Шалене танго: істеричний роман

Фабіцька Йоанна

Гуцьо заперечно похитав головою. Шморгнув носом і більше не міг приховувати, що не знає, як із цим упоратися.

— То й добре. — Едзьо підвівся із крісла. — Ми самі собі дамо раду. Ой, ой-ой! — Схопився він за спину. — Дай-но мені отой альбом. Отам, на полиці… О, чудово. — Він із полегшею гепнувся на канапу.

Хлопець сів біля нього й невдовзі дві чуприни, сива й дитяча, ще зовсім непокірна, схилилися над фотографіями.

— Бачиш цього сухоребрика? — чоловік постукав пальцем по фото з надірваними краями, на якому виднів невеличкий переляканий хлопчина із брудними гострими колінцями. Він сидів на траві й жадібно дивився на інших дітлахів, що ласували морозивом на паличці. Поряд стояла сільська молодиця в білому халаті й зазирала всередину чогось, що нагадувало маленький

холодильник на колесах. Усе це на тлі поля й руїн розбомблених будинків…

— Хто це?

— Я, у дитинстві. Усі хлопці у дворі давали мені лупки. Принаймні відтоді, як мій брат більше не міг мене захистити. — Едзьо зітхнув і мимоволі напружив м’язи.

— Він кудись поїхав?

— Атож, хлопче, він поїхав дуже далеко. Наступив на міну і його закинуло аж у космос. Потому мені довелося боронитися самому. Я почав із найпростішого. Трохи віджимався, качав прес, вправлявся з еспандером. А потім…

— А потім що?

— Бокс. Я почав займатися боксом. Тренувався, аж піт з мене лився. Мій далекий родич мені показував. Такий собі, бабі через вулицю бондар. Ти теж міг би.

Хлопець сидів, похнюпивши голову.

— У мене немає жодних родичів. Узагалі нікого немає, крім мами.

В Едварда так сильно стиснулося серце, аж він перелякався, чи є вдома нітрогліцерин. А тоді вирішив по-чоловічому.

— Я тебе навчатиму.

3

Ще біля дверей Ципріян скинув із себе просяклий потом спортивний одяг. Голий, став перед величезним дзеркалом, що займало цілу стіну, й уважно придивився до власного тіла. Тоді зробив декілька танцювальних рухів, ніби імітував акторів музичних фільмів вісімдесятих років.

«А я класний, — подумав він. — Дуже навіть класний».

Безтурботно помахуючи чоловічим хазяйством, він перетнув свій п’ятнадцятиметровий передпокій в одному зі столичних пентхаузів. Натиснув на кнопку, хитро замасковану в стилізованій іонічній колоні, і в приміщенні залунав вібруючий голос соліста «Бі Джіз». Що ж, Ципріян мав виняткову пристрасть до цієї музичної кічухи.

Злостивці стверджували, що він став такою самою колишньою зіркою, як і його улюблена група. Минуло п’ять років відтоді, коли він виграв у телепрограмі «Танці-спотиканці», і прекрасна половина польських глядачів просто-таки шаленіла від нього. Його носили на руках у лектиці обожнювання, телестудію засипали посилки з білизною й матримоніальними пропозиціями. Він був улюбленцем мас, володарем еротичних снів терпкуватих зелених дівчаток та зрілих жінок, що своєю млістю нагадували про смак перестиглої вишні. Був богом танцю й сексу. А потім… дуже швидко перестав ним бути й переконався, що пам’ять і обожнювання натовпу ще більш нетривкі, ніж пінка на розчинному капучино в барі за рогом.

Зараз йому залишилися спогади, п’ятирічна спортивна «Мазда» (зрозуміло, червона) й узалежнення від популярності. Якби ж він міг упіймати цей момент, коли все пішло не так, може, йому й вдалося б щось зробити. Уміло підігрівати зацікавлення медій, дозувати сенсації, анонімно підкидати газеткам плітки про себе… Врешті, виступити на телебаченні з якоюсь таємничою мелодраматичною історією з минулого. На жаль, слава приспала його чуйність. Він більше не докладав зусиль, інформація про нього з’являлася все рідше, поштою більше не надходило щодня по декілька запрошень на різні раути. Опівдні його більше не будили телефонні дзвінки із глянцевих журналів, які цікавилися, чи не бажає він поїхати до спа-салону чи провести фото-сесію в стилі «розкіш Візантії». І от, нарешті, надійшов той день. Коли його попрохали позувати на фото в популярній кнайпі, і він помітив, що стиліст приділяє більше уваги пивній піні, ніж йому. Тоді він зрозумів, що йому кінець. Гаплик.

