Що впало, те пропало
Шрифт:
Кертіс заліг на задньому сидінні, і незабаром вони почули його хропіння. Морріс навіть йому позаздрив, схоже, він виблював усю свою пиху. Самому добре виспатися, мабуть, доведеться дуже нескоро. У нього досі перед очима стояла картина: мозок, що стікає по шпалерах. Але думки його були не про вбивство, а про розплесканий талант. Талант, який ціле життя зрів і відточувався, був розірваний на клаптики за лічені секунди. Усі ці розповіді, усі ці образи – усе перетворилося на щось, схоже на вівсянку. Який сенс?
– Ти справді вважаєш, що ми зможемо продати ці його книжечки? – запитав Фредді. Він знову про це подумав. –
– Так.
– І так, щоб нам за це нічого не було?
– Так, Фредді, я впевнений.
Після цього Фредді Доу мовчав так довго, що Морріс вирішив: питання закрите. Але потім він знову заговорив про це. Вимовив два слова. Сухих і позбавлених інтонації.
– Я сумніваюся.
Пізніше, знову опинившись за ґратами – цього разу вже не в колонії для неповнолітніх, – Морріс думав: «Саме тоді я й вирішив убити їх».
Але іноді, посеред ночі, не в змозі заснути через пекучий біль в анальному отворі, натертому після чергового акту содомії в душовій кімнаті з використанням мила, він визнавав, що це не так. Він знав про це із самого початку. Вони були тупими запеклими пройдисвітами. Рано чи пізно (імовірніше, рано) когось із них узяли б за щось інше, і той навряд чи став би вагатися, а одразу б розповів усе, що йому було відомо про цю ніч, в обмін на пом’якшення вироку або взагалі на виправдання.
«Я напевно знав, що їх треба якомога швидше позбутися, – думав він безсонними ночами в камері, коли набите черево Америки відпочивало під звичною нічною ковдрою. – Це було неминуче».
У північній частині штату Нью-Йорк, коли світанок ще не настав, а ледь-ледь торкнувся темної лінії обрію позаду них, вони повернули на захід, на Трасу 92, ця автомагістраль тягнеться майже паралельно I-90 до самого Іллінойса, де повертає на південь і врізається в промислові райони Рокфорда. У цей час на дорозі майже нікого не було, хоча вони чули (а іноді й бачили) жвавий рух вантажівок на федеральній автостраді ліворуч від себе.
Коли проїхали знак із написом «Зона відпочинку, 2 милі», Морріс подумав про «Макбет». Якби кінець був усьому кінцем, то що скоріше б це сталось, то краще. Можливо, цитата не точна, але нічого, і так згодиться.
– Пригальмуй тут, – сказав він Фредді. – Мені треба випустити дракона.
– У них там, напевно, і торговельні автомати є, – подав голос ригун із заднього сидіння. Кертіс уже сидів, на голові – скуйовджене волосся. – Я б не відмовився від крекерів з арахісовим маслом.
Морріс знав, що йому, найімовірніше, довелося б відмовитися від свого плану. I-90 висмоктала майже весь рух із цієї траси, але в розпал дня тут буде повно місцевих машин, які їздять від одного Хіксвілла до іншого.
Поки що зона відпочинку пустувала, можливо, через знак «Нічну стоянку трейлерів заборонено». Вони припаркувалися та вийшли. На деревах цвірінькали птахи, обговорюючи сьогоднішню ніч і ділячись планами на день. Самотній листочок – у цій частині світу листя лише нещодавно почало сохнути – повільно спланував з дерева й покотився парковкою.
Кертіс оговтався і попрямував досліджувати торгові автомати, а Морріс і Фредді разом пішли до чоловічого туалету. Морріс не відчував якогось особливого хвилювання. Можливо, правду кажуть, що перший раз найважчий, а потім буде легше.
Однією
Дарма. Кертіс усе ще стояв перед торговим автоматом у ніші під пологим дерев’яним дахом із невибагливим написом «Придорожній оазис».
– Ти чув? – запитав він Морріса. А потім, побачивши в його руці пістолет, здивовано запитав: – А це навіщо?
– Для тебе, – відповів Морріс і вистрілив йому в груди.
Кертіс упав, але – і це стало цілковитою несподіванкою – не помер. Він навіть не збирався вмирати. Він звивався на тротуарі. Перед його обличчям, перекидаючись, прокотився сухий лист. З-під нього почала сочитися кров. Продовжуючи стискати свої крекери, він подивився вгору, крізь пасма маслянистого чорного волосся, яке розкуйовдилося над його очима. За стіною з дерев Трасою 92 на схід проїхала вантажівка.
Морріс не хотів знову стріляти в Кертіса: тут, на видноті, звук пострілу вже не замаскувати під ревіння мотоцикла, до того ж будь-якої хвилини міг хтось під’їхати.
– Якби кінець був усьому кінцем, то що скоріше б це сталось, то краще, – промовив він і став на одне коліно.
– Ти підстрелив мене, – видихнув Кертіс, майже беззвучно й здивовано. – Ти, блядь, підстрелив мене, Моррі!
Думаючи про те, як йому ненависне це прізвисько – він ненавидів його все життя, і навіть учителі, які б могли бути розумнішими, називали його так, – він розвернув пістолет і почав бити рукояткою по черепу Кертіса. Три потужні удари майже нічого не заподіяли. Зрештою, це був усього лише 38-й калібр, і його ваги стало, щоб завдати лише мінімальних пошкоджень. Кров проступила крізь волосся Кертіса й потекла по щетинистих щоках. Він стогнав і витріщався на Морріса божевільними блакитними очима. Кволо махнувши рукою, він вимовив:
– Зупинися, Моррі! Досить. Боляче!
– Бля. Бля, бля, бля.
Морріс запхав пістолет назад у кишеню. Рукоятка його була вкрита липкою кров’ю й волоссям. Він пішов до «Біскейна», витираючи руки об куртку. Відчинив двері водія, побачив порожній замок запалювання і тихо процідив: «блядь». Прошепотів, як молитву.
На 92 проїхало кілька машин, потім коричнева вантажівка служби UPS.
Морріс поплентався назад, до чоловічого туалету, відчинив двері, присів і став нишпорити по кишенях Фредді. Ключі від машини знайшлися в правій передній. Підвівшись, він поквапився до торговельних автоматів. Напевно, зараз уже під’їхала якась машина або вантажівка, рух пожвавішав, і комусь закортіло облегшитися після ранкової кави. У такому разі йому довелося б убити й цього або цю, можливо, і наступного. Пригадалися паперові фігурки, з’єднані руками.