Селище
Шрифт:
— Де?
— На Землі. Там наші таланти знадобляться. Ми будемо слідопитами. На Дальньому космічному флоті.
— Візьмуть нас... вони з пелюшок вчаться, — викрив себе Дік.
— Хлопці, — покликала Мар’яна. — Ми чому не пливемо?
— Прокинулася? — Дік підвівся. — А ми вирішили трохи відпочити, бо важко буде пливти. Ти як, нога не болить?
— Краше, — збрехала Мар’яна.
— Пити хочеш?
— Дай.
Дік приніс їй води у шкаралупі. Він підтримав її голову, щоби зручніше було пити, потилиця Мар’яни була дуже гарячою. Дік хвилювався за Мар’яну — у них зовсім не було ліків. Дікові завжди подобалася Мар’яна, більше
Вони зіпхнули у воду острівець і почали відштовхуватися жердинами від м’якого дна. Жердини грузли, і штовхати було важко, тому їх все більше відносило униз. Берег віддалявся, але той, інший берег, теж віддалявся, оскільки ріка ставала ширшою, готуючись влитися в озеро. Жердини вже не досягали дна, і Дік з Казиком почали гребти широким пружним листям, яке вранці знайшли на березі. Течія була сильна, і невідомо було, чи допомагає їм веслування. Здається, не допомагало.
Вони спітніли і втомилися. Мар’яна засмутилася, що не може їм допомогти. Одна із колод відв’язалася, і довелося згаяти багато часу, перш ніж зв’язали розірвану мотузку і причепили колоду на місце. За цей час їх віднесло ще нижче, праворуч було озеро — сіре і гладеньке, по ньому були розсіяні темними плямками острівці, що утворилися в дельті, за ними сіра імла, дальній берег ховався в тумані.
Їх пронесло над мілиною, але вони не встигли за неї зачепитися, оскільки Дік надто сильно натиснув на свою жердину, і вона обламалася, а Дік мало не впав у воду. До того ж острівець — основа плоту — весь якось розлізся, і тільки колоди утримували вкупі усю цю масу болота і коріння; за кораблем по ріці плив хвіст гілля і водоростей.
Береги різко розійшлися в різні боки, подув вітер — зовсім інший, аніж у лісі, свіжий, — їх хитнуло, і хід корабля сповільнився. Ріка була позаду.
— Що трапилося? — запитала Мар’яна.
— Нічого, — відповів Дік. — Пливемо.
— Так навіть краще, — сказав Казик. — Тут течія спокійніша. Вигребемо.
Але течія все-таки була, і їх тягнуло усе далі від берегів, поки вони не наскочили на мілину, яка попереду висовувалася з води пласким, мало не на рівні з водою, піщаним острівцем.
Якщо не дивитися на нікчемну смужку піску, яка відділяла їх від простору води, здавалося, що вони продовжують пливти озером. Гирло річки, яка винесла їх назовні, було таке широке, що низька порість по берегах річкових рукавів здавалася лише хутряною габою на сірій тканині. І була дуже далеко. А оскільки вони почали переправу пізно, у другій половині дня, то вже починало сутеніти. Вони розклали на острівці багаття, і підігріли води для Мар’яни. Дік і Казик напилися просто з озера, вони пили багато, навмисно багато, бо коли нап’єшся води, це допомагає від голоду. Щоправда, їм не допомогло.
Увечері Дік намагався ловити рибу — у нього ще залишалося кілька стріл. Але він ніколи раніше не стріляв у рибу з арбалета, тому ніяк не міг поцілити. А бластер він беріг — він не знав, скільки в ньому залишилося зарядів, і боявся, що скоро той перестане стріляти.
Ніч видалася тяжка. Піднявся вітер, і хвилі перекочувалися через острівець. Кораблик похитувався, і доводилося весь час підштовхувати його жердинами на мілину. А коли хвилі стали зовсім великі, Дік і Казик залізли в холодну воду і утримували так пліт. Мар’яна теж не спала.
