Щоденник Мавки
Шрифт:
Сердито стукнув рукою по стовбуру. Спогад про сон не давав спокою. Навіть незчувся, як пропустив схід сонця. Він зараз найдужче у світі хотів не миру у всьому світі, не довголіття для себе чи батьків, він хотів, щоб та жінка і в білому посеред грозової ночі була щасливою.
Згадав слова Сковороди: Не піду я до багатого міста — буду жити на полях. Буду свій вік вікувати, де тихо час іде до сна. О діброво! О зелена! Мати моя рідна! В тобі життя звеселене, в тобі спокій, тишина.Що ж
Увечері повертався додому втомлений та наповнений. Ліс завжди зціляв душу. Здавався собі мудрим та впевненим, мінімум Буддою. Згадав давню притчу про чоловіка, який зайшов у крамницю до Бога й зажадав щастя, здоров’я та слави. Господь чемно вислухав прохання і впевнено простягнув йому невеличку дерев’яну скриньку. Чоловік недовірливо взяв її, відкрив та ахнув. Бог це помітив та сумно прорік: «Я продаю лишень насіння – усе решта залежить від тебе…»
Олексій попорав худібку, зводив до водопою коня. Погомонів з мамою по телефону і лиш тоді поплентався до хати. Жалів, і то вже не вперше, що стер номер телефону Мавки з пам’яті мобільного та із власної теж. Бо знав, яка то небезпека – не втриматися, зателефонувати, порушити спокій у душі коханої людини. Дуб сонно гойднув віттям, підперши перші зорі на небі. Зачинали свою поки тиху розмову цикади, десь удалині мляво перегукувалися жаби… Задоволений собою та гарною Божою дниною, подався до хати. І вранішній сон уже не муляв.
Схопився за ручку дверей, підняв ногу, щоб переступити через поріг, і завмер. На порозі лежав невеличкий пакунок. Поверх нього масивний чорний камінь, який притискав складений удвоє білий аркуш паперу. Відкинув камінь, розгорнув аркуш. Руку він впізнав. Це був почерк листоноші з сусіднього села, до якого було приписане його обійстя. Кожна людина в цій державі повинна мати прописку, правда, тепер це називалося місцем реєстрації, та хоч би там як… Не дуже пручався, бо його надто рідко турбували, лише під час виборів чи коли приходила нагла телеграма в ті далекі часи, коли не теренах Придніпров’я мобільний зв’язок ще був дивовижею. Тож почерк листоноші він добре знав.
«Дай Боже добра, козаче Олексію, – Петро тільки так до нього звертався. – Ця бандеролька надійшла на вашу адресу з умовою – передати руки в руки. Вас не діждався, почало темніти, тож набрався нахабства й розписався за вас. Якщо матимете якісь претензії – ласкаво прошу до мене, у всьому розберемося. Коли все добре і я нічого злого не сотворив, то будемо вважати, що я передав посилку руки в руки. Слава козакам!
Петро, листоноша».
Олексій стенув плечима, підкрутив вуса і нахилився ще раз, уже за пакунком, запихаючи послання собі до кишені. Неквапом взяв пакунок, відчинив двері. Увімкнув світло на веранді, сів за довгий дубовий стіл. Удивлявся в літери на пакунку. Знайомим красивим почерком було виведено ім’я адресата та отримувача. Лунко загупало серце. У горлі пересохло.
Налив кухоль води, залпом осушив. Тремтіли руки. Не знав, скільки отак просидів, по-дурному витріщаючись на пакунок: п’ять хвилин чи годин. Він знав від кого цей пакунок. Він цей почерк упізнає серед мільярдів. Ним було написано «Щоденник Мавки», його Мавки.
Врешті переборов себе, приклав пакунок до вуха, вчулася музика сопілки…
Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає мені груди, серденько виймає…Відсахнувся, кинув пакунок на стіл. Ще раз напружив слух. Над лампою били крильцями нічні метелики, створюючи власну мелодію, на вулиці глухо витискали ритм цикади. Прочинив вікно, пускаючи до середини, разом з ритмом цикад свіжість великої ріки та квітучої травневої ночі.
