Що впало, те пропало
Шрифт:
Хтось за дві-три зборки зиґзаґа від них, недалеко від спального мішка, запитав:
– Чи це не «бенц»? Скидається на те, ніби «бенц».
Том побачив на початку під’їзної дороги з боку Марлборо довгастий силует із палаючими жовтими протитуманними фарами. Машина не рухалася, просто стояла нерухомо.
– Що він собі думає? – запитав Тодд.
У водія наступної машини скоріш за все виникла така сама думка, бо він посигналив – видав довгий, злий гудок, від якого люди сіпаються, фиркають й озираються. Хвилину машина з палаючими жовтими фарами стояла на місці. А потім рвонула вперед. Не ліворуч, у бік парковки, забитої
– Гей! – закричав хтось.
Натовп кинувся назад, немов хвиля пробігла. Тома штовхнуло на Тодда, який плюхнувся на дупу. Том захитався, намагаючись зберегти рівновагу, і це йому майже вдалося, але тут чоловік, що стояв попереду – який кричав, ні, волав, – в’їхав своїм задом у промежину Тома, а ліктем у груди. Том полетів на свого приятеля, почув, як десь між ними розбилася пляшка «Беллз», і вловив різкий запах залишків віскі, що хлюпнули на дорогу.
«Чудово, тепер від мене буде тхнути, як у барі в суботу ввечері».
Він насилу підвівся на ноги, саме вчасно, і побачив, як машина – так, це був «Мерседес», великий седан, сірий, як цей ранок, – врізається в натовп й окреслює коло, розкидаючи по дорозі тіла. Із радіаторної решітки стікала кров. На капоті відчайдушно борсалася жінка з розкинутими руками й боса. Вона вдарила долонею по склу, хотіла вхопитися за двірник, але схибила й злетіла вбік. Жовті смужки з написом «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» луснули, один зі стовпчиків шкрябнув бік великого седана, який не збирався гальмувати. Том побачив, як передні колеса переїхали спальний мішок, й огрядного чоловіка, який присів зі зведеною рукою, прикриваючи його своїм тілом.
Тепер машина їхала просто на нього.
– Тодде! – закричав він. – Тодде, підіймайся!
Він потягнувся до рук Тодда, схопив одну з них і потягнув. Хтось сильно вдарився об нього, і Том знову впав на коліна. Він уже чув потужний гуркіт двигуна, зовсім близько. Він спробував повзти, та чиясь нога вдарила його в скроню. В очах замиготіло.
– Томе? – Тодд виник позаду нього. Як він це зробив, цікаво? – Томе, що це?
Згори на нього впало тіло, а потім ще щось неймовірно важке притиснуло його до дороги, погрожуючи перетворити на желе. Захрустіли стегна. Як сухі кістки індички. Потім ця ноша зникла. Натомість насунув біль, що минув разом із відчуттям власної ваги.
Том спробував підвести голову та зумів відірвати її від дороги рівно настільки, щоб побачити, як задні вогні зникають у тумані. Ще він побачив блискучі уламки від розбитої пляшки. Тодда, який розпластався на спині, і кров, що калюжею розтікалася в нього під головою. Червоні сліди прямували до туманної напівтемряви.
Він подумав: «Лінда мала рацію. Треба було залишитися вдома».
Він подумав: «Я помру, і, напевно, воно й на краще. Адже, на відміну від Тодда Пейна, я так і не спромігся перевести в готівку страховку».
Він подумав: «Хоча це, мабуть, потрібно буде зробити».
Потім темрява.
Коли Том Сауберс прокинувся в лікарні за сорок вісім годин, поряд із ним сиділа Лінда. Вона тримала його за руку. Коли він запитав, чи виживе, вона посміхнулася, стиснула його пальці й відповіла, що зуб дає.
– Я паралізований? Скажи правду.
– Ні, милий, але в тебе багато поламаних кісток.
– А що з Тоддом?
Вона відвернулася, закусивши губу.
– Він у комі. Але лікарі кажуть, він урешті-решт із неї вийде. Вони це за його енцефалограмою визначили, чи щось таке подібне.
– Там була машина. Я не зміг піти з дороги.
– Я знаю. Ти не один. Це був якийсь маніяк. Його не зловили. Принаймні поки що.
Водій «Мерседеса» зараз хвилював його менш за все. Що не паралізований, це добре, але…
– Наскільки зі мною серйозно? Тільки не бреши… Кажи напряму.
Вона стикнулася з ним поглядом, але не витримала й відвела очі. Знову глянувши на листівки з побажаннями одужання на тумбочці біля ліжка, вона промовила:
– Ти… Ти ще нескоро зможеш ходити.
– Як нескоро?
Вона підвела його руку, усю в глибоких подряпинах, і поцілувала її.
– Вони не знають.
Том Сауберс заплющив очі та заплакав. Лінда якийсь час слухала його, а коли слухати стало несила, подалася вперед і натиснула на кнопку насоса, що дозує морфін. Вона продовжувала це робити, аж поки апарат не перестав видавати заспокійливе. До цього моменту він уже спав.
1978
Морріс узяв із верхньої полиці шухлядки у ванній кімнаті рушник і накрив ним Ротстайна, який тепер сидів у неприродній позі, наполовину звісившись із крісла, без верхньої частини голови. Мізки, які породили Джиммі Ґолда, сестру Джиммі Емму та зайнятих самоїдством батьків Джиммі, напівалкоголіків, – це аж занадто нагадувало батьків самого Морріса, – тепер підсихали на шпалерах. Не сказати, щоб Морріса це вразило, радше здивувало. Він очікував побачити кров і дірку межи очі, але ніяк не це химерне слизьке місиво з хрящів і кісток. Брак уяви – припустив він. Саме через це він міг читати гігантів сучасної американської літератури – читати й захоплюватися, але ніколи не зміг би стати одним із них.
Із кабінету вийшов Фредді Доу з двома набитими лантухами, по одному на кожному плечі. За ним з’явився Кертіс з похиленою головою, він не ніс нічого. Раптом він підхопився, обігнав Фредді та понісся на кухню. Двері на задній двір, підхоплені вітром, голосно вдарилися об стіну. А потім пролунали звуки блювання.
– Його знудило, – сказав Фредді. У нього був хист повідомляти про те, що й так усім зрозуміле.
– Ти в порядку? – запитав Морріс.
– Ага. – Фредді вийшов через парадні двері, не обертаючись, зупинився та взяв ломаку, що стояла на порозі, притулена до крісла гойдалки. Вони готувалися зламувати двері, але ті не були замкнені. Як і двері кухні. Схоже, Ротстайн усе найцінніше тримав у своєму гардоллівському сейфі. Ось тобі й брак уяви.
Морріс пройшов до кабінету, глянув на охайний письмовий стіл Ротстайна та прикриту друкарську машинку. Подивився на світлини на стіні. На них посміхались обидві колишні дружини, обидві молоді й красиві, в одязі п’ятдесятих років і з зачісками того ж періоду. Досить дивно, що Ротстайн тримав відставних жінок там, де вони могли спостерігати за ним, поки він писав, але в Морріса бракувало часу думати про це або досліджувати вміст робочого столу письменника, що він зробив би з великим задоволенням. Але чи була потреба в цьому дослідженні? Адже записники й так у нього. У нього вміст розуму літератора. Усе, про що він написав після того, як припинив публікуватися вісімнадцять років тому.