Селище
Шрифт:
Наступну ніч мандрівники провели у повітряному лісі на великому розтоку дерева. Це був справжній ліс, у якому росли не тільки сосни, але й хижі кущомети. Щоправда, коли ти їх помітив вчасно, вони не страшні. Кущомети відчувають тепло, і якщо до них наблизиться необережний звір, вони кидають у нього свої довгі гострі голки. Голки летять з такою силою, що можуть простромити козу чи ведмедя. Боротися з ними навчилися швидко. Потрібно було лише, не доходячи до куща кроків на десять, жбурнути в них чимось теплим. Можна було навіть зняти куртку і кинути, кущі відразу вистрілюють всі голки, а тоді вже можна сміливо підходити. Голки можна використати для стріл, а молоді пагони дуже смачні.
Побачивши кущі, Мар’яна зраділа.
Дік пішов лісочком, щоб пошукати здобич, він був упевнений, що тут хтось гніздиться. Він бродив ліском цілу годину, але окрім неїстівної гадюки і птаха, який полетів, ледве він його помітив, нічого не знайшов.
Але вниз вони спускатися не захотіли. Погода знову зіпсувалася, і хоча було тепло, навіть тепліше, ніж звичайно, знизу піднявся туман. До того ж у Казика розболілася рука, і його навіть у ліс опускали, прив’язавши до мотузки.
***
У той самий вечір, поки не стемніло, Павлиш вирішив переїхати всюдиходом уздовж берега озера, туди, де ще не був.
Проїхавши кілометрів десять уздовж озера, він дістався до невеликої швидкої ріки, що впадала в нього. По ній він піднявся ще кілька кілометрів. Там він побачив дивну і чимось привабливу ліниву істоту розміром трохи більшу за собаку. Істота поросла довгими густими, аж до землі, водоростями. Вона брела серед низьких кущів, не звертаючи на всюдихід жодної уваги, інколи розгрібала землю довгими кігтями, вишукуючи їжу. А подальше трапилося настільки несподівано, що, лише повернувшись в лабораторію і прокрутивши плівки, Павлиш зрозумів, що цей зелений ведмідь підійшов до безневинних, здавалося би кущів, зарослих колючками, до тих самих, що плювалися голками у Павлиша. Кущ відразу ж кинув голками у ведмедя, і той, ставши схожим на дикобраза, упав як неживий.
Павлиш не розумів, навіщо кущеві така агресивність. Адже ведмідь йому нічим не загрожував. Тому він витягнув кілька колючок зі шкури ведмедя і в лабораторії розглянув їх під мікроскопом. І виявив цікаву річ, яка ще раз підтвердила невмолимий і вічний закон — у природі немає нічого безглуздого. Виявилося, що на кінцях голок знаходилися мікроскопічні спори. Спори, які, потрапляючи в кров, відразу проростали.
***
Вранці Казик прокинувся раніше за всіх. Пожував молоді пагони і тихенько, щоб не розбудити старших, пішов до свого спостережного пункту. Озеро ще вкривав туман, і тому протилежний берег ховався у білуватій безконечності. І легко було уявити, що це Тихий океан, а він — англійський капітан Дрейк, який за допомогою індіанця виліз на високе дерево, що росте на Панамському перешийку, і дивиться згори на простір океану, який має намір підкорити на своїй “Золотій лані”. Там, на просторах Тихого океану, його чекають атоли, на яких хитають пишними головами кокосові пальми, зустрічі з іспанським срібним галеоном, запах мускату на островах прянощів і загадкові береги Африки... Світ був світлий, романтичний і відкритий для нього — великого мандрівника.
З темно-зеленого листка, яким можна було покрити цілу хижку, низкою спускалися змійки — блискучі гребені, роздвоєні хвости, — поспішали на ранкове полювання. Сиві товсті попелиці, що обліпили листок, заворушилися, відчувши небезпеку; смугастий жук народився зі стеблини, на очах перетворився на летючу волосину і полетів у справах, за ним, лопочучи крилами, погналася біла птаха; рій мошкари вився над головою. Казик відчув, що зараз зі стовбура найближчої сосонки виповзе отруйна мамула. Тому він, лише скосивши око і не перериваючи потоку солодких мрій, метнув ніж у отвір в корі, що вже поволі відкривався, і загнав мамулу назад. Тепер до вечора не посміє висунути жала.
