Селище
Шрифт:
Хтось наблизився до Олега, м’яка рука доторкнулася ззаду до його шиї. Вайткус із Сергіївим сперечалися про місцевість, що лежала на південному сході, наче вони там бували. Олег озирнувся, бо йому хотілося, щоб це була рука Мар’яни, але він знав, що це не Мар’яна, бо в неї суха і жорстка долоня. Це була Ліз. Вона наблизила губи до вуха Олега і сказала йому:
— Не йди туди, залишся, я боюся за тебе.
Вона говорила пошепки, а всі люди сиділи так щільно, що Олегові здалося — всі почули її слова і будуть сміятися. Він відсмикнув голову, щоб звільнитися від дотику, і нічого не відповів. У голові шуміло, і він ледве здогадався, що Старий говорить про пліт.
—
— Якби не річка, ми б дійшли за п’ять днів, — сказав Дік.
— Можна зробити пухирі, — припустив тоді Олег, — які плавають. Дітлахи у селищі плавають на них. Наче повітряна куля, але менша. І ми обов’язково перепливемо.
— Це ідея, — сказав Старий.
— Зачекайте, зачекайте! — Мар’яна раптом швидко заговорила, наче боялася, що її переб’ють чи хтось здогадається, що вона хоче сказати. — Олег сказав, що пухирі, наче куля. Але ж нам не потрібно перепливати ріку, йти болотом. У нас є повітряна куля!
— Справді, куля, куля! — почув свій голос Олег. — А ми все говоримо...
— А як тоді летіти до “Полюса”? — запитав Сергіїв.
— А навіщо? — здивувався Олег. — Корабель нам тепер не потрібний.
Потім всі кричали, один одного перебивали, бо куля була рятувальним кругом, і зустріч з невідомою експедицією, яка запускає скаути, стала реальною і простою. Сісти в кулю і долетіти за один день, може і швидше. Хтось говорив про те, що вітри тут мають один напрям, якщо потепліє на ніч і випаде роса, то вітер обов’язково буде південний. Навіть мати заспокоїлася і почала говорити Олегові на вухо, щоб він тепліше одягнувся. Та раптом застогнала Христина і сказала, що їй душно, що їй погано, і попросила відвести її додому. А Ліз попросила Олега провести Христину, бо їй одній не впоратися.
Олегові не хотілося йти, бо зараз почнуться розмови про найголовніше, що стосується власне його.
На щастя, відразу піднявся і Сергіїв.
— Перерва, — сказав він. — Немає чим дихати. Я пропоную: усі повечеряють, а потім ми продовжимо розмову. Дітей вкладемо спати і ще поговоримо. Адже все це дуже серйозно.
Олег не зрозумів, чому все так серйозно, але подумки подякував Сергіїву, що той перервав розмову.
Вони вели Христину додому. Ліз зовсім не допомагала Олегові, а просто йшла поруч. Зрештою, Олегу і не потрібна була її допомога. Христина легенька, майже, як пір’ячко. На руках можна донести.
— Я мрію, — говорила Христина, — я перебуваю, наче у солодкому жахітті. Невже я нарешті побачу справжніх людей? Я гадаю, що мої очі вони вилікують відразу. Навіть тут, на базі. Адже це проста операція, правда?
— Звичайно, вас вилікують, — погодився Олег. Він весь час відчував погляд Ліз.
— Я без тебе скучаю, — сказала Ліз. — Ти зовсім до нас не заходиш.
— А кому ми потрібні, — заспівала свою сумну пісню Христина. — Навіть коли вони мене вилікують, мені вже ніхто не поверне молодості. Ніколи. І навіщо знову відкривати очі — яка велика радість побачити в дзеркалі потвору і руїну.
