Селище
Шрифт:
Дощ припинився. Одразу стало тихіше, бо краплини перестали стукотіти по оболонці. Від теплої кулі піднімалася пара.
Казик довго дивився вперед і раптом вигукнув:
— Гляньте!
В ранніх сутінках попереду виднілася світла смуга.
Дік уважно подивився туди і сказав, що це, напевно, ріка.
— А може, закінчується ліс? — запитала Мар’яна.
Вона стояла з іншого боку кошика і також побачила світлу смугу на горизонті. Це було незрозуміло. Виходило, що вони
Ще через півгодини повільного польоту вони переконалися, що попереду насправді ріка — з’явився й інший темний берег. Світла смуга праворуч була дуже широка і губилася за горизонтом, а ріка з нею з’єднувалася.
Дік сказав, що це інша, дуже велика ріка.
А Казик припустив:
— Добре, якби це було море.
— Море? — Мар’яна знала це слово, але не уявляла собі, що на цій планеті теж може бути море, і до того ж, так близько від селища.
— Або дуже велике озеро, — сказав Казик. — Але все-таки краще море. Тоді ми побудуємо корабель і вирушимо у плавання.
— Тільки б кулю не віднесло в це море, — додав Дік.
Він усе ще пильно вдивлявся уперед, намагаючись вгадати, чи це та ріка, яка їм була потрібна. Колись, здається, минулого року, він доходив до ріки, але не зміг із-за боліт, у яких кишіла різна гадина, вийти на берег. У нього закінчилася їжа, а полювання було невдале. Довелося повернутися. Він пам’ятав пагорби біля ріки, але тут таких пагорбів не було видно.
Вони вирішили піднятися вище, до хмар, шукаючи погожого вітру. Куля втомилася летіти і піднялася ліниво і неохоче.
Тут вітер був сильніший, але також дув не туди, куди хотілося. До того ж, знову пішов дощ.
Це всім обридло — лінива куля, холод, волога, і тим більше прикро, коли ти вже майже досяг мети, ще трохи — і перелетиш через ріку, а там вже можна приземлитися, переночувати і шукати людей.
Кілька великих птахів, які живуть високо в небі, і тому їх можна побачити тільки здалека, підлетіли до кулі з пронизливими криками і, лопочучи перетинчатими крилами, закружляли довкола. Вони були незадоволені, що хтось порушив кордони їхніх володінь.
Один з них навіть зумів вчепитися кігтями у мотузки і кілька разів ударив гострим дзьобом по оболонці.
— Ось цього я тобі не раджу робити, — сказав Дік, швидко піднімаючи арбалет.
Стріла простромила птахові груди і той повільно забрав кігті, відвалився від кулі і, пролетів зовсім поруч з кошиком, колами падаючи донизу. Дік навіть простягнув руку, сподіваючись схопити птаха. Мар’яна повисла на ньому, бо Дік міг випасти з кошика.
— Жаль, — сказав Дік. — У нього смачне м’ясо.
Він вистрелив в іншого птаха, але промахнувся.
Птахи ще деякий час переслідували кулю, але потім зникли у пелені дощу.
Ріку вже можна було роздивитися. Вона була широка, темно-сіра, під колір хмар, і текла прямо, майже не вигинаючись, не так як струмки, до яких вони звикли.
— Якщо не перелетимо, — сказав Дік, — то складно буде перебратися.
— Може, спустимося на ніч? — запитала Мар’яна. — А вранці почекаємо вітру і полетимо далі.
— Добре було би, — невпевнено відповів Казик. — І баласту ще наберемо. Тільки приземлятися ніде.
Він був правий: внизу не було ні галявини, ні великого відкритого місця, щоби посадити кулю.
Вони замовкли, наслухаючи тишу, що панувала над світом. Стукіт краплинок по кулі лише підкреслював цю тишу.
І раптом попереду виникла сіра стіна.
Мар’яна зойкнула, коли першою побачила, як величезна нерівна стіна піднімається перед кулею. Порив вітру підхопив кулю і поніс її швидше, ніби вона хотіла навмисне помститися людям за те, що вони змусили її так довго летіти.
— Казику! — закричала Мар’яна.
Казик також побачив стіну, що випливала з дощу.
Він на повну потужність відкрутив пальник і крикнув:
— Усе кидайте! Усе кидайте донизу!
Баласту вже майже не залишилося, тільки маленький мішечок. Дік пожбурив його за борт. Мар’яна підняла мішок з їжею, але завагалася.
— Швидше! — крикнув Казик, і Дік вихопив у Мар’яни мішок і кинув його донизу, потім він підхоплював з дна кошика різні речі, не думаючи, що це таке, і жбурляв за борт.
Куля, повагавшись декілька секунд, пішла нагору.
Здивовано завмерши, аеронавти дивилися, як сіра стіна відходить униз.
Це було дерево, немислимо гігантське дерево. Вони побачили, як від головного стовбура відходить гілка товщиною метрів двадцять і тягнеться майже горизонтально. Куля пролетіла поруч з гілкою, ледь не торкнувшись її. Вище гілки розходилися частіше, і тільки дивом куля не наштовхувалася на них.
Ніхто не знав, скільки хвилин продовжувався цей підйом, але раптом стало темно і стовбур зник з поля зору — куля увійшла в хмари.
Дерево було поруч, воно ще не закінчилося, воно тягнуло до кулі свої сірі лапи.
Порив вітру підхопив кулю і пожбурив її у бік дерева.
— Тримайтеся! — крикнув Дік, падаючи на дно кошика і тягнучи за собою Мар’яну. Казик упав зверху.
І вчасно.
Пролунав дуже сильний тріск, кошик кинуло вперед, потім він налетів на перешкоду, заметався, як пташеня у сітці, щось ухнуло з тріском над головами, куля зробила кілька судомних передсмертних рухів.
І настала тиша. Довкола була темрява.