Щоденник Мавки
Шрифт:
– Домовилися. За півгодини.
Щойно Магдалена вийшла з дверей готелю, догідливо відчинених для неї, до будинку під’їхав чорний лімузин із затемненими вікнами. Тарас зараз на діловій зустрічі, переконував, що затримається до вечора. Вона, пославшись на головний біль, залишилась у готелі. Запропонувала разом повечеряти в одному з модних лондонських ресторанів. Тарас трохи для годиться покривився, бо начебто дуже-дуже хотів, щоб вона з ним була поруч і на роботі. Магдалена високо оцінила акторську майстерність Тараса. Чудовий актор, ні, не просто чудовий –
– Пані Магдалена? – звернувся до неї водій лімузину.
– Так, це я.
– Доброго дня. Карен Вітольдович чекає на вас удома. Сідайте, прошу, – водій запопадливо розчинив двері.
Якщо Карен Вітольдович хотів вразити її розкішшю та відчайдушним несмаком свого лондонського помешкання – то він це зробив на відмінно. Кітч, який так і пер звідусіль, був задуманий, очевидно, як витвір мистецтва стилю сецесії. Якби в Магдалени був трохи інший настрій, то вона могла б від душі повеселитися, розглядаючи будинок Карена. Позолочена ліпнина на карнизі, яскраво-синя стеля, а на ній – сріблясті зірки, біля стін симетрично розташовані великі діжки з пальмами, а підлога викладена керамічною плиткою зі східними візерунками.
Карен Вітольдович був убраний в ідеально припасований діловий костюм, білосніжну сорочку з дуже дорогою краваткою. Він зустрів її в передпокої, звісно, замість дворецького, який просто мусив бути в такому будинку. Чоловік поцілував їй руку та провів мовчки до вітальні. Посеред кімнати стояв письмовий стіл епохи Ренесансу, а поруч, зовсім не до речі, звичайні тобі м’які крісла, які легко можна було купити доволі дешево на ринку «Галицьке перехрестя» у Львові. Та вони, очевидно, також були дуже давні та дуже дорогі. Карен Вітольдович запропонував Магдалені сісти.
– Дуже радий вас бачити, Магдаленочко. Ви, як завжди, прекрасні та сонячні. – Карен ввічливо посміхався, дарма чекаючи відповіді: – Правду кажучи, я трохи заскочений вашим дзвінком. Навіть змушений був перенести ділову зустріч. Така приємна несподіванка.
Магдалена трохи захолодно відповіла:
– Шановний пане Карене, ви могли сказати, що зайняті. І ми зустрілися б іншим разом.
Чоловік від почутих слів так і закляк у напівзігнутому стані, адже щойно збирався сісти навпроти.
– Магдаленочко, сонце ясне! Як ви можете таке навіть думати, не то що казати? Ох! Усі справи світу зачекають, хай би навіть від цього залежала доля планети, коли така жінка телефонує мені і прагне зустрічі.
Магдалена сумно посміхнулася. Та недобрий блиск у її очах ясно говорив – вона не вірить чоловікові.
– Приємно чути, що ви так високо цінуєте наше знайомство. Однак дозвольте вам не повірити. Так-таки – усі справи зачекають, пане Карене? І навіть коли це стосується великих грошей…
Карен Вітольдович уже зрозумів: вона з ним грається і спеціально провокує. Усівся навпроти. Прийняв гру, перевів розмову на інше:
– Каву, чай, може обід, Магдаленочко? Моя французька кухарка пече неперевершені круасани…
– Лишень чай, будь ласка. Чорний, індійський, без цукру, – лаконічно відповіла Магдалена. І щоб уникнути розмов про десерт та решту, додала: – Я не голодна.
Карен зробив розпорядження покоївці. Собі замовив те саме. Покоївкою виявилася не молода дівчина, як гадала Магда. А навпаки – поважна пані за п’ятдесят, з розповнілою фігурою та порожнім поглядом.
– Дорогенька Магдочко, усіх грошей не заробиш. І хіба вони аж настільки важливі, щоб ставити їх вище спілкування з такою прекрасною жінкою, як ви, – Карен Вітольдович співав солов’єм, удаючи, що йому зовсім не цікаво, чому вона його покликала.
– Ой-ой, – Магдалена вже відверто іронізувала. – Таки вже не заробиш? А якщо то легкі гроші і майже з неба падають? Тим паче, Карене Вітольдовичу, якщо ви плануєте такі вагомі витрати.
Чоловіка це зовсім не збентежило, наче він був готовий до такого повороту. Карен лишень трохи розчаровано відповів на закиди:
– Так, Магдочко-крихітко, повторюся, і то без зайвого пафосу, – усіх грошей не заробиш. Зрештою, ви не з тих, хто вважає гроші чимось надважливим у житті, правда? До чого ця розмова?
Карен обережно підвівся, підійшов до книжкової шафи, котра стояла біля вікна і здавалася в усьому цьому дивному наповненні кімнати найсправжнішою. Взяв одну книгу, погортав її і стиха промовив:
– Інгмар Бергман якось сказав: «Життя має в точності ту цінність, якою ми хочемо її наділити». Ви погоджуєтеся з цими словами, дівчинко моя?
Пан Карен добре знав, що Магдалені зовсім не подобаються такі його випади – «моя», «дівчинко», «крихітко» – і тому спеціально провокував її. Та Магдалена вдала, що не помітила цього:
– Овва, пане Карене! Ви мене щоразу вражаєте. То про Львів ви знаєте більше від львів’ян, то притчі цитуєте, а тут раптом ще одна ваша іпостась випірнула – філософська. Якщо ви маєте на меті переконати мене, що заробляння грошей для вас зараз не «цінність», я з вами погоджуся. Бо ви вже заробили стільки, що це для вас не цікаво. Правда ж? Але ви вміло використовуєте зароблене, вкладаючи у так звану «цінність». Тільки в таких грошовитих людей, як ви, ті цінності часто змінюються. Не ображайтеся тільки на мої слова, добре?
Магдалена спеціально зробила паузу, спостерігаючи за реакцією Карена. Той і вухом не повів, направду уважно її слухаючи. Вона продовжувала:
– Але цього разу, я собі так міркую, ця цінність для вас так і залишиться номінальною. Бо навіть те, що має сенс, пане Карене, не завжди стає досяжним.
Карен повернув Бергмана на полицю, пройшовся товстими масними пальцями по корінцях книжок. Навіть здалеку Магда бачила, що фоліанти недешеві. Звісно, смаки пана Карена щодо оздоблення подвір’я та будинку могли бути і кращими, та фальшивок у справді цінному цей пан таки не терпів, і це хоч й не вселяло поваги до нього, та й відрази не викликало: