Селище
Шрифт:
“Ну ось, — задоволено подумав Павлиш, — перше знайомство”.
Павлиш опустився до самої води. Постояв на березі. Вода в озері була чистою, а біля самого берега вкрита тонкою кригою. До криги знизу примерзли тонкі волосинки водоростей. Тоненька змійка в палець завдовжки прослизнула між камінням і зникла в глибині води.
Далекий берег озера ховався у мороці, і можна було лише вгадати, що там піднімаються пагорби.
Павлиш розбив кригу, набрав у пробірку води, потім розкидав камінці, сподіваючись
Далеко, метрів за сто від берега, вода спінилася, щось темне, схоже на панцир величезної черепахи, піднялося над нею, потім різко опустилося, і вода завирувала, вкрилася колами.
Павлиш піднявся з пробіркою в руках. Вода заспокоювалася, озеро мовчало. Воно чекало, що зробить Павлиш. Мимовільно він оглянувся — до куполів було далеко. Вода знову завирувала, але інакше: на ній з’явився бурий слід — хтось, ховаючись від Павлиша, швидко плив до берега.
До всього, стояла мертва тиша, навіть вітер затих.
Павлиш відчув незрозумілий, ірраціональний страх перед цим привидом, який беззвучно плив до нього. Чоловік відступив крок від берега, не подивився під ноги, натикнувся на камінь, ледве втримав рівновагу і несподівано для себе побіг нагору схилом, не озираючись і намагаючись робити вигляд, що йому просто набридло гуляти по берегу.
— Павлиш? — почув він голос Клавдії. — Нічого не сталося?
У цієї жінки була інтуїція. А, можливо, досвід.
— Нічого, — сказав Павлиш, намагаючись заспокоїти дихання.
Він перейшов на крок, кинув погляд через плече на озеро.
Озеро було ідилічно, безтурботно спокійне.
Лиш звіддаля сірою стіною насувалася снігова буря, і вода перед ним бралася дрібними бульбашками.
— Нічого, — повторив Павлиш. — Повертаюся. Сумне озеро.
Купол був надійним, приємним видовищем. Там, всередині, було
тепло, туди не могли потрапити тварюки, навіть якщо вони є.
Біля капсули стояла Саллі Госк. Помаранчевий скафандр виблискував від вологи. Вона помахала Павлишу рукою.
— Я дізналася, що ви пішли на прогулянку, — сказала вона. — І вирішила до вас приєднатися. Якщо ви не заперечуєте.
— А Клавдія не розсердиться?
— Так навіть краще. За інструкцією належить, щоби у небезпечних і незнайомих місцях розвідку проводили групою.
— А де тут небезпечне місце?
— Далеко не відходьте, — пролунав голос Клавдії.
— Ми тільки зазирнемо в ліс — і назад, — відповіла Саллі.
Ріденька трава, що вкривала галявину, зникла за три кроки від
перших дерев. Тут була гола земля з плямами моху.
Стовбури дерев були білястими, одні з рожевим, інші з жовтуватим полиском. Утім, стовбурами їх можна було назвати лише умовно, скоріше вони були схожими на підземне коріння, яке чомусь вирішило вилізти на білий світ. Біля самої землі коріння спліталося у химерні вузли, наче побоювалося, що хтось потягне його назад під землю, а тому вжило контрзаходів.
Листя, у звичному розумінні, на деревах не було. Коріння тоншало, перетворюючись на сиве волосся, яке звисало торочками і ледь похитувалось від найменшого подиху вітру, що надавало лісу зловісного, відьомського вигляду.
Земля під ногами була мокрою, де-не-де лежали палянички снігу, чергуючись з помаранчевими і салатними жмутами лишайників і синіми пагорбами моху.
— Як у страшній казці, — сказала Саллі.
Вона простягнула руку і обережно доторкнулася рукавичкою до стовбура. Стовбур м’яко піддався, наче був каучуковий, а волосся на голові дерева заворушилося. Саллі крикнула і відсмикнула руку. Павлиш навіть не посміхнувся. Зловісна атмосфера лісу пригнічувала.
— Що? — різко запитала Клавдія.
— Все нормально, — відповіла Саллі. — Звикнемо.
Вони пройшли ще кілька кроків, намагаючися не торкатися стовбурів. Зупинилися.
— Гляньте, — тихо сказала Саллі.
Перед ними, за кілька кроків, з моху вилізали невеликі півкульки, схожі на шапки грибів, що проростають із землі.
Павлиш хотів взяти один з грибів, але Саллі сказала:
— Зачекайте, я маю щуп.
Вона протягнула до гриба тонкий щуп, і раптом гриб від дотику металу зник, ніби провалився крізь землю.
— Цікаво, — сказала Саллі і протягнула щуп до другого гриба.
І в цю мить тонкий корінь, що відходив від стовбура і лежав на землі, подібний за кольором і тому на вигляд безпечний, кинувся на щуп, рвонув його до себе, обкрутив його, а оскільки Саллі не випустила щуп, намагаючись втримати його, то корінь заледве не повалив її — така у нього була потужна сила.
Павлиш діяв майже інстинктивно. Він вихопив анбласт і вдарив вогнем по кореню. Той відразу випрямився і завмер.
Саллі стояла, притиснувши щуп до грудей, наче боялася, що хтось ще захоче його відібрати.
— Вибачте, — сказала вона.
— Нас тут не люблять, — відповів Павлиш.
У лісі стало похмуро. Снігова буря, що прийшла з озера, закутала ліс метушнею мокрих сніжинок.
— Пішли додому, — сказала Саллі.
— Згоден.
Через сніг нічого не було видно й за три кроки. Напевно, під час боротьби з коренем вони втратили напрямок, бо пройшли метрів п’ятдесят лісом, а він не закінчувався. Лише дерева стояли ще щільніше, стовбури були товщі і біліші.
— Клавдіє, — сказав тоді Павлиш. — Дайте нам напрямок.