Селище

Буличов Кір

— Що з ним сталося? Невже кулю пошкодував?

— Це теж,— відповів Старий. — Але є й інша причина.

Але яка Причина — Олег не почув, бо закінчення фрази Старий сказав пошепки.

— Дивно, — відповів Вайткус, — ти, напевно, правий, я не помічаю очевидних речей. Вони ж виросли, вони майже дорослі. І речі, очевидні і природні на Землі, тут якось випадають з поля зору.

— А мені шкода хлопця, — сказав Старий.

— Але іншого виходу я не бачу, — додав Вайткус.

— Олег теж зрозуміє, — сказав Старий голосніше, і Олег розсердився і подумав, що Старий сказав це навмисно, бо знав, що Олег все чує, і йому захотілося крикнути

у відповідь: нічого подібного! Я не хочу розуміти!

Потім Вайткус зі Старим попрощалися і пішли.

Скрипнули двері. Хтось ще вийшов з дому Сергіїва. Олег сказав собі, що це сам Сергіїв йде умовляти його, але сподівався, що це не Сергіїв.

— Олеже, — долинув голос Мар’яни. Вона шукала його.

Олег був готовий відгукнутися, він зрадів, що Мар’яна шукає його. Але чомусь не відгукнувся. Напевно, він сам не зміг би пояснити, чому. Ні, зміг би: зараз вона вмовлятиме його, як й інші. Вона згідна летіти на його кулі, вона згідна, щоб Олег залишався отут. Але з-поміж усіх людей на світі саме вона повинна розуміти, що не можна слухатися обережних дідів. Вони всього бояться. Вони бояться померти тут, вони бояться ризикувати, їм наплювати, що відчуває Олег, чого він хоче, вони раді посадити його в яму, коли, з їхньої точки зору, це вигідно для селища. А що таке вигода селища? Адже вони думають про себе, кожний про себе. Вигода селища — пустопорожні слова. Напевно, ті люди, які на Землі розпочинали війни, щоби підкорити інших людей, теж говорили про вигоду свого селища. Потрібно плюнути на все, не звертати уваги. Удосвіта піднятися самому на кулі і полетіти. Він знає напрямок. Він сам долетить туди і знайде експедицію. І справді, хто йому заважає? Де куля?

Куля складена під дахом сараю. Самотужки він її не витягне.

Олег вирішив спробувати, поки всі сплять. У цей момент він не думав про вітер, про те, що хтось має відв’язати кулю. Він повернувся і побіг до сараю.

У нього уся ніч попереду.

Тоді Мар’яна, яка не пішла додому, бо була впевнена, що Олег десь поруч, помітила його. Вона мовчки підійшла до сараю.

— Що ти хочеш робити? — запитала вона пошепки.

Олег здригнувся, наче на нього напав шакал.

— Ти що? — Він теж говорив пошепки.

Мар’яна не одяглася, вибігаючи на вулицю, під мокрим снігом волосся злиплося, повисло короткими пасмами.

— Я боялася, куди ти подівся.

— Йди спати, — сказав Олег. — Я сам дам собі раду.

— Ти хочеш полетіти один. Це безглуздо, — сказала Мар’яна.

— Я перший дурень в селищі, — підтвердив Олег. — Ви усі розумні, а я дурень. Тому я буду сидіти тут і чекати.

— Ти ж всю зиму вчився. Від тебе так багато залежить.

— Якби я знав, чим це закінчиться, я б ніколи не вчився.

— Я тебе люблю, бо ти — найрозумніший.

— Мене ніхто не любить, мене просто намагаються використати. Як машину. І всім байдуже, що я сам думаю.

— Не бійся за мене. Я полечу з Діком. Ти ж знаєш, нічого не станеться.

— Якщо нічого не станеться, то потрібно летіти разом.

— А раптом станеться?

— Тим паче.

— Олежко, не треба. Ти бунтуєш, бо вони праві. І ти знаєш, що вони праві. Поки ми будемо летіти туди, ти готуватимешся до походу.

— Але якщо там є експедиція, то мій похід нікому не потрібний. Це обман.

