Селище

Буличов Кір

Кошик нахилився, повільно розкачуючись.

— Ось і все, — сказав Казик сумно. — Немає більше кулі.

— Головне, що ми живі, — заперечив Дік. — І не розбилися. Це головне.

***

Вони сиділи на дні кошика, намагаючись не розхитувати його, щоб не зірватися униз. Язики хмар повзли через кошик, часом приховуючи темну пляму отвору в кулі, часом розсіювалися, і тоді можна було зазирнути в загадкову глибину кулі. Але зрозуміти, що з нею сталося, ніяк не вдавалося. Світанок надходив настільки повільно, що здавалося, день не настане ніколи.

Клапті

хмарин були світліші за повітря, але поступово повітря зрівнялося з ними за кольором, і усе стало однаково сіре.

Дрімота покинула аеронавтів, тягнуча дрімота, на межі сну, яка зв’язує язик і сковує органи, але не замінює сон, бо весь час відчуваєш, як холодно і безнадійно.

— Я ніколи не думав, що бувають такі дерева, — сказав Казик.

— Напевно, навіть на Землі таких немає, — припустила Мар’яна.

— На Землі дерева ще більші, — впевнено сказав Казик. — Наприклад, секвоя. Вона росте у Скелястих горах.

— Може, це не дерево, — сказав Дік. — Може, така скеля?

— З гілками? — запитала Мар’яна.

— Хіба розгледиш?

— Але ж ми висимо.

— Можливо, висимо на виступі? — сказав Дік. — Але якщо це дерево, то ще гірше.

Мар’яна обережно нишпорила, сподіваючись, що викинули не всю їжу, щось залишилося. Але кошик був зовсім порожній.

— Даремно ми викинули паливо, — пошкодував Казик.

— Ми більше не полетимо, — впевнено сказав Дік. — Досить. Краще ходити пішки.

— Треба швидше спуститися донизу, — мовила Мар’яна. — І відшукати мішки. Бо хтось знайде їх раніше і все з’їсть.

— Ну, паливо навряд чи хтось з’їсть.

Дік підповз до краю кошика і почав вдивлятися в туман.

Мар’яна зойкнула. Вона випростала ногу, але нога так затерпла, що по всьому тілу голками пройшов біль. Дік здригнувся, кошик захитався.

— Я думаю, — сказав Дік, — що куля зачепилася за верхівку дерева і розірвалася. Якщо ми будемо розхитувати кошик, він може зовсім відірватися, а до землі ще далеко.

Вітерець погнав клапті хмар, і в проміжках між ними можна було розгледіти гілки дерева, сіру стіну. Верхівка кулі все ще ховалася в тумані.

— Треба вибиратися, — сказав Дік невпевнено.

Він витяг з сагайдака стрілу з важким наконечником і кинув донизу.

Було тихо. Казик рахував у думках. Він дорахував до двадцяти.

Нічого вони не почули.

— Може, на дерево впала, — сказав Казик. — Чи на мох. Я полізу.

— Куди? — запитала Мар’яна.

— По мотузках нагору. Чого чекати? А потім я вам крикну.

— Давай, — сказав Дік. — Ти найлегший.

Казик перевірив, чи надійно прикріплений ніж. Потім, тримаючись за канат, обережно виліз на край кошика.

— Зовсім не страшно, — повідомив він. — Нічого не видно, тому й не страшно.

Казик вхопився руками за канат і підтягнувся так, щоб обхопити його ще й ногами. Мар’яна і Дік завмерли з іншого боку кошика. Він розхитувався.

Казик сказав:

— Я вам буду все розповідати, щоб ви знали.

Хлопчик ліз швидко — він звик лазити по ліанах. Через півхвилини його вже не було видно, тільки кошик розхитувався у такт його рухам.

— Ну і як? — запитав Дік.

— Лізу, — відповів Казик. — Куля зовсім без повітря, висить, як ганчірка.

Через деякий час кошик перестав розхитуватися.

— Що? Доліз? — запитав Дік.

— Ні. Я відпочиваю,— відпочивав Казик. — Вже скоро доберуся.

“Чекати завжди найгірше, особливо, коли не знаєш, чим закінчиться таке чекання, — подумала Мар’яна. — Але чомусь ми завжди чекаємо. Навіть жити немає часу. Взагалі, усі чекають того часу, коли ми полетимо на Землю, а я чекаю, коли повернуся до Олега. Дік чекає, щоб якнайшвидше опинитися в лісі. Тепер ми чекаємо — обірветься куля, чи ні. Дуже нудно чекати, найнеприємніше заняття. Жити треба так, щоб зовсім не чекати...”

Кошик знову почав розхитуватися. Почувся тріск. Мар’яна зрозуміла, що це тріщить оболонка кулі. Кошик смикнувся і ривком опустився на півметра.

— Обережніше, — сказав Дік.

— Зараз, — відповів Казик. Голос його був глухий, наче його обгриз туман.

Кошик хитнувся сильніше.

— Вибрався! — повідомив Казик. — Ви не бійтеся. Куля добре зачепилася канатами. Тут міцна сучкувата гілляка, товста, як я. Так що не бійтеся. Вилізайте. Я вас чекаю.

— Ну, йди, — сказав Дік Мар’яні. Він міцно причепив до спини арбалет, щоби не заважав під час підйому. Він вірив Казику і більше не боявся, що куля обірветься. — Якщо втомишся, відпочинь. І вниз не дивися.

— Все одно нічого не видно, — сказала Мар’яна. — Не бійся за мене.

— Ти відпочивай, не поспішай, — повторив Дік. — Я б відразу поліз за тобою, але канат двох не витримає.

Мар’яна встала на край кошика, міцно тримаючись за канат. Канат був вологим і слизьким. Але страшно справді не було. Вона теж вміла лазити по деревах.

Через кілька хвилин вона вже стояла поруч з Казиком на широкій, завислій над землею дорозі — такою їй видалася гілка дерева. Куля зачепилася за гострі суки, які стирчали зі стовбура, заплуталася у гілках та листі, що нагадували ножі, подерлася, але канати трималися міцно.

***

Вже зовсім розвиднілося, і тепер, коли все найстрашніше закінчилося, усім дуже хотілося їсти. Але щоби поїсти, треба якомога швидше спуститися на землю і знайти мішок з харчами.

— Пішли, — скомандував Дік, беручи арбалет, щоби бути готовим до несподіванок. — Ти, Мар’янко, йди посередині.

— Ні, — сказав Казик.

— Що ще?

— Ти забув. Нам треба спускатися вниз.

— Ну і що?

— Я візьму мотузку.

Дік зупинився. Він зрозумів, що Казик правий.