Шалене танго: істеричний роман

Фабіцька Йоанна

— О Господи! Гутек, прокидайся! Ми проспали.

Вистрибнула з ліжка й почала готувати сніданок. Відкраяла дві скибки не дуже свіжого хліба й простягнула руку до синової полички. Там поруч із усіма томами Гаррі Поттера стояли слоїчки з яблучним джемом. Побачивши їх, Ядзя розчулено посміхнулася. Слоїчки були конкретним, відчутним плодом химерної дружби, що поєднала Гуця зі старим самотнім сусідом.

Спершу її, як матір, попри все, переслідувало певне занепокоєння. Вона не довіряла Едзьовим намірам, проте, коли помітила, що Гуцьо внутрішньо якось так… прояснів, став упевненішим і фаталізм перестав бути його життєвою філософією, Ядзині побоювання зникли. Одного разу синок приніс їй від сусіда прегарну троянду із сірників. Справжній шедевр. Пізніше вони пофарбували її в блакитний колір і повісили на вікні. Троянда була

фантастична. Окрім того, Гутек уже не стирчав постійно поруч, як величезний докір сумління, що дозволяло Ядзі спокійно перейматися їхнім спільним майбутнім.

Час мчав, як скажений страус. Щохвилини поглядаючи на годинника, Ядзя однією рукою чистила зуби, а другою заварювала чай. Третя була б дуже доречною, але природа не виявилася приязною до жінок і не дозволила їм сформувати її шляхом еволюції.

— Ти чому не вбираєшся? Запізнишся до школи.

Гуцьо сидів на ліжку в косо застебнутій піжамі й обгризав нігті.

— Мені немає чого вбрати, — пробурмотів він.

— Як це — нема в що? — Ядзя подумала, чому ранок не може минути в них спокійно й безболісно. Вічно, як не срачка, то пердячка.

— Бо ти не приготувала святковий одяг. Мені потрібна біла сорочка й темно-сині штани. Я тобі тиждень тому казав.

— Тиждень тому? Тобі відомо, скільки всього може статися за цей час? Динозаврам досить було хвилини, щоб вимерти. І взагалі, що це за чудеса зі святковим убранням? Ти що, не можеш одягтися, як звичайно?

— У нас нині урочистий ранок. Я віршика розказую.

— Зовсім з голови вилетіло. — Ядзя присіла на стіл, а тоді кинулася до плетеного кошика, у якому лежала брудна білизна. Нишпорила в ньому, одночасно натягаючи спідницю. Звісно, три білі сорочки лежали на самому споді, в очікуванні прання. Вона витягла їх і, обнюхуючи, пильно оглянула з усіх боків.

— Е-е-е, не так усе погано. Підпрасую, а тут підкотиш рукави, і не буде видно цієї плями.

Гуцьо скептично подивився на матір.

— Що швидше перестанеш обманювати сама себе, то краще буде для всіх.

— Ну, гаразд, цього одягти не можна. І що в такому разі робити?

Через кілька хвилин ситуацію в основному було залагоджено, але лише в основному. Бо можна було б причепитися до білої Гуцевої футболки з написом «Фемінізм — я варта цього», червоних шкарпеток і темно-синіх штанців вище кісточок (довгі джинси десь поділися). Ядзя надягла спідницю поверх піжамних штанів. Вона розраховувала, що їм вдасться проскочити, а їхній екстравагантний одяг не викличе зацікавлення в загальній метушні. Тим більше, що коли вони прибігли на шкільне подвір’я, урочистий ранок саме розпочиналася. Коридори світили пустками, проте на тих, що спізнилися, чатувала директриса Підливка. Вона нервово ковтала слину, готуючись виголосити довгу тираду. Її пригаслі зазвичай очі грізно зблиснули, зморщена, як в індика, шия затрусилася. Ядзя здригнулася, бо директриса Підливка завжди асоціювалася в неї із трупом, що оживав лише тоді, коли можна на когось нагарчати. Жінка простягла висхлу кощаву руку, з якої тридцятилітні труди висотали всі життєдайні соки, і тицьнула Ядзю пальцем у самісіньке серце.

«О Боже! Вона мене проштрикнула наскрізь», — подумала Ядзя, несвідомо шукаючи на пальті сліди крові. Гуцьо притулився до матері й заплющив очі. Завжди, коли хлопець дивився на свою директорку, боявся, що зараз у неї відпаде кавалок обличчя або руки, відкриваючи цвинтарну безодню, що зяє холодом.

— А-а-а… — тихенько протягнув він.

— Гм?

— …перепрошую? — Ядзя із жахом дивилася на вузькі старечі вуста. Підливка досконало опанувала майстерність говорити із закритим ротом, що спричинялося до того, що в неї з вуст постійно виривався зловісний свист.

— Гм, кажу, гм. Це оссстанній раззз, гм, шшшо цей учень зззапізнюєтьссся, гм. Недисссциплінований, зззанедбаний, проблеми іззз сссамодиссципліною, люба пані, гм? Ссслухаю?

— Перепрошую?

— Це я перепрошую, гм?

— Ми проспали. — Ядзя вирішила просто сказати правду.