Але Олег не вірив, що вона отак думає насправді. Вона, напевно, думає, що їй повернуть і молодість. Адже, можливо, за двадцять років у Галактиці вже стільки всього змінилося, що люди перестали помирати. Якщо у людей багато простору, щоби жити — адже скільки вільних планет, — то всім вистачить місця. Природа, а це він вчив ще на уроках у Старого, розрахувала життя людини як захист від загибелі виду. У кожному біологічному виді діє один-єдиний закон — життя продовжується доти, доки жива істота встигне народити спадкоємця і допомогти йому вижити. Риби, які метають ікру, можуть загинути одразу ж, бо ікринок дуже багато. Уже ссавцям важливо вигодувати дітей і, можливо, навіть кілька приплодів вигодувати, щоб збільшити вид. І люди колись жили років по двадцять, тридцять. А потім вони почали обманювати природу, і стали цивілізованими. Потім вони навчилися виліковувати багато хвороб і тепер живуть до ста років. Видові не потрібно, щоб людина жила до ста років, а вона живе. Отже, у цьому теж є якийсь зміст? Старий, коли Олег почав одного разу розвивати йому свою ідею, сказав, що Олег — стихійний детермініст. Олег не сперечався. Він уже твердо вирішив, що правий. Правий в тому, що людина живе сто років не випадково — так потрібно Природі. Вона хоче заселити людиною Галактику, усі ті планети, де немає власного розумного життя. А для цього потрібно багато мільярдів людей. І старі люди потрібні, бо вони мають досвід і мудрість. І вони потрібні на нових планетах навіть більше, аніж на Землі. Без Старого і Томаса селище давно би вимерло або стало диким. Можливо, люди винайдуть вічну молодість. І безсмертя. Але це буде означати, що на них чекає ще один стрибок — в інші галактики.
— Ти приходи до мене, — повторювала Ліз, і Олег зрозумів, що вона говорить це постійно, одноманітно і терпляче. — Я чекатиму. Коли всі заснуть, ти приходи до мене. Христина мовчатиме.
— Я не мовчатиму, — сказала Христина, — ви мені будете заважати. Ви ще діти, вам рано про це думати.
— А ми ні про що і не думаємо, — відповів Олег.
Вони підійшли до хижки. Олег залишив Христину і сказав:
— Ліз, ти заведи її, а мені час йти.
— Я чекатиму, — повторила Ліз. — Я завжди тебе чекатиму.
— Добраніч, — сказав Олег.
Він не особливо дослуховувався до її слів, і його дивувало, що Ліз може саме зараз так говорити про нього. Він не розумів, що Ліз було дуже страшно, що він зараз знову піде чи полетить і знову потрібно буде чекати його і не знати, повернеться він, чи ні. А вона нічого не могла зробити з собою, вона постійно думала про Олега і навіть ночами виходила з хижки, йшла до його будиночка і стояла за тонкою стінкою, щоб послухати, як він розмовляє зі Старим чи з мамою. А потім вона слухала, як він спить, і боролася зі своїм палким бажанням зайти тихо-тихо в його дім, лягти поруч, обняти його, теплого і слухняного.
А Олег повернувся до Сергіїва, де вже були Старий і Вайткус. Така собі нарада селища. Олега вони не кликали, але ж не виженуть. У селищі так повелося, що кожен сам вирішував, чи приходити йому на нараду, чи ні. І зараз Дік пішов спати, хоча розмова стосувалася і його, Мар’яна і Лінда були в будинку, вони там жили, зрозуміло, їм нікуди йти. А ще був Казик, тільки він не увійшов, а стояв на вулиці, тремтів біля стінки і слухав. Олег сказав йому:
— Ти заходь, чого вже там.
Але Казик тільки відмахнувся. Він краще знав, що можна, а чого не варто робити.
— Я посиджу? — сказав Олег невпевнено, коли зайшов у кімнату.
Ніхто не відповів, але ніхто і не заперечив. Сергіїв наче підсумував те, про що говорив раніше. Він сказав:
— Тому я залишаюся при своїй думці. Порядок пріоритету повинен залишатися незмінним.
Усі мовчали.
“Який порядок пріоритету?” — подумав Олег. Треба чекати. Зараз хтось відповість, і стане зрозуміло.
— Сергіїв має рацію, — сказав Старий. Він підсунув єдиною рукою горня з чаєм. Відпив.
Мар’яна поставила чай перед Олегом.