Олег із Сергіївим йшли без нічого, йшли швидко і, головне, йшли інакше. Змінилося їхнє ставлення до дороги. Минулого року ця подорож була майже неможливою, вони на неї зважилися лише з відчаю. Смерть Томаса була єдиною платою за досягнення цієї неймовірної мети, і сам “Полюс” здавався таємничим, далеким спогадом, реальність якого була сумнівною.
Зараз вони йшли по важкій дорозі до певної мети з конкретними намірами. Головне — дійти якомога швидше і зв’язатися з експедицією.
Сергіїв буденно і спокійно визнавав у поході верховодство Олега, і оскільки старший намагався нічим не підкреслювати різницю у віці і досвіді, то Олег теж спокійно не визнавав цієї різниці. Це була подорож двох дорослих чоловіків.
Вони якраз проминули велетенський гриб і йшли поміж скель, коли Сергіїв запитав:
— Ти насправді кохаєш мою Мар’янку?
— Мені так здається, — відповів Олег. Він подумав, що більш категорична відповідь буде неприємна Сергіїву.
Сергіїв наче не помітив дипломатичності відповіді.
— Ніхто з нас не міг й подумати, що ми доживемо до весілля, до весілля наступного покоління.
— Про це ми з нею не говорили, — зніяковів Олег.
Він згадав про Ліз, і йому захотілося заховати цю думку якнайглибше, щоб Сергіїв її не побачив.
— Якщо все минеться, — сказав Сергіїв, — селище цього весілля не побачить. Селища не буде. Його зжере ліс.
Олег озирнувся. Йому здалося, що за ними йде слон. Уже почало сутеніти, і від снігових струменів світ був закований у сіру імлу. Сергіїв йшов спокійно. Він покладався на інтуїцію Олега.
— Мені його не шкода, — мовив Олег.
— А мені шкода, — відповів Сергіїв. — Це майже половина мого життя і більша частина життя свідомого.
— Ти хочеш додому?
— Не в цьому річ. Ми прожили довгі роки бідними і безсилими, людина із Землі, побачивши нас з тобою, вирішить, що бачить мавп. А я упевнений, що коли ми повернемося додому, то у спогадах залишаться перемоги і урочисті моменти, яких ти й не помітив.
— Я був маленький?
— Для тебе було природньо, що ми залишаємося людьми, що ти ходиш до школи і їси ложкою. А знаєш, яке свято було, коли я зробив першу ложку?
Олег різко смикнув Сергіїва за рукав, звалив з ніг, той тільки крякнув від болю.
Над головами промчала чорна зграя. “Як вершники апокаліпсиса”, — подумав Сергіїв, дивлячись на стрімкий і рівний рух чорних тіней.
— Що це було? — запитав він Олега.
— Не знаю, — відповів той. — Я їх якось бачив, давно вже, але не знаю, хто вони. Ти говорив про ложку?
— А ще було багато смішного, — сказав Сергіїв. — Ми часто сміялися. Раніше частіше, ніж тепер, — тепер ми втомилися.
Вони проминули печеру, де минулого разу Олег провів тривожну ніч. Можливо, варто було залишитися на ніч у печері — все ж прикриття, але ще не зовсім стемніло і невідомо було, яка погода чекає їх завтра. Впертість, з якою мокрий сніг застилав землю, насторожувала. Сергіїв не сперечався з Олегом, хоча втомився значно більше, ніж він. Уже через півгодини Олег пошкодував, що вони не зупинилися у печері. Пішов такий густий сніг, що Олег боявся заблукати. Вони поставили палатку, залізли в неї, обнялися. Вночі стало зовсім холодно. Сергіїв, поки не заснув, розповідав, що мати Мар’яни його не любила. І навіть хотіла піти від нього, але залишилася через Мар’янку. Це було дивно: як можна піти від людини в селищі?