Але Підливка вочевидь очікувала більшого.

Тому Ядзя невпевнено додала:

— …гм?

— Це нечувано. — Директриса висловила зневагу повній Ядзиній безпомічності і, поклавши крижану долоню на Гуцевій потилиці, повела його до спортивного залу.

Ядзя почувалася так, неначе потрапила під град. Вона безсило дивилася на сина, що йшов від неї, усе

ще міцно заплющивши повіки й плутався у власних ногах, доки його силоміць провадило страхітливе пташисько.

Абсолютно вибита з рівноваги, Ядзя попленталася додому, намагаючись переконати себе приготувати сякий-такий обід. Дорогою купила прив’ялу брюссельську капусту й доки видерлася до своєї нещасної мансарди, то вже ледве дихала. «Треба схуднути, мені конче треба схуднути», — подумала вона невідомо вкотре, викладаючи скромні покупки. Сіла на табурет і замислилася над складкою жиру, котра нахабно випиналася на животі щоразу, як Ядзя трошки нахилялася. «Чорт забирай, і коли воно в мене виросло? Яким це дивом я відгодувала собі щось таке… таке чуже?» — сумно думала вона, обгризаючи шматок засохлого твердого сиру.

У важкі моменти Ядзя завжди заходжувалася робити генеральне прибирання. На жаль, на першій лінії фронту зазвичай опинявся холодильник. Виїдаючи звідти навіть найбільш засохлі рештки, вона потому падала зовсім знесилена. Лежала на підлозі, надималася, неначе якесь гігантське щупальце й ненавиділа себе чимраз більше. Якщо вона не мала впливу на власне життя, то хотіла принаймні керувати покладами власного жиру.

Проте це виявилося нелегко, і про це чудово знає будь-яка людина, що залежить від імпульсивних дій. Ще в дитинстві Ядзя таким чином давала собі раду із власними страхами. Завжди лягала спати зі скоринкою хліба, шматочком сухої ковбаси або сухариком. Смоктала їх уночі, очікуючи маминого повернення й дослухаючись, чи дуже вона цього разу п’яна. Мати була повітовим інспектором технагляду, справжня шишка в їхньому містечку на Сувальщині. Після кожного приймання об’єкту був бенкет. Інколи мати поверталася сама й тихо влягалась, часом приходила до Ядзі й довго гладила доньку по голові, доки обидві не засинали. Але часто пиятика продовжувалася в їхньому домі. Тоді мати приводила компанію, вмикала скрізь світло й, витягнувши Ядзю з її кімнати, загадувала приготувати каву й перекуски. Великі шишки з міської ради хтиво посміхалися до дівчинки, питали про навчання й задоволено прицмокуючи, зиркали на її груди, сховані під халатом. А потім завжди котрийсь із них залишався, мати танцювала з ним постійно під одну й ту саму пісню Марилі Родович, п’яно наспівуючи «Сінґ-сінґ, мій кохасику…».

Ядзя випросталася, швидко кліпаючи, щоб зупинити посмикування повіки. Усе це минуло й більше не повернеться. Давно й неправда. Зрештою, невдовзі потому сталася ця аварія й усе скінчилося. Ядзя замешкала в тітки, яка жила за кільканадцять кілометрів. Звідти було дуже близько до рідного Августова, і кожну вільну хвилину вона проводила над озером, намагаючись про все забути й заново побудувати своє життя. Схоже, це їй не вдалося…

Вона рвучко підхопилася й почала мити посуд, гора якого назбиралася в раковині. Ядзя не вперше дійшла такого висновку, і не вперше відчула, що ситуація справді — гіршої не придумаєш. Її емоційна неврівноваженість, загальна життєва розгубленість, безпомічність і схильність до істерик давалися-таки Гуцеві взнаки. Ядзя подумала, що далі так жити не можна й давно пора щось змінити. Інакше її син виросте закомплексованим диваком зі схильністю до деспотичних жінок або грубих чоловіків у бейсболках і шкіряних штанах з відкритими сідницями. Присяглася собі, що зробить усе, аби Гуцьо в майбутньому став відповідальним, мужнім і владним чоловіком із сильно розвиненим почуттям власної гідності. Полегшено зітхнула, бо вже знала, який у неї план на кільканадцять найближчих років, а тоді подумки перебрала знайомих мужчин з такими рисами. І відразу запанікувала, бо зрозуміла, що не може знайти жодного. Цей вид, мабуть, уже вимер унаслідок природнього добору, і зараз його представників можна було побачити хіба що на довоєнних фотографіях, ну й у польських серіалах, призначених для жінок, які мають з подружками один мозок на всіх.

* * *

Ципріянові, котрий виявився абсолютно неготовий до такого розвитку подій, довелося вже з порога зійтися в боротьбі з дуркецалами, які стовбичили на вході. Вони не хотіли його пропустити, бо ніколи не бачили шоу, де він танцював, і не ідентифікували Ципріяна з вигляду. Що очікує на суспільство, коли ми не подбаємо про те, аби кожний рагуль принаймні раз на місяць отримував мінімальну дозу культури? Освічена, світська людина повинна знати бодай кількох найкращих танцюристів польського шоу-бізнесу.