Селище
Шрифт:
А тут ще надійшов день народження Павлиша. Клавдія з Саллі постаралися на славу, накрили такий чудовий святковий стіл з тортом і свічками, що Павлиш був розчулений.
***
А Казик через два дні, нарешті, дістався до того місця, де за п’ятдесят метрів від землі стовбури розходилися пірамідою, звідси вже можна було спуститися без мотузки.
Гукнувши нагору, щоб не хвилювалися, він сповз на землю. Це було щастя — йди, куди заманеться. Земля була м’яка, по ній можна було бігати, стрибати і нікуди не впадеш. Казик побіг довкола стовбура, щоби пошукати торбину з їжею, скинуту
Наступного ранку вони почали спускатися униз.
Дік прив’язав мотузку до стовбура дерева, а потім Мар’яна, тримаючись за неї і впираючись ногами в неглибокі сходинки, спустилася до відламка сука і там зупинилася. Казик був уже нижче, на наступній станції. Потім Дік відв’язав мотузку і спустився сходинками до Мар’яни. Відпочивши, вона почала спускатися нижче, до Казика. Спускання на землю було дуже повільне; Мар’яна втомлювалася, а відпочинок над прірвою допомагав мало. З кожним метром її руки слабнули і ноги все більше тремтіли, вона не зізнавалася у цьому, але хлопці все бачили.
А тут ще уперіщив дощ. Струмені дощу хляскали по руках і голові, силуючись змити людей-мурашок з велетенського стовбура, і нікуди було подітися. Мотузка відразу набухла, стала важкою, слизькою, ноги погано трималися на східцях.
Залишалися ще дві станції.
Дік зверху кричав, щоб Мар’яна зупинилася і не йшла донизу, але їй було несила стояти, розпластавшись під струменем, що хлюскав її, намагаючись змити, і вона продовжувала спуск. Дівчина проминула передостанню станцію, залишалося ще метрів тридцять-сорок, а там вже стовбур робився ширшим і спускатися стало спокійніше.
Казик, коли спускався на землю і знову піднімався, не встиг приготувати мотузку, і Мар’яна сповзала без неї, намацуючи ногами сходинки і притискаючись животом до слизької нерівної кори.
Казик намагався спускатися недалеко від Мар’яни, він боявся, що вона зірветься, хоча розумів, що в такому випадку йому дівчину не втримати. Але все одно тримався ближче і підказував їй, куди ставити ногу.
Дівчина дісталася до того місця, де стовбур почав розширюватися, і зрозуміла це, оскільки внизу була вже не прірва, а крутий схил. І Казик теж перевів дух: все закінчилося більш-менш вдало. Затуляючи очі від дощу долонею, він подивився нагору, як там спускається Дік.
І в цю мить він почув короткий, зовсім тихий крик — і мимо, зачіпаючи і заледве не потягнувши за собою, пролетіла Мар’яна. Вірніше, вона не пролетіла, а скотилася цим крутим схилом, який був усе ж крутим настільки, що втриматися на ньому було неможливо. Казик з жахом дивився, як її тіло летить донизу.
Він не пам’ятав, як опинився на землі — ніби навіть і не дивився на східці, а тримався, як жучок, за кору. Він підбіг до Мар’яни, яка лежала, розкинувши руки. Він кликав її, а вона мовчала. Він приклав вухо до її грудей і довго не міг почути биття серця.
Цієї миті до нього підбіг Дік. Він відштовхнув Казика і наказав йому тримати куртку над головою Мар’яни, щоби дощ не падав на обличчя. Казику було холодно, і дощ боляче хльоскав.
— Вона жива, — сказав Дік.
Він обмацував її руками, перевіряв, чи немає переломів. А коли доторкнувся до неприродно підігнутої ноги, Мар’яна, не розплющуючи очей, застогнала, і вони зрозуміли, що в неї зламана нога, а це дуже погано.
Дік пішов в ліс і зрізав тонкі палиці.
Мар’яна була у напівзабутті, очевидно, вона ще вдарилася і тому втратила свідомість, але коли Дік почав прилаштовувати палиці до ноги мотузкою, яку приніс з собою, вона закричала від болю, заплакала і отямилася. Дік не слухав її плачу, хоча Казик просив його зупинитися і не мучити Мар’яну. Та Дік все ж спочатку перев’язав ногу так, щоб вона була нерухомою.
Вони обережно віднесли Мар’яну до лісу, де під густим шатром листя злива не так лютувала. Вона вже зовсім опам’яталася, їй було боляче, але вона терпіла.
— Як безглуздо, — говорила Мар’яна, — як я вас підвела.
— Мовчи, — наказав Дік. Він намагався розпалити вогнище, а Казика відправив на пошуки великого порожнього горіха, щоби в ньому закип’ятити воду.
— Нічого, — казав він, — ми все ж спустилися.
Мар’яна так втомилася, що незважаючи на біль, увечері заснула. А Дік з Казиком ще довго сиділи біля вогнища і думали, що робити далі, оскільки все це було вкрай складно.
Можна було, звісно, відіслати Казика назад у селище. Але йти туди потрібно днів п’ять, якщо не більше, і йти важко: болота, густий ліс — погані місця. Та й залишатися Дікові з Мар’яною було небезпечно. Одна людина обов’язково мусить ходити на полювання, за хмизом, і тоді Мар’яна залишиться одна, беззахисна. А ліс не любить беззахисних. Якщо навіть залишити їй бластер, все одно може підкрастися якась гадина, її навіть не помітиш.
— Гаразд, — сказав нарешті Дік. — Ми зробимо санчата і потягнемо Мар’яну до ріки.
— Правильно, — відразу погодився Казик. — Головне — переправити її через ріку або хоча б одному з нас переправитися. Правда? Ми дійдемо до людей і покличемо їх.
— Так і зробимо, — сказав Дік. — До ріки ми її дотягнемо за півдня. Там би переправитися.
— Тільки б вони не полетіли, тільки б зачекали, — пристрасно сказав Казик, наче молився. — Вони не повинні полетіти. Вони повинні зрозуміти, що без їхньої допомоги нам тут кінець. Адже вони із Землі, вони сильні, вони все розуміють.
— Давай спати, — запропонував Дік, — спи, а я посиджу. Потім розбуджу тебе. Завтра дійдемо до ріки.
— Дійдемо, — сказав Казик.
— Нам вже небагато залишилося.
Дощ стукотів по листю, він затихав, а важкі краплі зривалися і падали на мох.
***
Того дня вони до ріки не дійшли, хоча вона зверху здавалася близькою. По дорозі до неї треба було перебиратися через болото, до того ж вони втратили багато часу, щоби змайструвати санчата для Мар’яни.
Дік зрізав жердини для санчат, але тонких ліан, щоби їх зв’язати, не виявилося.