Руки перестали зрадливо тремтіти. От, боягуз. Чого боїшся, козаче? Хіба вона привид? І що зробить отой пакуночок, не вкусить – уже точно. Чи вкусить? Боявся зараз самого себе. Як ампутований боїться і водночас жадає бодай на пару хвилин отримати в подарунок утрачену руку чи ногу… Та тут гірше – йшлося про ампутовану частини душі… Бо можна було на хвильку і повернутися, але навряд чи залишитися…
Почухав потилицю, мовчки вилаяв себе за нерішучість, ривком підійшов до столу, розірвав упаковку…
Усередині була книга. З обкладинки дивилися знайомі сумні очі Мавки, пробиваючись крізь блискавиці та громи ночі. Обкладинка книги, змальована з його сну. То Мавка цю картину сотворила. Ось і сон у руку.
На вулиці, десь зовсім далеко, загрозливо загуло. Аж підстрибнув від несподіванки. Тю, дурень. Сам же бачив у лісі – трава в полудень плакала, а то на дощ. Чого ж тоді злякався? Заплющив очі. Набрав повні груди свіжого повітря, що легко та впевнено заходило з вулиці в розчинене вікно. Услухався. Гримнуло та загуло ще раз, набагато впевненіше. Точно, наближалася гроза. Розплющив очі, небо за вікном ледь помітно блимало. Гроза вже гриміла над Каневом. Нарешті видихнув і лиш тоді перевів очі на обкладинку книги. Провів пальцями по глянцю. Срібними звивистими буквами було написано: Магдалена Вишневецька «Історія однієї Мавки». Серце в грудях набатом колотилося, як дурне. Розгорнув книгу навмання і прочитав те, що вже знав, що колись уже читав із її щоденника, сидячи на тахті під пічкою…
Закрив похапцем… Повагом дістав люльку, набив її тютюном. Прочинив навстіж двері, запалив. Милувався небом, частина якого ще зоріла світлячками-зорями, а інша – на півдні, мережилася блискавками. Гроза невблаганно наближалася.
Докурив люльку, замкнув двері та вікна – хай собі і грім та блискавка владарюють на вулиці, але не в нього в хаті, бо він щойно на цілу ніч отримав роботу і ніхто та ніщо не має жодного права його відволікати. Запалив товсту свічу з воску… У хаті запахло бджолами, і м’яке тепле сяйво заполонило кімнату. Влігся на лежанці, повернув голову в бік подушки, на якій колись спала Мавка, історія якої зараз була загорнута в сторінки книги, захищені від недоброго ока блискавицями. Провів ніжно по подушці, наче по волоссю Мавки… Розгорнув книжку на першій сторінці… Вона щойно з друкарні і пахне фарбою. Свіжий хліб пахне новоспеченням… А книга?
Новоспечена книга? Гм! Почав читати…
Про автора пара слів в анотації: «Четверта книга письменниці, успішна, талановита, друкується в Польщі, у Франції, у Німеччині…» Купа епітетів, далі красномовна передмова… Пробіг її очима, поспіхом перегортаючи сторінки, бо знав: мусить читати, щоб швидше дістатися до кінця й дізнатись, чому вона прислала цю книгу. А відповідь, як завжди, на останній сторінці, між рядками:
«…Мені часто сниться цей сон. І я знаю тепер, хто він – мій Чугайстер. Я можу назвати вам його ім’я, прізвище, місце роботи та домашню адресу. О, я щоразу прокидаюся, коли, відриваючись від землі, в останній момент озирнувшись, замість закоханих очей Чугайстра натикаюся на очі вбивці, очі звіра, лихі, чорні провалля…
І я, я сполохано падаю. Не знаю тільки: в небо чи вниз, бо…
Я – Мавка…
І це моя історія.
Де сон став реальністю, і я додивлюся його до кінця…»