Що впало, те пропало
Шрифт:
Увесь клас гримнув реготом, усі до одного: і юні леді, і юні джентльмени.
Містер Рікер підібрався.
– Я можу залишити когось після занять, якщо ви будете заважати мені проводити урок, за дисципліною я стежу, але я ніколи не знехтую вашою думкою. І все ж, і все ж! – Його палець звівся. – Час промчить! Temus fugit. Вірш Овена може випаруватися з ваших думок, у такому випадку ваша оцінка «от маячня» виявиться правильною. Принаймні для вас. Але деякі з вас будуть згадувати його. Знов і знову. І щоразу, коли це відбуватиметься, неспішна хода вашого дорослішання звучатиме дедалі голосніше. Щоразу, коли вам згадається цей вірш, ви менше й менше вважатиме його маячнею, і він ставатиме трішки важливішим. Поки не засяє, мої юні леді та джентльмени. Поки не засяє. Так закінчуються мої вступні просторікування, і я прошу вас розгорнути шістнадцяту сторінку цієї найвеличнішої книги під назвою «Мова та література».
Одним з оповідань, заданих містером Рікером того року, був «Переможець на дерев’яній конячці» Девіда Герберта Лоуренса, і, зрозуміло, багато юних леді та джентльменів містера Рікера (включаючи Глорію Мур, від якої Піт уже почав утомлюватися, незважаючи на її ідеальні груди) визнали його маячнею. Піт так не вважав, здебільшого через те, що життя змусило його швидше подорослішати. Коли 2013-й поступився місцем 2014-му – року знаменитих полярних морозів, коли обігрівачі по всьому верхньому Середньому Заходу увімкнули на максимум, спалюючи гроші пачками, – ця історія часто згадувалася йому, і відгомони її звучали дедалі голосніше й голосніше.
У родини в цьому оповіданні, здавалося, є все, але це не так; їм весь час бракувало, і головний герой, хлопчик на ім’я Поль, постійно чув, як будинок шепоче: «Потрібні гроші! Потрібні гроші!» Піт Сауберс розумів, що комусь із хлопців це здасться маячнею. Їм пощастило вирости в родинах, де не потрібно слухати щоночі авки-гавки про те, які рахунки сплачувати першими. Або про ціну на сигарети.
Юний головний герой оповідання Лоуренса відкрив надприродний спосіб заробляти гроші. Стрибаючи на своїй дерев’яній конячці до уявної удачі, Поль міг передбачати, хто переможе на скачках у реальному світі. Він заробив тисячі доларів, але будинок шепотів: «Потрібні гроші!»
Після одного з таких виснажливих перегонів, зірвавши черговий великий куш, Поль помер від крововиливу в мозок або чогось подібного. У Піта навіть голова не розболілась, коли він знайшов закопану скриню, адже цей ящик і став його дерев’яною конячкою, чи не так? Так. Його персональною дерев’яною конячкою. Але до 2013-го, коли він зустрів містера Рікера, конячка почала сповільнювати біг. Гроші зі скрині майже закінчилися.
Вони допомогли його батькам пережити важкі часи, коли їхній шлюб міг лопнути по швах і розвалитися. Піт це знав і жодного разу не пошкодував про те, що став їхнім ангелом-охоронцем. Говорячи словами відомої старої пісні, ящик із грошима став мостом над бурхливим потоком [13] , і на другому березі на них чекало щось значно приємніше. Важкі часи скінчилися. Мати знову працювала вчителем на повну ставку, і зарплатня в неї була на три тисячі на рік більше, ніж раніше. А тато завів власну невелику справу й займався не продажем нерухомості, а чимось, що називалося «пошук нерухомості». Кілька міських агентств були його клієнтами. Піт не дуже добре розумів, як це працює, але знав, що заняття це приносить якісь гроші й принесе ще більше наступного року, якщо ринок нерухомості розвиватиметься. Просував він і кілька власних об’єктів нерухомості, але найкраще було те, що тато припинив приймати ліки й добре ходив. Милиці припадали пилом у комірчині вже понад рік, і навіть тростиною він користувався тільки дощовими або сніговими днями, коли боліли кістки та суглоби. Усе було напрочуд добре. Навіть чудово.
13
«Bridge Over Troubled Water» – класичний хіт рок-дуету Саймон і Гарфанкел. Пісню було випущено в однойменному альбомі 1971 року.
