Селище
Шрифт:
— Ще рано, — не погодився Вайткус, — у мене ще нічого не достигло.
— Діти назбирали грибів, — сказав Сергіїв. — Цього року літо дуже тепле, але нема гарантії, що тепло протримається. Ти пам’ятаєш, як два роки тому літо почалося спекою, а потім відразу пішов сніг? Це може повторитися. А зараз вже більше тижня стоїть тепло, і сніг біля перевалу повинен підтанути.
— Ми підемо удвох, — сказав Олег. — Нам багато їжі не потрібно.
— Олег правий, — підтримав Сергіїв.
— А що це змінить? — раптом втрутилася мати.
Олег розумів, що вона зараз почне шукати аргументи проти цього походу. Він чекав,
— Нема ніякої гарантії, що ви зможете налагодити зв’язок.
— Мамо, я вже давно це чув, — сказав Олег. Решта мовчали, оскільки розуміли, що саме він мусить відповісти матері. — Двадцять років тому не було часу. Корабель був мертвий, холодний, обидва зв’язківці загинули, ти сам знаєш, і капітан загинув — усі, хто був на пульті керування, загинули. Тоді потрібно було вижити, усі думали, як піти, ніхто не планував залишитися і замерзнути на кораблі, правда?
— Правда, — погодився Вайткус.
— Якщо наші заблукали, потрапили на острів, не можуть повернутися, то наша надія — корабель.
— Не мели дурниць, — не вгавала мати. — Корабель в горах.
— Мамо, — сказав Олег. — Ми довго все обмірковували. Якщо ми відремонтуємо зв’язок, наш сигнал перехоплять. Розумієш? Поки ця експедиція тут, є шанс, що наш сигнал почують.
— Такого шансу немає, — вперто сказала мати. — Сигнал справжнього космічного зв’язку — гравіграмма. А в них тут планетарний зв’язок. Радіосигнали. Нащо плекати нездійсненні надії?
Очі в Ірини були вологими, вона ледь втримувалася, щоби не заплакати, і від цього її обличчя було злим і напруженим.
— У цьому й справа, — сказав Сергіїв, — що ми спробуємо налагодити не космічний зв’язок, а планетарний.
— Вам його не відремонтувати.
— Його налагодити простіше. Тому ми й ідемо, мамо, саме зараз, — сказав Олег. — Коли ми додумалися до цього, я ледь не застрибав від радощів.
— І мовчали? — запитала Ірина.
— Вайткус знає, — сказав Сергіїв. — І Старий також. Але ми не хотіли говорити про це раніше.
— Дурні таємниці, — буркнула Лінда. — Нікому не потрібні таємниці.
Вона теж не хотіла, щоб Сергіїв пішов.
Олег дивився на старших. Усе було вирішено. Тепер доля селища в його руках. І в руках Сергіїва. І треба встигнути.
У цей момент двері хижки різко відчинилися, мало не розірвавши мотузки, які тримали їх.
Громіздкий силует Старого виник на порозі.
Він не увійшов в будинок. Він обвів повільним поглядом усіх, хто сидів за столом.
— Борисе, цього ще бракувало! — Прихід Старого дав Ірині можливість зірвати на ньому злість, навіть ненависть до людей, які загрожують життю Олежика. — Ти ж хворий! Ти збожеволів! Іди, геть іди!
Старий засміявся. І це було дуже дивно. Час був не для сміху.
— Ідіоти, — сказав він весело. — І я головний ідіот!
— Сідай! — наказала Лінда і піднялася, щоб допомогти Старому. Напевно, вона подумала, що Старий марить.
— Тепер послухайте мене, — сказав Старий. Він підійшов до столу, сперся на нього своєю єдиною рукою, і світло каганця від билося в його очах. — Ми говорили, як би відремонтувати планетарний зв’язок на “Полюсі”. Говорили?
— Звичайно, — погодився Сергіїв.
— Тільки останні ідіоти могли витрачати на це час, — мовив Старий урочисто. — Тому що планетарний зв’язок не потрібно ремонтувати.
— Чому? — запитав Вайткус.
— А тому, що його потрібно просто увімкнути!
— Що ти маєш на увазі? — запитав Сергіїв, який вже зрозумів, що Старий не марить. Старий щось придумав.
— Хто мені скаже, де ще, окрім відсіку зв’язку, на кораблі є передавач?
— Ти правий, — майже відразу відповів Сергіїв. — Ми повні ідіоти.
— Де? — запитав Олег. — Що він має на увазі?
— Простіше не буває, — вигукнув Сергіїв. — Передавач є на катері. На рятувальному катері, який залишився на “Полюсі”.
— І наскільки мені відомо, — сказав Старий, — передавач катера абсолютно справний. А ми й не думали про нього тільки тому, що були впевнені — нас тут ніхто не почує.
Стало зовсім тихо, ніби Старий сказав ці слова незрозумілою мовою. І кожен сам для себе перекладав їх.
— Ага, — пробасила в тиші Луїза. — Це інша річ!
Це, справді, інша річ, подумав про себе Олег. Це інша річ. За хвилину до слів Старого похід до корабля був жертвою, підкоренням перед холодною розумною Необхідністю. Кожен крок до корабля віддаляв Мар’яну і забирав у друзів шанс на порятунок. Хвили ну тому, вже підкорившись ненависній Необхідності, Олег проклинав похід і тих, хто змушував його йти до “Полюса”, усі були ворогами, оскільки готові були змиритися із загибеллю Мар’яни... Ідея Сергіїва, хоч і давала якусь тінь надії, та не обіцяла надії негайної... Яке добре, гарне обличчя у Старого. Який він розумний і мудрий. А чому не я? І відразу ж виникло, як удар, як сором, усвідомлення, що про передавач на планетарному катері мав би згадати він, Олег. І не треба було ніякого польоту на повітряній кулі до річки. Вже давно, десять днів тому, два тижні тому потрібно було летіти на “Полюс” і викликати земну експедицію...
— Я мав подумати про це раніше, — сказав Сергіїв. Він був похмурий, ніби слова Старого його не втішили. І Олег зрозумів чому: він був батьком Мар’яни і думав зараз так само, як і Олег.
І був злий на себе так само, як Олег. І тоді Олег вперше відчув родинні почуття до Сергіїва — вони обидвоє люблять Мар’яну.
— Чого ж ми стоїмо?! — Олег спочатку почув цей крик, а вже потім зрозумів, що це кричить він сам. — Треба негайно йти!!!
— Спочатку зберемо усе по засіках, — сказав Вайткус, — щоб ви не померли від голоду.
— Ти йдеш вранці? — запитала Ліз, коли всі розходилися.
У ці дні вона до Олега не підходила, мовчала, тільки дивилася на нього здалека пильно і жалісливо. І мати з Олегом теж не говорила про той вечір. Олег наче й розумів, що сам винен — не треба було жаліти Ліз і тоді б він не став брехуном, адже навіть важко уявити собі негідника, який цілується з дівчиною, коли інша, яку він кохає, гине в дикому лісі. І тому він просто намагався про це не думати, а думав про Мар’яну і про похід на корабель. І це у нього, варто сказати, чудово виходило. Так наче Ліз взагалі не було в селищі. І тому, коли вона підійшла, Олег відразу згадав і відчув свою провину, і у ньому виникла злість на Ліз. Він ненавидів навіть запах духмяної трави, який йшов від неї. І напевно він сказав би щось несправедливе і образливе, але в цей момент він був уже у горах, на “Полюсі” і вмикав рацію...