Щоденник Мавки
Шрифт:
Коли розчарування стає закономірністю, то на що воно перетворюється? Як називається такий стан? Коли навіть розпач не дає ради? Бо він просто не з’являється. Може, тому, що ти не дуже й чекала від тої людини, у якій розчарувалася, чогось аж надто хорошого. Він такий, як уся армія Чугайстрів, і від початку таким був, і таким залишиться, і тому нема йому виправдання і прощення нема, і ти добре знаєш, що з тим робити. А як би вчинила Мавка? Простила? А як вчиниш ти? Ти, та сама особлива Мавка? Що? Насправді все закономірно. Нічого не потрібно робити. За тебе все зроблять інші. Лишень маленький невинний поштовх – Чугайстер проти Чугайстра. Бо?
Бо клин клином? Клин клином, зло злом, ненависть ненавистю? Чи завжди?
Запитую себе щоразу, коли розумію, що зло має бути покаране, а добро мусить мати кулаки. Для чого? А може, для того, щоб зло врешті зрозуміло: сильний ніколи не стане тріпатися розпачливо
А чи знайдеться в Мавчиному зшитку історія і про це… Яка б розрадила, порадила, відвела чи навела? Може, оця, про те, що ніколи не помирає…
Жила собі на світі білому жінка. Звичайна собі чи навпаки незвичайна, як більшість жінок. І був у неї один-єдиний син. Де батько сина дівся, історія не каже, але вона говорить про те, що любила свого сина жінка до безтями. Бо когось дуже рідного та трохи призабутого те дитя їй нагадувало. Ріс хлопчина, мужнів, усе більше ставав схожим не на хлопчика, а на мужа. Жінка часто милувалася своїм дитям, таким він їй видавався чистим, чесним та добрим красенем. Та сталося лихо. Прийшла у той край чума. Зачепила вона своєю лихою косою і селище, у якому мешкала жінка з сином. І як вони не ховалися від пані з косою, проте не вбереглися. Уступила біла пані з косою і у їхній дім.
Зайшла, махнула лихою зброєю та підтяла юне життя. Син помирав на руках у матері. Жінка не відходила він нього ні на хвилину, як уміла, так і рятувала сина. Живих у поселенні майже не залишилося, просити допомоги не було в кого. І тоді вона стала молитися Богу, плакала, ридала, вимагала… Сльози та відчай жінки чули всі янголи небесні та земні, усі воїни світла. І завдяки їм зачув її страждання і Господь. І коли вона, знесилена та майже зневірена, забулася уві сні біля ліжка хворого сина, він явився перед нею:
– Жінко, я зцілю твого сина, і він житиме, але ти мусиш виконати одну умову. Я перенесу тебе в невідоме місто, і ти пробудеш там рівно один день: від сходу сонця і до його заходу. Ти маєш принести з того міста декілька зерен пшениці. Ти ходитимеш від хати до хати і лишень у тому домі, де ніколи не бачили смерті, ти зможеш узяти ті зерна. Принесеш хоч одне таке зерно – твій син житиме.
Жінка відразу погодилася. Вона була готова на все.
Ранок її зустрів рожевим сходом сонця та метушливим містом-вуликом. Жінка постукала та увійшла в першу ж хату, що трапилася їй на дорозі. Та, на жаль, там її спіткало розчарування. Немовля молодої матері померло при пологах, і дім та вся рідня оплакували цю втрату. Потім була друга оселя, сьома, десята. Вона ходила від хати до хати, вислуховуючи печальні історії, і, здавалося, їм не буде кінця. Сонце вже котилося до заходу, а жінці так і не вдалося розшукати хати, де б жили люди, котрі не відали смерті.
Та жінка не падала духом. Вона йшла наполегливо далі…
В останній міській оселі жили старі люди. Вона зраділа, коли почула, що вони обоє сироти і ніколи не знали власних батьків та були бездітними, отже, точно ніколи не гостила в них у хаті смерть. Старий чоловік, почувши її історію та умову про пшеничні зерна, у відповідь лишень сумно посміхнувся:
– На жаль, жінко, ми знаємо, що таке смерть. У нашому домі теж одного разу померла людина. І тепер розуміємо чому. Якось у нас на ніч зупинився мандрівник. З вигляду – молодий, дужий, жвавий. Звечора він дотепно жартував, говорив, що шукає ліпшої долі, до того ж не бідний – і з одягу то видно було, і з того, що добре заплатив за ночівлю. Але коли вранці дружина стала його будити – він виявився мертвим. Коли прийшли умивальниці, щоб спорядити його в останню дорогу та розчепили пальці, у нього в кулаку знайшли ці пшеничні зерна. Моя стара сказала, що треба їх зберегти. Що начебто вночі їй наснився сон про жінку, яка колись прийде за ними.
І старий поклав на стіл зерно. Воно було чорне…
Жінка розплакалася. А коли сліз уже не стало, вона зрозуміла дуже просту і важливу істину: «Смерть – це частина життя. Його зворотний бік. Вона не є особистим горем». І з цим розумінням вона повернулася додому.
Її син помер. Та хто вона така, щоб сумніватися у величі Божого промислу? Лишень смертна людина. Вона, як годиться, оплакала та поховала свого сина. Знаючи, що якби навіть вона знайшла ті зерна та Господь оздоровив сина, це б нічого не змінило. Бо людина смертна і рано чи пізно все одно помре. Але несподівано, завдяки смерті її кровинки, жінці відкрилася інша істина. Вона знайшла те, що ніколи не вмирає. І навіть смерть не змогла цього забрати в неї. Вона продовжувала любити свою дитину.