— Казику, де ти? — почув він голос Мар’яни.
— Тут.
— Рука болить?
— Вже краще.
Потягнуло димом. Це Мар’яна розпалила багаття, аби підсмажити пагони куща і гриби, що вилізли з моху за ніч.
Казик нарешті відірвався від споглядання “Тихого океану” і наказав “індіанцю”, який чекав його внизу, відвести його назад до “Золотої лані”. По відкосу, чіпляючись за тонкі ліани, він дістався до сірої стіни головного стовбура і переліз через місток із всохлого сука до наступної розсохи. Тут йому пощастило, вдалося вгледіти стару ліану, завтовшки з півметра, яка обвивала стовбур спіраллю, і по ній опустився метрів на тридцять нижче до входу в дупло, яке мало розміри майстерні Сергіїва. Казик витягнув ніж і обережно зайшов у чорну печеру. Постояв, поки очі звикли до темряви. Потім кинув уперед шишку. Та покотилася по підлозі дупла, пострибала, легко цокаючи, потім був сплеск. Отже, там вода. А якщо вода, то виходу немає — вода б його знайшла. Потім, наче у відповідь на сплеск, почулося ухання — напевно Казик розбудив мешканця цього дупла. Можна було почекати, доки мешканець вилізе назовні, але ще невідомо, чого чекати. Як людина лісу, Казик вирішив без потреби не ризикувати.
Казик повернувся до старших. Поївши, усі разом спустилися до дупла і, намагаючись не шуміти, щоб не розізлити невідомого мешканця, взялися уважно розглядати стовбур, сподіваючись все ще відшукати шлях донизу. Що ж їм, помирати на цьому дереві?
— У крайньому випадку, — сказав нарешті Дік, — будемо вирізати сходинки в корі. І по них спускатися.
— Це ж скільки сходинок потрібно вирізати? — йойкнула Мар’яна. — Це ж на цілий рік!
— Спробуємо, — сказав Дік. — Коли вже нічого кращого немає.
***
Після обіду Павлиш сказав Клавдії, що полетить на пошуки і бере із собою Саллі, оскільки двигун всюдихода барахлить і він хоче, щоб Саллі подивилася на нього в роботі.
— Добре, — погодилася та. — Тільки далеко не відлітайте.
— Дякую, — сказала Саллі, коли вони піднялися у повітря. — Ти мені покажеш ті дерева?
— Звичайно, мені самому страшенно хочеться подивитися на них ще раз. Мені навіть не віриться, що вони існують.
Всюдихід перелетів через ріку, і коли Саллі побачила сплетені з велетенських канатів стовбури, що зникали у хмарах, вона не могла стримати вигуку захоплення.
— Такого не буває, — сказала вона. — Таке може тільки наснитися.
— Мені хочеться розігнати хмари, — мовив Павлиш. — Щоби відзняти їх у всій красі.
— Клавдію потрібно сюди привезти, — запропонувала Саллі. — Їй сподобається.
— Вона не вийде зі станції, — відповів Павлиш. — Дивна річ — вона ненавидить планету, яку вивчає. У цьому є щось недобре.
— А тобі, Славко, вона подобається?
— Очевидно, що не можна підходити до планети з такими мірками.
— Звичайно, не можна, навіть до живої істоти не можна підходити з такими мірками. Суб’єктивізм дослідника небезпечний... вибач, я заговорила словами Клавдії. Але головне не це, головне те, що ця планета усім нам не подобається. Взагалі, ми розбещені цивілізацією. Ми тягаємо за собою наш світ, включаючи соус з печериць, і дивимось на новий світ через надійні ілюмінатори всюдиходів. Вони для нас як окуляр мікроскопа.
— Отже, ти не погоджуєшся з Клавдією?
— До чого тут моя згода чи незгода? Клавдія така сама жертва цивілізації, як і я. До того ж, вона людина, у якої дуже сильно розвинуте почуття відповідальності. Вона перетворює у відповідальність і ті пункти інструкції, які придумали в чистих кабінетах Землі-14, правда, придумали розумні люди...
— Які свого часу пройшли не одну планету...
— І хочуть, щоби дослідження обходилися без випадкових жертв. Тим паче, що контакт з невідомим первісним світом більш небезпечний для цього світу, ніж для нас. Ми ж поки що живі-здорові. А кількох представників цього світу ми вже вбили.