Селище
Шрифт:
Відігнавши сумні думки, Павлиш подивився удаль. Неподалік починався ліс, назагал низькорослий і миршавий, далі від берега дерева ставали вищими, вершини були темніші.
А ще далі, там де ліс зливався з пеленою дощу, чоловік помітив величезну стрімку скелю. Врешті, ні, швидше за все, це не скеля, подумав Павлиш. Це схоже на колони — дві, три, чотири... Колони зникали у хмарах. Ось це вже цікавіше, подумав Павлиш, і бажання повертатися на базу зникло.
Він підняв машину і полетів далі. Через п’ять хвилин він наблизився до колон і зміг роздивитися їх
Найбільше, подумав Павлиш, вони схожі на стовбури дерев. Але стовбури діаметром у кілька десятків метрів і наче сплетені із багатьох канатів, кожен завтовшки з метр. Переплетіння були випадковими, безсистемними. Стовбури в багатьох місцях розширювалися, навіть були укриті кущами, маленькими деревцями. Десь поміж канатів Павлиш побачив навіть невелике озерце, оточене густими очеретами. Потім печеру-дупло, де міг би поміститися триповерховий будинок. Він зібрався було залетіти всередину, але не наважився, згадавши про норов місцевих мешканців.
Кружляючи довкола стовбура, Павлиш поволі піднімав машину, і кожне наступне коло збільшувалося, тому що на висоті метрів ста від стовбура почали відходити криві гілки, а стовбур продовжував тягтися нагору, доки не зник. Тільки тепер Павлиш помітив, що мимовільно увійшов у низькі хмари, які затуляли від нього верхівку дерева.
Павлиш увімкнув прожектор. Сильний промінь світла ледве проникав крізь хмари, і Павлиш міг тільки здогадуватися, що перед ним — переплетені гілки. Коли він наблизився до стовбура метрів на п’ять, то побачив, як промінь відбився від нерухомих червоних очей якоїсь тварюки, яка спостерігала за всюдиходом, вичікуючи, коли він підійде ще ближче, аби схопити його.
Раптом машину смикнуло, і Павлиш навіть забив лікоть об пульт. Він не відразу зрозумів, хапаючись за ручне управління, що локатор всюдихода зупинив і відвів машину вбік, аби не налетіти на велетенський горизонтальний сук — десятиметрову завширшки естакаду, яка витягнулася до іншого дерева.
Більше нічого розгледіти не вдалося. Потрібно повернутися сюди за кращої погоди, вирішив Павлиш. Якщо це не діадема, то у крайньому випадку, срібне намисто. Йому вдалося знайти найбільші дерева в Галактиці, а це вже відкриття.
І Павлиш повів машину догори на автопілоті, довіряючи йому більше, аніж собі.
Через те, що він піднімався повільно, минуло хвилин десять, перш ніж всюдихід вирвався із хмар.
Стало дуже світло. Незвично світло.
Над головою блиснуло синє небо, темніше, ніж на Землі, на ньому горіли поодинокі зірки. Під самим всюдиходом у безкінечність пливла вата хмарин. Нічим не порушена, спокійна, біла і чиста.
Отже, верхівки дерев ховаються десь всередині хмарини.
“Нічого, вдома розберемося — локатор зафіксував абрис дерева”. Павлиш розвернув всюдихід і полетів на базу, але у хмари не опускався.
Він пошкодував, що раніше не здогадався піднятися сюди. Тільки запускав сюди, у цей чистий простір, скаутів, а не подумав, яка чудова психотерапія для втомленої смердючим вологим лісом людини — опинитися в просторі неба над остогидлими хмарами.
Тут так добре дихалося...
Це теж було психологічним ефектом — дихав Павлиш тим самим повітрям, що було в скафандрі.
— Чудово, — сказав він вголос. — Тепер, коли стане тоскно, буду літати сюди.
— Куди? — запитала Клавдія.
Виявляється, що зв’язок був ввімкнений, і Клавдія весь цей час чула всі його зітхання, прокльони і розмови з самим собою.
— Я повертаюся, — сказав Павлиш.
— Як політ? — запитала Клавдія.
— Дуже цікавий політ, — щиро відповів Павлиш. — І дуже гарне небо.
Вони непогано пообідали. На щастя (має ж бути якась утіха), Саллі набрала в експедицію безліч смачних приправ. Клавдія добре зналася на китайській кухні, і якось Саллі казала Павлишу, що їхня група славиться на всю Дальню розвідку кулінарною вишуканістю. А розмаїття і вишуканість в їжі у далекій експедиції — це особливий шик, недосяжний навіть на великому кораблі, бо зазвичай кухарі йдуть шляхом найменшого спротиву, виконуючи інструкції, написані на обгортках сублімованих, консервованих та інших напівфабрикатів. Треба мати бажання і уяву, щоби перетворити сухий суп із шампіньйонів у казковий соус для розкішного біфштексу. Досконалість страви досягається лише при високо розвинутій інтуїції: миттю раніше, миттю пізніше — і біфштекс перетворюється на стандартний шматок смаженого м’яса, однаковий на будь-якому кораблі чи базі.
Павлиш ліниво відсунув рештки пудингу — більше його душа не приймала — і сказав:
— Тепер я хочу пригостити вас, мої прекрасні дами, казковим видовищем, якого ви ще не зустрічали в Галактиці.
Він увімкнув проектор.
На екрані повільно летіли комахи, приваблені повітряними міхурами. Ось вони повертаються до води і пливуть, веселково виблискуючи, наче мильні бульбашки.
Саллі сиділа на підлозі, обхопивши коліна повними руками.
— Жаль, що мене не було з тобою, — сказала вона тихо.
Павлиш помітив, що вона вперше звернулася до нього на “ти”.
Клавдія продовжувала працювати. На столі перед нею лежала поділена на чарунки пласка скринька зі зразками порід. Вона перебирала спектрограми, легенько насвистувала щось майже нечутне, пасми волосся вибилися з надто строгої зачіски. Лампа окреслювала чітке коло на столі. Павлишу здалося, що, продовжуючи працювати, Клавдія наче докоряє йому за те, що він розважається любительськими фільмами і відволікає Саллі від корисної роботи. Він помилився. Клавдія поглядала і на екран, бо несподівано сказала:
— Цікаво, ця зміюка чудово знає, як поводитися з міхурами. Вона прокусує їх. Отже, твої коники зазвичай плавають в озері. А вона на них полює.
Павлиш сказав:
— А зараз я загублю щуп.
На екрані з’явилися кола розпушеної землі.
Саллі зойкнула:
— Дуже розумний спосіб чатувати жертву, — сказала Клавдія. — У всьому Всесвіті цим займаються різні хижаки.
— Навіть жінки, — невдало пожартував Павлиш.
Він очікував афронту, але його не було. Навпаки, Клавдія посміхнулася.