Селище
Шрифт:
— Вам ще бракувало заблукати, — сказала Клавдія.
Зазвучав зумер, який зорієнтував їх на базу.
Вони поверталися поволі, обходячи купки моху і лишайники. Одного разу, щоправда, Павлиш наступив на помаранчевий слиз, він приклеївся до чобота і почав повзти уверх по нозі. Павлиш нагнувся, щоби стерти лишайник, але він одразу ж переповз на рукавичку.
— Добре, — сказав Павлиш, — вважатимемо, що ми несемо з собою зразок.
— Що несете? — запитала Клавдія.
— Дуже незатишний ліс, — сказав
— Зараз чаю вип’ємо, — сказала Саллі.
— Чудова ідея! — погодився Павлиш.
Через останні дерева виднілися перекреслені цівками дощу і снігопаду куполи станції.
Але виявилося, що до них не так просто дійти.
Між лісом та станцією на них чатував хижак.
Таке могло приснитися лише в босхових жахіттях. Шість тонких ніг несли важке тіло, вкрите зеленуватою, довгою, схожою на водорості, шерстю, яку по хребту прикрашали високі панцирні пластини. Страшенна вищирена тварюка повільно відкривала і закривала пащеку, ніби примірялася, як би вгризтися у здобич.
Побачивши людей, чудовисько вивергнуло дивне мекання, в якому Павлишу вчулася загроза і виклик, і взялося розхитуватися так, що пластини на хребті вибивали якийсь бойовий барабанний бій.
Не перестаючи мекати, тварина кинулася їм назустріч.
Павлиш встиг затулити собою Саллі і увігнав у чудовисько заряд анбласта. Заревівши високим пронизливим голосом, тварина закрутилася на місці, наче втратила здобич з поля зору, маленькі червоні очиці запалали люттю.
Павлиш вистрілив знову — і знову без результату: він тільки нагадав тварюці, де вони стоять.
І невідомо, як би завершився цей поєдинок, якби не Клавдія.
З вершини головного купола вдарив зелений промінь. Він вцілив у чудисько, і воно повалилося на землю.
— Ну й справи, — сказав Павлиш, намагаючися посміхнутися.
Він обернувся до Саллі.
Та мовчала. Вона намагалася звільнитися з обіймів дерева. Напевно, відступаючи від тварюки, вона притулилася спиною до стовбура і він упіймав її, наче хотів проковтнути, виссати з неї всі життєві соки.
Залишки заряду анбласта Павлиш випустив у дерево. На нього це подіяло. Стовбур зіщулився, почорнів. Саллі зробила три кроки і впала на руки Павлиша.
— Чому ти мовчала? — запитав він.
— Не хотіла лякати Клавдію, — тихо відповіла Саллі.
Підтримуючи жінку, Павлиш підійшов до триметрового чудовиська, яке нерухомо розтягнулося на землі.
— Усі хочуть нами повечеряти.
Він взяв у Саллі щуп і обережно привідкрив ним пащеку тварюки. Замість зубів в чорній ямі пащеки тяглися жовті тупі пластинки.
Клавдія вибігла з купола. Зупинилася.
— Висновок перший, — сказала вона. — Анбласт проти великих хижаків не діє, або діє не досить ефективно.
— Це зовсім не хижак, — сказав Павлиш. — Такими пластинами краще перетирати їжу, аніж рвати. Хоча, коли б воно нас перетерло, нам би було вже не до роздумів. Дякуємо, Клавдіє.
— Я весь час стежила за вами, — сказала Клавдія.
— У мене коліна тремтять, — озвалася Саллі.
— Я задоволена, що так сталося, — продовжувала Клавдія. — Це предметний урок.
— Не зрозумів, — сказав Павлиш.
— Предметний урок обережності. Ви вирішили розгулювати по цій планеті, як по Землі. Тепер ви цього не робитимете.
— Напевно, ви маєте рацію, — зітхнув Павлиш. — Допоможете перенести тушу в лабораторію?
— Я задіяла серворобота, — сказала Клавдія.
Наче почувши її слова, з люка виліз серворобот і поволі посунув до туші чудовиська.
— Що у вас на нозі? — запитала Клавдія.
Помаранчевий лишайник вкрив тонким слизьким шаром штанину скафандра майже до коліна. Перш ніж пройти дезінфекцію, Павлиш зіскріб лишайник у пробірку.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Падав дощ зі снігом, ніби зима вирішила повернутися, тому зібралися у Старого, у класній кімнаті. Ледве помістилися усі. Дітлахи сиділи на підлозі, їх хотіли вигнати, але ніхто не пішов, навіть найменші. Олегові здавалося, що всі дорослі мають тільки одну мету — висміяти Сергіїва як брехуна і фантазера. А на Олега просто не зважали. Олег не розумів, що все це — містичне побоювання, бо усім так хотілося, щоби Сергіїв побачив саме скаут. Тому аргументи проти цього були найрізкіші. Навіть дурні, на думку Олега.
Наприклад, мати чомусь сказала, що це був автоматичний супутник, залишений ще попередніми дослідниками.
В атмосфері? — відповідав Сергіїв. — У достатньо густих шарах? Та ж після першого кола супутник просто згорить!
— А висота? Ти впевнений у висоті? — запитав Вайткус. Він розчервонівся, став темніший за свою руду бороду.
— Олеже, повтори.
Олег повторив, напевно, уже вп’яте, що це був темний предмет, рухався він швидко і залишав за собою пухнастий слід.
— Висота до десяти кілометрів, — сказав Сергіїв.
У кімнаті було задушно, але двері не відчиняли, бо сліпа Христина застудилася і кашляла.
— Можливо, — сказала тітка Луїза, — що тут є дуже швидкі птахи. Казково швидкі птахи.
— Зі швидкістю тисячу кілометрів на годину? — терпеливо запитав Сергіїв.
Олег дивувався його терпінню. Йому давно хотілося закричати: ніякий це не птах, не супутник, тут, десь зовсім поруч, є люди, а ми чомусь сидимо і витрачаємо час надаремні розмови!
— Для планетарного катера, ти думаєш, він замалий? — запитав Вайткус.