», витер усе, до чого торкався, і залишив ключі в запалюванні. Пішов швидко, піднявши комір і натягнувши по брови бейсболку із символом команди «Індіанці». Біля головного входу в торговий центр він присів на лавку, дочекався автобуса до Нортфілда й кинув у коробку п’ятдесят центів. Дощ посилювався, і дорога назад була повільною, але він і не переймався, бо дістав час подумати.
Енді – боягуз і думає лише про себе, але в одному він мав рацію. Записники треба сховати, і зробити це треба негайно, як би Моррісу не хотілося їх прочитати, починаючи з нового невідомого роману про Джиммі Ґолда. Якщо поліція таки заявиться й не знайде в нього записників, вони нічого не зможуть вдіяти… Адже так? Вони можуть тільки підозрювати.
Але ж?
Крізь фіранки у вікні сусіднього будинку ніхто не визирав, тож Моррісу не довелося знову розмовляти з місіс Маллер і, приміром, пояснювати, що він продав машину. Дощ змінився справжньою зливою, і це було добре. Отже, ніхто не буде швендяти незабудованою ділянкою між Сикоморовою та Березовою вулицями. Та ще й у сутінках.
Він вийняв усе зі старої скрині, опираючись майже непереборному бажанню зазирнути в записники. Він не міг цього зробити, як би не хотілося, тому що, почавши, уже не зміг би зупинитися. «Пізніше, – думав він. – Задоволення треба відкласти, Моррі». Чудова порада, але сказана голосом матері, і від цього в нього знову застукало в скронях. Добре, хоч це задоволення не доведеться відкладати на потім. Якщо поліція не з’явиться до нього за три тижні – щонайбільше за місяць, – він зможе розслабитись і почати дослідження.
Він виклав нутрощі скрині плівкою, щоб нічого всередині не промокло, і поклав туди записники, включно з тим, що показував Енді. Банківські пачки грошей він накидав зверху. Морріс зачинив скриню, подумав і відчинив знову. Відсунув плівку, узяв з однієї пачки пару сотень доларів. Жоден поліцейський не зможе визнати це занадто великою сумою, навіть якщо ці гроші знайдуть під час обшуку. Він скаже їм, що це вихідна допомога чи щось таке.
Шерех дощу по даху гаража не заспокоював. Для Морріса він звучав так, ніби якийсь скелет тарабанив пальцями, і від цього звуку голова в нього розболілася ще більше. Тільки-но повз будинок проїжджала машина, він завмирав, очікуючи побачити на під’їзній доріжці миготіння синього кольору. «Дідько б забрав Енді Халлідея за те, що він посіяв у мене цю безглузду тривогу. Дідько б забрав і його, і його замашки підорські».
Та тривога ця могла бути не такою вже безглуздою. Що швидше сутеніло, то правдоподібнішою здавалася думка про те, що поліцейські можуть пов’язати Кертіса та Фредді з Моррісом Белламі. Клята стоянка. І чому він не відтягнув тіла до лісосмуги? Хоча це не надто ускладнило б роботу поліцейським. Хтось усе одно в’їде на стоянку, побачить кров і набере 911. У поліцейських є собаки…
– До того ж, – сказав він скрині, – я поспішав. Так?
Батьків ручний візок досі стояв у кутку поряд з іржавою киркою і двома такими самими іржавими лопатами. Морріс поклав скриню на візок, закріпив ременями й визирнув у вікно гаража. Ще занадто видно. Тепер, коли він був так близько від того, щоб позбутися записників і грошей – тимчасово, заспокоював він себе, це лише тимчасово, – він дедалі більше впевнювався в тому, що поліція нагряне до нього з хвилину на хвилину. А як місіс Маллер здалося, що він поводиться підозріло, і вона повідомила про це куди слід? Це ввижалося малоймовірним – лоб у неї товщий за дубову дошку, – але хтозна.
Він змусив себе проковтнути ще один заморожений обід, вирішивши, що це може вгамувати голову, але натомість вона розболілася ще сильніше. Він зазирнув до материної аптечки, думаючи знайти аспірин або «Едвіл», і… не знайшов нічого. «Та пішла ти, мамо, – подумав він. – Чесно. Щиро. Пішла… ти».
Він побачив її посмішку. Тонку, як рибальський гачок.
О 7:00 ще не стемніло – клятий перехід на літній час, який дурень це вигадав? – Але вікна в сусідньому будинку не світилися. Це було добре, та Морріс знав, що Маллери можуть повернутися щосекунди. До того ж у такій нервовій обстановці він просто не зміг би довго чекати. Він сходив до передпокою, понишпорив у шафі та знайшов пончо.
Скориставшись затильними дверима гаража, Морріс викотив візок у двір. Через мокру траву й розгрузлу землю йти було важко. Доріжку, якою він так часто ходив у дитинстві – зазвичай до Залу відпочинку на Березовій вулиці, – від негоди захищали дерева, тому там він зміг піти швидше. Коли він дістався струмка, який по діагоналі перетинав нічийну ділянку землі завбільшки з міський квартал, настала повна темрява.
Він захопив із собою ліхтарик і тепер підсвічував ним, вибираючи підхоже місце біля струмка на безпечній відстані від доріжки. Бруд був м’яким, і копати було легко, поки він не наткнувся на переплетене коріння навислого дерева. Морріс подумав, чи не знайти інше місце, але діра була вже майже готова, і він не збирався починати все наново, до того ж це лише тимчасова обережність. Він поставив ліхтарик в отвір, прилаштувавши його на камені так, щоб світло падало на коріння, і розрубав його киркою.
Засунувши скриню в діру, він швидко закидав її землею. Закінчив тим, що прибив пухкий ґрунт лопатою. «Гаразд, – подумав він. – На березі струмка трави мало, отже, голий клаптик землі не виділятиметься. Головне ж те, що скриня тепер не в будинку, правильно?»
Правильно?
Повертаючись із візком до будинку, він не відчував полегшення. Усе йшло не так, як гадалося. Усе. Неначе зла доля стала між ним і записниками, так само, як доля не давала з’єднатися Ромео і Джульєтті. Це порівняння здавалось одночасно безглуздим й ідеальним. Так, він був коханцем. Клятий Ротстайн кинув його зі своїм «Утікач зменшує оберти», але це нічого не змінювало.