Бо любов не помирає ніколи…
11. Чекання
Ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так, ніби минуле зможе вернутись назад або напевно мусить здійснитися сподіване.
Олексій
А тут раптом якась дика розгубленість. Усередині пекло, тремтів усім тілом, наче хтось небезпечний та жорстокий вирішив перенастроїти на свій лад струни його душі.
Схилив голову, зітхнув. Господи, йому вже п’ятдесят, а він ні на йоту не став мудрішим. О, якби ще рік тому Олексію сказали, що з ним таке діятиметься, – не повірив би. Бо він уже давно повбивав своїх драконів, нещадно, безжалісно. Він – великий самітник. Так його називали друзі. Чоловік, який уже не один десяток років живе на цьому хуторі, сам-самісінький… Ні-ні, не так. Не сам, бо ще є зорі, сонце, вітер, багато-багато неба і врешті батько Дніпро, рідний і вірний. Ще є справжні друзі, які приїжджають, навідують. Скоріше не тому, що він так важливий для них, навпаки – вони, як і він, відчувають тут присутність справжності і бодай торкнутися до неї – уже сила.
Його друзі приносять, привозять, притягають потовчені душі, які тут уміло та завжди своєчасно лікують – і слово не завше має вирішальне значення. Тут інше. Тут чується вітер свободи, запах вічності, аромат того, що було до нас і буде тоді, коли людство кане в Лету. Бо не вічні навіть зорі, які теж уміють плакати, знаючи, що колись помруть. Бо вічна тільки вічність, яка вчувається в шепоті води, у тремтінні бабиного літа над головою, яка також ридає ридма за вікном хурделицею, бо знає, що та хурделиця теж не вічна.
Тільки цього Олексій ніколи не розкаже своїм приятелям, це одкровення відкривається обережно і дуже кволо. Воно відкривається тим, хто на ти з вічністю. Та коли тобі видається, точніше переконаний, що второпав майже все прописане в історії та теорії тої вічності – відлюдник, великий самітник, який їде до людей лишень для того, щоб ще раз, уже вкотре, переконатися: усе правильно, чоловіче, ти втямив, ти справжність піймав, – для тебе готують ще більше випробування. І весь так гарно вибудуваний тобою світ летить кудись під три чорти.
Обхопив голову. Скуйовдив волосся. Зрадлива пелена заступила очі. Не зважав. Він не соромився сліз. Бо так давно не плакав. Востаннє, у шість років, коли боляче розбив коліно. Тоді старший брат обізвав його мамчиним плаксійчиком. Пообіцяв собі, що більше не плакатиме, бо козаки та справжні чоловіки не плачуть. А зараз? А зараз розбив не коліно, надщербив душу.
– Батьку, мені болить. Віриш, забув, що буває так. Ні, не забув. Не знав. Ох, не знав цього, батьку. Невже ото і є та справжність, на якій усе тримається? Чому я, батьку? Я не хотів цього. Що мені робити з тим болем, батьку?
Вода мовчала. На Дніпрі був штиль. Ані вітру, ані шелесту. Листя впало з дерев ще місяць тому. От-от захурделить, затулить білим саваном устидливу голизну світу.
Поруч щось ледь чутно заскрипіло. Озирнувся на той поклик. Наче двері, що давно не змазувалися і тому жалібно кигикали. На старій грушці ще вчора зламалася гілка. То вона похитувалася, ледь чутно поскрипуючи. Наче вхідні двері, які тебе зустрічають чи проводжають.
Двері. Скільки тих дверей було у його житті? Ну, тих самих, у які гепаєш-гепаєш-гепаєш і… Тиша. За ними і перед ними. Їх не відчиняють, бо вони не твої. О, дверей він не рахував, бо легко збитися з рахунку. Та й, зрештою, для чого? Відчинені двері – то лишень запрошення увійти. А входити чи ні, то вже на твій розсуд. Якщо зачинені, очевидно, ще зарано для тебе, от вони і мовчать, німують.
«Філософ ти, чоловіче», – криво посміхнувся. Ага, ще той Сковорода. А тоді, коли гамселив у двері, що не відчинялися, та набивав ґулі, таким мудрим не був. Та з часом, коли тих ґуль набралося багато, таки второпав, що тупикових безвихідних ситуацій не буває. Бо завше, коли зачиняються двері, з яких ти добровільно виходиш чи які тебе випльовують (і таке трапляється), відчиняються нові. Вони запрошують тебе увійти. Але ти ще не дозрів, певно, опираєшся, озираєшся на зачинені. Бо не навчився поки читати мови знаків. Удаєш з себе то сліпого, то німого, то дурного. Топчешся перед входом на одному місці. Інколи берешся у стіні вибивати власні двері. Думаєш, майже за Франком, «лупайте сю скалу».
Та коли вже зовсім знесилений, бо і мозолі на руках, ногах, спині, душі болять, кидаєш під ноги сокиру, приходить прозріння: слід просто зробити крок у навстіж розчинені двері. Так, вони лякають невідомістю. Пізнання нового вимагає мужності, бо незрозумілість і те, чого ще досі не переживав, лякають. Раз-два, крок, ще півкроку. Поріг. Три-чотири, і ти вже за порогом. І назад дороги немає. Бо двері за твоєю спиною з гуркотом зачиняються, інколи боляче вдаряючи ззаду. Тому слід назавжди затямити – йди сміливо вперед, не озираючись на вчора, бо може дати й по пиці.