Шалене танго: істеричний роман

Фабіцька Йоанна

— А тобі класно в Романовому халаті.

— Улька мене силоміць запхнула до ванни. Боялася, що я заразу якусь принесу до її стерильного гніздечка. — Ядзя лише кліпала очима, тамуючи сльози.

— Котусю, щиро кажучи, від тебе тхнуло вже здалеку! — озвалася з дитячої кімнати Уля.

— Дай їй спокій. Жінка в депресії може тхнути…

— У деплесії, у деплесії. — Куба промчав кімнатою, наче американський винищувач F-16, тягнучи за собою розгорнутий рулон туалетного паперу. У цю ж мить повернулася його мати.

— Ну, тепер

можна спокійно розклеїтися.

— Мама, а я не хоцу сьпати. — Куба видирався їй на коліна, завзято колупаючись у носі.

— Цьоця Ядзя буде нині сьпати з Кубусем, — заявив він урочисто. — Або ні. Я буду сьпати з Гуцьом, а цьоця з татком.

Усі троє вибухнули сміхом, хоча Уля була переконана, що її розсіяний чоловік навіть нічого б не помітив. Він саме з’явився на порозі й спантеличено дивився на них.

— О, дівчата… А я й не знав, що ви прийшли. Слухай, — звернувся він до дружини, — ти не знаєш, куди я поклав роздрук квартального балансу?

— Не знаю й не знатиму протягом найближчої години. А повертаючись до…

— Мамо! У цьому домі що, не можна вже й хвильку побути на самоті? Заборони йому заходити до мене. Він знову кудись заховав мій щоденник…

— Ганю, я поза покриттям, зависла, батарейки в мене сіли, саріtо? — Улі почав уриватися терпець. — Гуцьо, можеш трохи зайнятися Кубусем? Може, пограєте в щось?

— Я мушу заощаджувати енергію, мені ще матьоху робити.

— Густав! — Ядзя спопелила сина поглядом.

— Ну що? Ти сама казала, що коли людина себе до чогось примушує, то це їй скорочує життя на один день.

— У-у-у, то я вже вмерла, — констатувала Уля.

— Мамо-о-о! — Ганин голос перейшов на сопрано. — Ну ска-а-ажи йому!

— То де мій баланс? Ти, напевне, кудись його поклала. Вічно ти щось кудись кладеш! Я тобі стільки разів казав, щоб ти не чіпала жодних…

— Ну, мамо-о-о…

— Тихо-о-о!!! — Сара вистрибнула на канапу. — Киш мені звідси! А ви одягайтеся! — наказала вона подругам.

Коли через декілька хвилин вони збігали до машини, Зося прокинулася й заплакала, Куба вдавав машину швидкої допомоги, Ганя хряскала дверима, а Роман стояв на балконі й перехилившись через поруччя, кричав:

— Ти ж не збираєшся залишити мене самого з усіма цими дітьми?!

І лише Гуцьо, призвичаєний до того, що ніхто з ним занадто не панькається, відкрив на кухні підручник з математики й хоч-не-хоч, став на герць із рівняннями з одним невідомим.

* * *

У кнайпі було гамірно, сизо від диму й бракувало вільних місць. Проте лише тут дівчата могли спокійно передихнути.

— Я іноді ненавиджу власне життя. — Уля сьорбала крізь соломинку залишки мохіто. — Не підходжу я на роль матері багатодітної родини.

— Але ж ти їх усіх любиш, хіба ні?

— Щиро кажучи, я не певна…

Химерно виглядали ці три жінки на тлі веселої юрби з її безперервними шлюбними ігрищами. Люди фліртували, торкалися одне одного, кидали

навсібіч зальотні погляди. У повітрі здіймався характерний п’янкий пах перманентної сексуальної готовності. Тим часом вони зосередилися виключно на собі, неначе оточені якимсь невидимим бар’єром і залишалися єдиними, хто не посилав багатозначної інформації. Двоє чуваків з ірокезами на голові й пляшками мексиканської «Корони» в руках коротко підсумували: «Жертви власних вібраторів». А дівчата, навіть не підозрюючи, що їм саме причепили етикетку зі словами «прострочений товар», змагалися, котрій з них ведеться найгірше.

— Гей, дівки, це в мене депресія, мене покинув мужик. Тож будьте трохи тактовніші й припиніть нарікати. — Ядзя замовила черговий коктейль. — На додачу мене ще й з роботи нині викинули.

— Ти сама звільнилася, — нагадала Сара.

— То й що з того? Я відпрацювала там стільки років, вони повинні були знати, що не варто сприймати серйозно все, що я роблю. Окрім того, коли я писала заяву, у мене була місячка, а в цьому стані я завжди буваю дуже радикальна. Ну, і він мене ще тоді кохав…

Від самого лише спогаду про вичепурену гівнючку, котра зайняла місце поруч із Мешком, у Ядзі піднявся тиск. Вона відсьорбнула коктейлю, тоді ще й ще, доки не побачила дно склянки. Сумно подумала, що це чергове дно, до якого вона в житті опустилася, і хіба один Бог знає, скільки це продовжуватиметься.

— І все через моє прізвище, — захлипала вона.

Змагаючись із дією алкоголю, дівчата намагалися стежити за її складним розумуванням.

— Як це? Він тебе покинув, бо в тебе таке прізвище?

— Якраз ні. Він мене покинув, бо в мене не таке прізвище.

— Ага, — покивали вони головами, замислюючись, чи Ядзя вже зовсім набралася, чи може випити ще.

— …ну, бо його перша любов мала прізвище Борсук, а друга Байбак, — пояснювала Ядзя чимраз більше спантеличеним подругам. — А я… а я…

— А твоє прізвище Гладишевська, і який це в біса має з ним зв’язок, бо я щось уже не доганяю? — Уля замалим не встромила цигарку собі в око.

— Та отож! Знаєте, яке прізвище в цієї сцикухи, що має народити йому дитину?

Уля й Сара завмерли, бо чудово пам’ятали давньокитайський афоризм: «Перш ніж запитати, подумай, чи справді хочеш почути відповідь». Попри все, вони ризикнули.

— І як?

— Білка. Її звуть Жанета Білка!

На хвилину запала незручна мовчанка. А потім шалений, істеричний напад дурного сміху.

— Знаєш…, — Сара насилу притлумлювала хихотіння, — у нього, певне, слабкість до хутрових ссавців. Ти мала б йому співчувати, певне, на нього вже чигає Товариство захисту тварин.

— У цьому є свій позитив. — Уля, як дружина з багаторічним досвідом, розвинула добре знайому тему. — Принаймні вночі з тебе ніхто не стягає ковдру, не хропе під вухом, не лишає срач у ванній, не користується твоїм кремом для депіляції. — Уля помітно розійшлася.