Що впало, те пропало
Шрифт:
– Можна, я у твоєму ліжку полежу, Піті? Мені наснився поганий сон.
Він хотів було відправити її назад, але потім вирішив (у голові промайнули думки про заховану скриню), що це може злякати удачу. До того ж це було б зовсім не по-братськи – он у неї які круги під красивими оченятами.
– Ну гаразд, давай, тільки недовго. І не будемо це узвичаювати. – Один з улюблених маминих висловів.
Тіна шмигнула до ліжка й обперлася спиною об стіну – так вона любила спати, – наче зібралася провести тут усю ніч. Піт згорнув підручник природознавства, сів поруч із нею та скривився
– Лялька, Тінсі. Я сів на твою місіс Бізлі.
– Зараз я її ногами відштовхну. Ось. Так краще?
– А якщо вона там задихнеться?
– Вона не дихає, дурний. Це просто лялька, й Еллен говорить, вона мені скоро набридне.
– Еллен – дурепа.
– Вона моя подруга. – Піт із деяким подивом подумав, що із цим не варто сперечатися. – Але, напевно, вона має рацію. Люди ж дорослішають.
– Тільки не ти. Ти назавжди залишишся моєю молодшою сестрою. І дивись, не засинай. Тобі повертатися до своєї кімнати за п’ять хвилин.
– Десять.
– Шість.
Вона подумала.
– Добре.
Знизу долинув здавлений стогін, за ним стукіт милиць. Піт простежив звук до кухні, там тато сяде, запалить сигарету й буде видувати дим на вулицю через чорний хід. Від цього увімкнеться обігрівач, а обігрівач, якщо вірити мамі, палив не масло, а долари.
– Як думаєш, вони розлучаться?
Піт зазнав подвійного удару. По-перше, саме питання, а по-друге, абсолютно доросла заклопотаність, з якою воно було поставлено. Він почав відповідати, що ні, звісно, не розлучаться, але потім згадав, як йому не подобаються фільми, у яких дорослі брешуть дітям, а такі майже всі фільми.
– Не знаю. Точно не сьогодні. Суди вже зачинено.
Вона хихотнула. Напевно, це добре. Він почекав, аби вона ще щось сказала. Вона не сказала. Думки Піта повернулися до скрині, захованої на березі річки, під деревом. Виконуючи домашнє завдання, він якимось чином утримував ці думки на відстані, але…
Ні, неправда. Ці думки не полишали його.
– Тінсі? Не засинай.
– Я не… – Судячи з голосу, вона вже майже заснула.
– Що б ти зробила, якби знайшла скарб? Закопану скриню, повну дорогоцінних каменів і золотих дублонів?
– Що таке дублони?
– Це такі старовинні гроші.
– Віддала б їх татові з мамою. Щоб вони більше не сварилися. А ти?
– Я теж, – відповів Піт. – Тепер іди до себе, щоб мені не довелося тебе нести.
Згідно з умовами страховки, Том Сауберс тепер мав право проходити терапію двічі на тиждень. Щопонеділка та щоп’ятниці о дев’ятій годині ранку за ним приїжджала спеціальна машина, вона ж повертала його назад о четвертій після гідротерапії та зібрань, на яких люди із застарілими травмами й хронічними болями сідали в коло й обговорювали свої нещастя. Це означало, що два дні на тиждень будинок залишався порожнім.
У четвер увечері Піт ліг спати, скаржачись на хворе горло. Уранці, прокинувшись, він заявив, що горло все ще болить і в нього підвищилася температура.
– Гарячий, – сказала Лінда, приклавши зап’ястя до його чола. Піт сподівався на це всією душею, коли, перед тим як спуститися вниз, тримав голову у двох дюймах
– Гарна ідея! – вигукнув Том зі свого місця за столом, де ганяв по тарілці яєчню. Вигляд у нього був такий, наче він узагалі не спав уночі. – До фахівця. Зараз покличу особистого водія. «Роллс-ройс» зайнятий, Тіні потрібно їхати на теніс у клуб, але друга машина, здається, вільна.
Тіна пирснула від сміху, а Лінда осудливо глипнула на Тома, та, перш ніж вона встигла відповісти, Піт сказав, що йому не настільки зле й одного дня вдома йому вистачить, щоб одужати. Якщо не за день, то за вихідні він точно видужає.
– Сподіваюся, – зітхнула вона. – Ти їсти хочеш?
Піт хотів, але ж знав, що зізнаватися в цьому нерозумно, раз у нього має боліти горло. Він прикрив рот рукою й зобразив покашлювання.
– Може, трохи соку. Потім, напевно, піду нагору та спробую ще поспати.
Тіна вийшла з будинку першою, побігла до рогу, де вони з Еллен обговорювали ті дивакуваті теми, які обговорюють дев’ятирічні дівчиська, чекаючи на шкільний автобус. Потім мама поїхала на «Форді» до школи. Останнім вийшов із будинку тато, він на милицях пройшов під’їзною доріжкою до мікроавтобуса, що вже чекав на нього. Піт, проводжаючи його поглядом із вікна своєї спальні, подумав, що батько останнім часом ніби поменшав. Волосся, що стирчало з-під шапки з написом «Бабаки», уже торкнулася сивина.
Коли мікроавтобус поїхав, Піт одягнувся, узяв із комори одну з торбин, з якими мама ходила до магазину, і вийшов у гараж. Із батьківських інструментів він вибрав молоток і долото, сунув їх у торбину. Прихопивши лопату, він вирушив, але, пройшовши кілька кроків, повернувся й узяв іще й лом. Бойскаутом він ніколи не був, але вважав, що краще бути готовим до всього.
Ранок видався такий холодний, що дихання перетворювалося на пару, але до того часу, коли Піт розкопав скриню настільки, щоб її можна було витягти, повітря прогрілося, і він аж спітнів. Знявши куртку й зачепивши її за нижню гілку, він подивився навколо – чи, бува, не підійшов хтось до річки (до цього він уже кілька разів озирався). Переконавшись, що навколо жодної душі, Піт зачерпнув трохи землі й потер нею долоні, як бейсболіст, що відбиває перед ударом. Він узявся за ручку скрині, нагадавши собі, що вона може будь-якої миті зламатися. Найменше йому хотілося скотитися вниз головою уздовж берега у воду. Якщо впасти в струмок, можна й насправді захворіти.
Може, там і немає нічого цікавого, окрім старого запліснявілого вереття… Тільки навіщо комусь потрібно було ховати скриню зі старим одягом? Набагато простіше її спалити або віддати на благодійність.
Є лише один спосіб це з’ясувати.
Піт глибоко вдихнув, затримав у грудях повітря й потягнув. Скриня залишилася на місці, стара ручка загрозливо рипнула, але Піт надихнувся. Він зрозумів, що скриню можна трохи розгойдати з боку в бік. Це нагадало йому, як тато колись обмотав ниткою молочний зуб Тіни й різко висмикнув його, бо той не хотів випадати самостійно.