— Ні, це думки дорослих людей.

— Вони думають тільки про себе.

— Дурниці. І дивно це чути саме від тебе, Олежко. Вони думають так само, як і я. Про дітлахів, які вже підростають, і яким потрібно повернутися додому, щоб вчитися. Про старих, яким треба жити.

І про тебе теж.

— Тоді ти підеш зі мною в гори.

— А хто полетить?

— Дік і Казик. Вони впораються.

— Ти цього нікому і ніколи не скажеш. В іншому випадку, я більше з тобою не знайома. Як тобі не соромно прив’язувати мене, щоб я сиділа поряд! Навіщо? Щоби дивитися на тебе? У тебе для цього є мама.

— Вони обійдуться без тебе.

— Я знаю всі рослини і ліки. Я там потрібна.

— Ти потрібна мені.

— Чому?

— Ти знаєш, тому що я люблю тебе.

Заскрипіли двері, ніби поруч.

— Це батько, — сказала Мар’яна. — Пішли спати. І якщо ти справді любиш мене, як кажеш, ти все зрозумієш.

Темна фігура Сергіїва наближалася, темніла через рідкий сніжок.

Мар’яна потягнула Олега за руку до будиночків. І він пішов.

У голові була така каша, що Олег сам не знав, що він думає.

— Я вже почав хвилюватися, — сказав Сергіїв.

— Тату, ми розмовляли, — промовила Мар’яна.

— От і добре, — сказав Сергіїв і поклав важку руку на плече Олегові. — Я б теж на твоєму місці сердився. Я розумію. Але ти теж нас зрозумій, Олеже. Нам дуже важко. Ми живемо всі ці роки поруч зі смертю. Ти надто молодий, щоб відчувати це так, як відчуваємо ми. Ти думаєш, що мені не страшно відпускати дочку? І минулого року було не страшно? Ти, будь ласка, подумай.

***

Наступного дня почалася підготовка кулі до далекої мандрівки. Олег тричі піднімався на кулі з Діком і Мар’яною, а один раз з ним піднявся і Казик. Казика ніхто не хотів відпускати, а потім всі примирилися з тим, що Казика не зупинити. Він однаково полетить. А Дік з Мар’яною не заперечували. Казик не був тягарем. Вони піднімалися удвох з Діком, і Олег показував йому, як зменшувати вогонь в пальнику, як краще відпускати баласт. Дік був мовчазний і слухняний, в повітрі він втрачав свою впевненість. Вони майже не розмовляли.

Потім вони піднялися над хмарами. Цього разу підніматися довелося значно довше, здавалося, що хмари ніколи не закінчаться. На кулі вже почала виблискувати крига. Олег вже хотів повернутися назад, але потім вирішив ще потерпіти, бо було домовлено, що при кожному підйомі він намагатиметься підняти кулю понад хмарами, як першого дня, з надією знову побачити скаут.

Але на перших двох підйомах скаута не побачили.

Олег дивився на Діка. Він все життя звик слухатися Діка у лісі, в селищі. Бо Дік був сильніший і спритніший. Щоправда, був випадок на кораблі, коли Олег виявився сильнішим за Діка. Але це було давно і забулося. Але тепер, бачачи, як судомно вчепилися пальці Діка в борт кошика, Олег знову відчув перевагу. І передумав опускати кулю. От якби Дік попросив опустити кулю, Олег би погодився з ним. Але Дік мовчав, і кісточки пальців у нього були зовсім білі. Чи то від холоду, чи від напруження.

А хмари ніяк не закінчувалися. Довкола була сіра імла. Вітру не було, і не могло бути, бо куля рухалася за вітром, але холод діймав страшенно.

Треба опускатися, говорив до себе Олег, не відводячи погляду від білих пальців Діка. Нас може віднести далеко.

Дік підняв голову, наче сподівався побачити, що хмари закінчуються. І раптом запитав:

— А може ми не піднімаємося?

— Ні, піднімаємося, — сказав Олег, хоча не був уже в цьому впевнений і про всяк випадок викинув за борт останній мішок з піском.