Селище
Шрифт:
— Не бійтеся нас, Павлиш, — сказала вона. — Але хіба приємно, коли до тебе в дім лізуть залізною палицею?
Нарешті підійшла черга гігантських дерев.
На екрані вони виглядали зовсім не так велично, як в житті. Павлишу навіть хотілося попросити глядачок, щоб вони не вірили у те, що бачать. Сірі розпливчасті стовбури, що тонули в тумані, ручиська гілок, озерце в розтоці...
— Камера не може повертати очима, як я, — сказав Павлиш. — Поле її зору обмежене, наша уява живиться нелогічністю руху очей.
— Ні, чому ж? — сказала Клавдія. — Видовище вражає.
— І багато там таких дерев? — запитала Саллі.
— Здається, три або чотири —
— Напевно, це не дерева, — засумнівалася Клавдія. — Це, мені видається, швидше за все, симбіотична спільнота — ліс, що набрав такої форми. Ви бачите, що кожен стовбур сплетений із сотні стовбурів, наче канат із волокон.
— І кожне дерево — це цілий світ, — промовила Саллі. — Адже там напевно живуть істоти, які й не підозрюють, що є ще щось за межами дерева.
— Потрібно буде якось здійснити спеціальну експедицію по дереву, — додав Павлиш. — На кілька днів.
— Може, залишимо це для великої експедиції? — запитала Клавдія.
— Ви хочете позбавити мене відкриття, яке уславило би мене, — сказав Павлиш.
— Славко, ніколи не треба ганятися за сенсаціями. — Клавдія раптом знову втратила почуття гумору. Ось, гляньте. — Вона простягнула йому шматочок темної породи, відшліфованої з одного боку. Через породу тяглася широка золота смуга. — Це жильне золото. Мої скаути виявили тут гору, буквально пронизану золотими жилами. Надзвичайно рідкісний феномен. Такий романтик, як ви, відразу написав би метку статтю, а журналісти розмалювали б вас у сотні інтерв’ю — ще б пак, людина, котра віднайшла золоту гору! Але для мене це лише ще один, і доволі незначний, штрих у загальній геологічній картині планети.
Саллі поклала долоню на руку Павлиша, наче побоювалася, що той скаже якесь ущипливе слово і Клавдія засмутиться. Долоня її була м’яка і тепла. Клавдія обірвала свій монолог, і Павлиш зрозумів, що їй не сподобався жест Саллі. Саллі теж зрозуміла це і забрала руку. Запала ніякова мовчанка, і Саллі перервала її, сказавши:
— Я хочу чаю. Хто складе мені компанію?
— Із задоволенням, — сказав Павлиш.
Він вимкнув камеру. Клавдія схилилася над столом. Вона задумливо крутила в руці шматок породи із золотими прожилками.
Після чаю Клавдія раптом вирішила зайнятися прибиранням. Вона заявила, що за останні дні через легковажність Павлиша станція втратила гігієнічність. Павлиш у прибиранні не брав участі, але так як нічим не займешся, коли в хаті проти ночі влаштували прибирання, то пішов у лабораторію. Там він всівся з книгою — працювати не хотілося.
За вікнами лабораторії уже стемніло, повітря було синім. І можна було уявити, що він сидить в хатинці на Землі і в будь-яку мить може вирушити на прогулянку. Читалося якось погано, не вдавалося уловити сюжет. Павлиш встав, увімкнув зовнішній динамік. У лісі було тихо, але тиша була неповною, вона складалася з багатьох нашорошених звуків. Десь хруснула гілка, потім щось прошурхотіло в траві зовсім недалеко від корабля. Здалеку долинув утробний звук, низький і майже невловимий, але потужний, потім зачавкало, ніби поруч бродив хтось в гумових чоботах, ледве витягуючи ноги з болота...