І все ж, як містер Рікер говорив щонайменше один раз на кожному уроці. І все ж таки! Треба було подумати про Тіну, а це дуже велике і все ж таки. Деякі з її подруг, що до переїзду жили по сусідству, включаючи Барбару Робінсон, яку Тіна обожнювала, вступали до Чапел-ридж, приватної школи зі зразковою репутацією. Випускникам Чапел-ридж були відчинені двері в будь-який гарний коледж. Мати якось сказала Тіні, що вони з татом не зможуть собі дозволити відправити її туди одразу після середньої школи. Можливо, вона змогла б почати відвідувати її з другого курсу, якщо їхні грошові справи підуть угору.
– Але я тоді нікого там не знатиму, – відповіла Тіна й заплакала.
– Там буде Барбара Робінсон, – сказала мама, і за її голосом Піт (який слухав із сусідньої кімнати) зрозумів, що вона сама ось-ось заплаче. – А ще Хільда та Бетсі.
Але Тінсі була трохи молодша за цих дівчаток, і Піт знав, що у Вест Сайді тільки з Барбарою його сестра дружила по-справжньому. Хільда Карвер і Бетсі Девітт, напевно, уже й не пам’ятали її. Як не згадає її і Барбара за рік-два. Їхня мати, схоже, забула, яка серйозна штука середня школа і як швидко спогади про твоїх колишніх друзів зникають із твоєї пам’яті, коли ти там опиняєшся.
Відповідь Тіни напрочуд коротко підсумувала всі ці думки:
– Ага, тільки вони не впізнають мене.
– Тіно…
– У вас є ці гроші! – закричала Тіна. – Ці незрозумілі гроші, які надходять щомісяця! Чому не можна трошки витратити на мене, щоб я пішла до Чапел-ридж?
– Тому що ми досі не оговталися після важких часів, сонечко.
На це Тіна не змогла нічого заперечити, бо мама казала правду.
Його власні плани на коледж були ще одним і все ж таки. Піт знав, що деякі його друзі, якщо не більшість, уявляли коледж чимось далеким, як інші планети Сонячної системи, але якщо він планував потрапити до гарного закладу (Браун, нашіптував йому внутрішній голос, англійська література в Браун), то треба було подавати документи заздалегідь, під час першого семестру в школі. Сама подача документів була безкоштовною, як і літні курси, на які йому доведеться піти, якщо він хоче заробити хоча б 670 балів із математики на відбірковому тестуванні. Він підробляв у бібліотеці на Гарнер-стрит, але на тридцять п’ять баксів на тиждень особливо не порозкошуєш.
Татів бізнес розширився настільки, що він почав подумувати про те, щоб завести офіс у діловому районі міста, і це було і все ж таки номер три. Якесь недороге приміщення на верхньому поверсі й близькість до місць, де вирує життя, звичайно, принесло б дивіденди, але це вимагало вкладення грошей, а Піт знав – хоч ніхто не говорив про це вголос, – що тато розраховував на загадкову готівку, щоб витримати перехідний період. Вони всі поступово стали залежними від загадкової готівки, і тільки один Піт знав, що вона закінчиться до того, як завершиться 2014 рік.
Ну, звісно, він сам трохи витратив. Не так уже й багато – це викликало б питання, – але сотню туди, сотню сюди. Блейзер і легкі шкіряні туфлі для поїздки з класом до Вашингтона. Кілька компакт-дисків. І книги. Він став справжнім книжковим хробаком після того, як прочитав записники й полюбив Джона Ротстайна. Почав він з єврейських сучасників Ротстайна, таких як Філіп Рот, Сол Беллоу, Ірвін Шоу («Молоді леви» Піт уважав офігенно класним романом і не розумів, чому він не визнається класикою), а вже від них став відходити в різні боки. Він завжди купував книги в м’яких обкладинках, але й ті останнім часом коштували по дванадцять-чотирнадцять доларів, якщо не щастило знайти вживаний примірник.
«Переможець на дерев’яній конячці» залишив відгук у його душі, о так, ще і який, бо Піт сам чув, як його власний будинок шепоче: «Потрібні гроші…» А вже дуже скоро грошей стане менше. Але ж гроші – це не все, що зберігала в собі та скриня, адже так?
Це було ще одне і все ж таки. Те, про що Піт Сауберс щодня думав дедалі більше.
Наприкінці навчального року потрібно було здати наукову роботу з курсу Галопом по Європах, і Піт написав на шістнадцяти сторінках аналіз трилогії про Джиммі Ґолда, у якій цитати з різних оглядів змішав зі словами самого Ротстайна з нечисленних інтерв’ю, які він дав до того, як перетворився на відлюдника та сховався від світу на фермі в Нью-Гемпширі. Закінчив Піт згадкою про рейд німецькими таборами смерті, який здійснив Ротстайн як репортер «Нью-Йорк Геральд» за чотири роки до публікації першої книжки про Джиммі Ґолда.