Селище

Буличов Кір

Але відразу виникла проблема: як дістати мотузку. Вони намагалися потягнути за одну з мотузок, але всі мотузки були міцно переплетені і жодна не піддавалася. Витягнути наверх всю кулю також не виходило — кошик був надто важким, а ноги ковзали по округлій гілляці.

— Зачекайте, — сказав тоді Казик, і, перш ніж Дік встиг заперечити, він спустився вниз по мотузці, зник в тумані і повернувся хвилин через п’ять, захеканий, але задоволений. Він потягнув за канат, по якому спускався, і канат поволі поліз нагору.

Канат був міцний і довгий. Казик скрутив

його в кільце і повісив через плече. Йому було важко, але він не показав цього.

За той час, поки Казик спускався, щоб відрізати канат від кошика, Дік пройшов уперед, до того місця, де величезна гілка зросталася з головним стовбуром дерева. Нічого небезпечного він не зустрів. Мар’яна також не гаяла часу, вона присіла навпочіпки і відрізала шматочок сучка. Це було дерево, справжнє дерево, з твердою товстою корою, слизькою і цупкою зверху, але трухляве всередині. Тому гілка й прогиналася під ногами.

Вони пішли до головного стовбура. Мар’яна подивилася, як Казик зігнувся під вагою канату, і розуміла, що він ніколи не погодиться їй уступити. Тому вона сказала:

— Казик, навіщо нести канат без користі? Я думаю, що краще зв’язатися цією мотузкою, і коли хтось випадково впаде, решта його втримають.

— Чудово! — зрадів Казик. — Як альпіністи під час сходження на Еверест.

Ні Дік, ні Мар’яна не пам’ятали, що таке Еверест, і не знали, чим займаються альпіністи, але не розпитували.

Вони зв’язалися канатом. Він був такий довгий, що не заважав йти.

Так вони дійшли до кінця сука, до того місця, де він з’єднувався з основним стовбуром. Тоді стало зрозуміло, що цей сук насправді є однією з велетенських ліан, з яких сплетене дерево. Тільки вона відхилилася майже під прямим кутом. Сук не вливався у стовбур, як у звичайного дерева, а продовжувався далі, всередину його, розсунувши сусідні ліани. Це було наче у дівочій косі, у якій одне пасмо вибивалося назовні. У тому місці над суком виникла щілина, що звужувалася догори, зникала в тумані, такий собі тунель, темний і похмурий, стіни якого поросли довгим мохом і лишайниками.

Вони зупинилися перед входом, і не знали, що їм робити далі: чи йти у темряву, чи пошукати інший шлях униз.

Мар’яна обережно помацала мох. Він був їй знайомий. Зелена маса здригалася від дотику і притискалася до кори. Такий лякливий мох, тільки трохи менший, часто зустрічався на деревах в глибині лісу, їсти його не можна, він гіркий. Але інколи в ньому живуть горішки — це щось на зразок хвороби моху, — міцні, хрусткі, майже без смаку. Їх їдять лише дітлахи, бо ситості від них мало. Але тепер би й горішки не завадили.

Поки Мар’яна безуспішно шукала в мохові горішки, Дік обережно, на довжину мотузки, увійшов всередину щілини. З кожним кроком гігантська ліана йшла під більшим нахилом, водоспадом скочувалися всередину стовбура. Дік підсковзнувся і упав на живіт, щоб не скотитися униз, у чорне провалля, і не потягнути за собою інших. Потім він виліз назад.

— Будемо зовні спускатися, — сказав Дік. — Нічого не знайшла?

— Ні, — відповіла Мар’яна.

— Пити хочеться, — сказав Дік.

Вони розв’язали мотузку і обмотали її кінець до гілок, які наче кущі, вилізали біля самої основи сука. Казик, закріпивши другий кінець біля пояса, почав спускатися вниз по стовбуру, чіпляючись пальцями за нерівності кори і рослини, що гніздилися на корі.

Дік постійно був нашорошений. Він не сподівався на те, що гілки надійні, і весь час чекав ривка — якщо гілки обірвуться, йому доведеться взяти на себе вагу Казика. І він боявся цього, бо втриматися на слизькій і пологій поверхні сука нелегко.

А Казик спускався дуже повільно, він теж був обережний. Він поглядав донизу, намагаючись розгледіти в тумані якусь площадку чи інший сук. Щоб розважитися, він уявляв себе земним альпіністом.

Несподівано він побачив гостру сучкувату гілляку, яка стирчала зі стовбура трохи поодаль його шляху, і простягнув руку, щоб за неї схопитися. Але в той момент, коли він доторкнувся до гілляки, вона розділилася на два зазубрені ножі, і тільки блискавична реакція Казика врятувала його руку. Він встиг відсмикнути пальці, але ножі все ж різанули по них. Мотузка смикнулася. Дік підхопив її сильніше і крикнув зверху:

— Ти чого?

Казик відповів не відразу. Кров полилася з подушечки долоні, розрізаної ножами, які виявилися щелепами великої комахи — вона ховалася у норі, вирізаній в корі дерева, і чатувала на здобич, зробивши вигляд, що її жувальця — лише обламаний сучок.

Перев’язати руку було нічим. Казик крикнув нагору:

— Нічого, подряпався. Тут паршивець сидить, кусається.

— Обережніше, — відповів Дік. — Не сильно подряпався?

— Не сильно. Спускаюся далі.

Але, напевно, запах крові викликав у паршивця бажання поснідати, і він почав виповзати з нірки. Услід за щелепами, що нервово відкривалися і закривалися, неначе комаха націлювалася на здобич, з’явилося членисте тіло. Воно виповзало і виповзало з нори, і, здавалося, кінця йому не буде.

— Ого, — сказав Казик.

— Що? — запитав Дік.

— Довгий.

Казик, тримаючись здоровою рукою за канат, другою витягнув ніж, і коли паршивець — тепер вже схожий на головату змію з безліччю маленьких чіпких ніжок — підбіг до нього, Казик блискавичним рухом відрізав йому голову. Тіло змії продовжувало моторно, але безцільно бігати по стовбуру, а голова впала вниз, і в метрах трьох зі стовбура моментально висунулися інші гострі щипці, підхопили голову побратима і затягли всередину.

Руці було боляче, напевно від отрути.

Казик сказав:

— Тут обережно потрібно спускатися. Ці паршивці нір накопали і чекають.

— Може, підняти тебе? — запитав Дік.

— Ні, навпаки, — відповів Казик. — Я буду швидше спускатися і стовбур не чіпатиму. Там внизу щось є.

Не звертаючи уваги на біль, він взявся за мотузку обома руками і ковзнув униз.

Дашки нір, у яких мешкали паршивці, гучно відчинялися і звідти, наче їх хтось виштовхував, вистрибували ножі щелеп, тягнулися до Казика, але, на щастя, не встигали.