Настали страшні дні. Довжелезні, самотні. Телефон глухо мовчав. Не було більше зйомок, репетицій, інтерв’ю. Колишні приятелі, товариші розкішних цілонічних розваг повиїздили, змінили номери мобілок, перестали впізнавати на вулиці. Ципріян почувався як труп, якого поховали у світлі прожекторів, урочисто протрубивши про смерть. Час від часу рятував себе вилазками на периферійні

дискотеки. На жаль, сучасні шістнадцятилітки в епоху його слави були ще дітьми. Вони його не пам’ятали, і він справляв враження хіба що на втомлених буфетниць, котрі годилися цим дівчаткам у матері. Це було так принизливо. На щастя, зрідка ще можна було принадити когось його спортивною червоною «Маздою», тож Ципріян міг потішити своє зневажене «его» забутого всіма мачо.

Тепла вода із саморегульованим дозувальником гелю поступово розслаблювала його напружені м’язи. У нього й досі було непогане тіло, худорляве й гнучке. Він чудово виглядав на тлі середньостатистичного поляка: зизуватого, голомозого череваня з кількома відсутніми зубами. Але як танцюрист, він утратив пружність. Шкіра не була такою еластичною, під очима виднів тоненький шар жирку. Ципріян запанікував і ладен був узяти кредит на пластичну операцію. Наразі він ще жив за рахунок давніх заощаджень, але грошенята швидко танули. Занадто швидко. Тому, коли він почув нині від пані Ані, своєї особистої манікюрниці, яка приходила до нього раз на тиждень, що той самий телеканал планує набір для нового випуску танцювальної програми, його серце затремтіло й затанцювало квікстеп.

Він вийшов з-під душу, витерся волохатим рушником, а тоді натер тіло мигдалевою олією. Зволожив шкіру під очима дорожезним кремом, намастив нігті регенеруючим препаратом і закурив сигарету. Глянув на годинника, була майже восьма вечора. Вирішив заскочити на суші до модного ресторану. Там завжди крутилося трохи людей з його середовища, можливо, вдасться про щось довідатися. А може, (о Господи!) зустрітися із самим продюсером програми? Тоді він нагадає про себе, і якщо нині його щасливий день, то в його кар’єрі почнеться новий етап. Зовсім як у Джона Траволти, якого він обожнював. Про нього теж після приголомшливого успіху «Лихоманки суботньої ночі» забули на довгі роки. Траволта почав пити, вживати пригорщі ліків і стрімко гладшати, а тоді зустрів свою добру фею — Квентіна Тарантіно. Роль Вінсента Веґи у фільмі «Кримінальне чтиво» повернула його на вершину. Цей абсолютно шалений і разом з тим геніальний фільм наробив у світовому кінематографі купу галасу, і в результаті спричинився до того, що нікому не відомий режисер та виконавці головних ролей нині подорожують виключно власними «Боїнгами».

Ципріян теж так хотів. Він відчайдушно вірив у свою велич і в те, що танці — його доля. Щиро кажучи, це була одна з небагатьох речей, які він умів робити. Зі своєю середньою освітою й натягнутим атестатом зрілості (директорка прихильно до нього ставилася) він аж ніяк не був принадою для когось із можливих працедавців. Та Ципріян і не намагався знайти роботу. Він просто не уявляв собі, що може поповнити сіру, безкровну армію різномастих чиновників, агентів і фахівців у різних тупорилих і ще тупориліших галузях. Його єство було невтримним, вільним, як птах небесний. Він знав, що в нього вийде. Треба лише зачекати на якогось шаленця, який наважиться дати йому другий шанс. Як Квентін Джонові.

* * *

Ядзя сиділа перед монітором комп’ютера й виїдала «Щецинський паприкаш» просто із бляшанки. Форум «Зрада і розлучення». Сотні користувачів і без кінця одна й та сама історія. Людство вже вичерпало власну вигадливість. Ядзя втомилася від банальностей. Усе її життя було банально сірим. Вона сама була банально виснажена, банально покинута й банально негарна. Якби вона мала бодай якусь помітну оригінальну ваду… Якусь кінську щелепу, банькаті очі, неправильний прикус… Але ж ні. Усе в ній було ідеально звичайне й ніяке. Що довше Ядзя приглядалася до власного відображення в дзеркалі, то виразніше бачила там пересічну жінку, що тисячами ходять вулицями. Десь глибоко в душі вона почувалася шістдесятилітньою й була переконана, що time is over. Усе хороше, і все, що могло статися (але не сталося), уже відбулося. Зараз єдиною розвагою було хіба прощання із цим світом. На жаль, залишався ще Гуцьо. Вона не могла з ним так вчинити й задля нього мусила, неначе жук-гнойовик, щодня котити свою кульку. Маленьку, смердючу порцію життєвого лайна, яким щедрий Творець обдарував людство.