Наша біда в тому, думав Павлиш, що в своїх мандрівках людина намагається все більше виключити елемент ризику. Каравела Колумба була іграшкою штормів і вітрів, кожен риф приховував для неї загибель, кожен шквал міг її перевернути. Але мандрівники знову і знову виходили в море або йшли з караванами через непривітні гори — адже не тільки пристрасть до наживи приваблювала їх. Прокинутися під захистом невідомих гір, почути шум незнайомого міста, побачити пальми на березі ще не відкритого острова... Напевно, ми стали дуже раціональними — ми намагаємося прилаштувати Всесвіт до наших потреб, розкласти все на полички і навіть злостимося, коли щось не залазить на поличку, на потрібне місце. Давні мандрівники вірили у гіпербореїв і у людей із собачими головами, і це їх не лякало. Ми ж впевнені у тому, що генетичний код єдиний для Всесвіту, і коли зустрічаємо людину з головою собаки, не охаємо здивовано і захоплено, а починаємо рахувати хромосоми.
Ще в дитинстві ми читаємо про Робінзона, і він, як і сто, і двісті років тому, підкорює нас своєю наївністю, своєю безпосередністю, своєю гордою самотністю і людським викликом, який несе в собі його доля. Але вже в Робінзонові закладена небезпека — вже Робінзон раціональний. Він не мириться з природою, не чекає появи людини із собачою головою, а підраховує запаси зерна чи шиє собі одяг з козячих шкур. Отже, Робінзона потрібно заборонити — ось він, джерело усіх наших бід, ось хто — Даніель Дефо заклав основи нашого раціоналізму. Визнавши це, Павлиш почав шукати альтернативу і прийшов до висновку, що йому найбільше подобається Синдбад-морехід. Хоч той і був торговцем, але птаха Руух сприймав як частину природного казкового світу. І тому Павлиш почав планувати альпіністський похід на велетенське дерево, який напевно не виправдає ризику і витраченого часу, але вкрай необхідний Павлишу, щоб налагодити особисті відносини з цією планетою.
Вони тут вже давно, три тижні, але окрім взаємної ворожості нічого не досягли. Золота гора позбавлена індивідуальності і байдужа. Вона може зустрітися і на астероїді без атмосфери. Клавдія має справу зазвичай з неживими предметами, тому вона може сидіти тут роками і залишитися чужою на чужій планеті. Зрозуміти — це обов’язки Павлиша. А цього не досягти за надійними стінами станції.
Проводячи внутрішню суперечку з Клавдією, Павлиш, як і належить при такій заочній розмові, майже не давав їй можливості заперечити. Усі уявні заперечення Клавідії були непереконливі, у той час як аргументи Павлиша — непохитні.
Дикий високий вереск пролунав над самим вухом. Павлиш зірвався на ноги і тільки через секунду зрозумів, що вереск пролунав з лісу — з того світу, який продовжував жити, ніби Павлиша, з усією його технікою і могутністю, не існувало.
Павлиш кинувся до вікна. За вікном, у темряві, порізаній променями прожекторів, кипів клубок тіл. Декілька хижаків — важко було у цій боротьбі щось розгледіти — шматували товстого зеленого неповороткого звіра, і в цій сутичці була така первісна жорстокість і такий страх смерті, що Павлиш, дивлячись, як клубок тіл котиться до лісу, вимкнув звук і відійшов від вікна. І з певним сумом подумав, що напевно він так і відлетить з цієї планети, нічого не зрозумівши у ній, хоча формально повезе звідси солідний вантаж біологічних досліджень і зразків флори і фауни.
Читати зовсім перехотілося, але він не поспішав повертатися у житловий відсік. Зараз жінки у своїх конурках вкладаються спати; у душовій на півгодини застрягла чистьоха Клавдія, а Саллі, що вже зовсім не личить відважному розвіднику, уже вп’яте розкладає пасьянс. Йому захотілося, щоби Саллі відклала карти і прийшла до нього сюди, тому що заскучила, тому що їй набридло слухати, як Клавдія насвистує під душем...
— Я не вчасно? — запитала Саллі.
— Добре, що ти прийшла, — сказав Павлиш.