Шлях Абая
Шрифт:
Жуман, не звертаючи уваги на сміх, діловито накришив м’яса і став пожирати його. Акилбай, який сидів поряд з Айгерім, нахилився до неї і зашепотів, розпливаючись в усмішці:
— Женеше… [4] — Він звав її женеше, а батька — Абай-ага, бо, виховуючись змалку у свого діда Кунанбая і його дружини Нурганим, він звик ставитися до батька, як до старшого брата, і до його дружини, як до невістки.— Женеше, з ким він надумав змагатися в насмішці? Сам шукає, де б вірніше зламати собі шию!
4
Женеше — шанобливе звертання до дружини старшого брата.
Айгерім,
— Ну, посміялися з мене — досить. А тепер я скажу вам дещо таке, що змусить вас припинити сміх. От я все думав, міркував, ніяк не міг зрозуміти: чого це раптом жигитеки так знахабніли? Адже я розповідав тобі, Абай: нещодавно один із їхніх аулів, кочуючи коло Кольгайнара на осіннє пасовище, Прогнав коней через мою сіножать. Пам’ятаєш, я говорив тобі: «Як сміють жигитеки йти нашими землями? В чому вони силу відчули?» Казав я це? І вчора ще я дивувався, як це голодранці наважились тягатися з Азимбаєм через спірну сіножать. Хто з ким здумав сперечатися? Найдохліші з жигитеків з найсильнішим із іргизбаїв! Кричать, мукають, як корови, побачивши вовка! Неспроста, думаю, знову жигитеків якесь шаленство охопило, кажу…
Абай, явно виявляючи своє небажання слухати повсякчасні кляузи, одвернувся від Жумана, нахмурившись. Але той підвищив свій скрипучий голос і поважно вів далі:
— Та ось слухай тепер. Послухайте й ви, яку новину привезли з міста. Сьогодні вранці через наш аул проскакав верхівець і так кричав: «Суюнчі! Суюнчі!» —що ми його спинили: звідки скаче, куди, що за радість? Виявляється, скаче з міста до жигитеків. І знаєте, хто це був? Носатий син Тусіпа, той, якого звуть Мадіяр, ось хто! І що, думаєте ви, він казав? Він казав: «Суюнчі, суюнчі! У білого верблюда живіт розпоровся! [5] Сам аллах зглянувся на жигитеків! Повернувся,— каже,— заступник, який висушить мої сльози!» А знаєте, про кого він це кричав, хвилюючи й тривожачи народ, скачучи чимдуж через аул? Про Базарали — ось про кого! «Втік,— каже,— з заслання, повернувся!»
5
Тобто настав радісний день.
Новина вразила всіх присутніх в юрті Абая.
Базарали, бідняк з роду Жигитек, був відважним борцем проти насильств і звірств Кунанбая, синів його, Такежана та Ісхака, і онука Шубара, що стали волосними управителями. В свій час очолив бідноту роду Жигитек і інший пригноблений люд Чингіської волості і не раз чинив серйозний опір цим правителям. Сильні вороги його підкупили повітового начальника Казанцева, звели наклеп на Базарали, і того заслали в глиб Сибіру. Кілька років він перебував далеко від батьківщини, і про нього не було ніяких вістей.
Абай повернувся до старого:
— Що ви кажете? Дай боже, щоб ваша звістка була вірною!
Молодь пожвавилася й радісно загомоніла!
— Виходить, Базеке живий!
— Вибрався з могили.
— От і примчав на крилах!
— Живий і здоровий повернувся. От щастя!
Жуман зовсім не сподівався, що його слова так зустрінуть. На обличчі його з’явилася досада.
— Був би зараз волосним Такежан або Шубар, цей розбишака не тільки не з’явився б, але й уві сні не побачив би степу,— пробурчав він.— Мабуть, довідався, що волосним тепер Кунту, почув, що влада тепер уже не в руках синів хаджі Кунанбая? А чого ви радієте? Думаєте, веселість повернулась? Ні, лихо з кривавими очима повернулося, от побачите!..
— Годі, облиште, аксакал! — перебив його Абай, стримуючи обурення.— Що зробив вам Базарали? За яку кривду ви не помстилися йому? Повернувся — й слава богу, хай йому щастить! — І, звертаючись
3
Догадка Жумана була вірною: Базарали втік із заслання саме через те, що волосним управителем Чингіської волості став Кунту. Якби управителем був Такежан або Шубар, він не наважився б повернутися на батьківщину, де правителі ті самі люди, які домоглися його заслання. Але влітку минулого року владу було вирвано з рук синів Кунанбая, і перейшла вона до роду Бокенші, а отже і до жигитеків. Подія ця була цілком несподіваною і здивувала все плем’я Тобикти.
Вибори провадив сам Казанцев — семипалатинський повітовий начальник, що протягом багатьох років виявляв прихильність до синів Кунанбая. Але навіть і він до останньої хвилини не підозрівав, що управителем буде не один з них, а хтось інший. Обрання Кунту було для нього такою самою незрозумілою і неприємною несподіванкою, як і для них самих.
Почалося це все із з’їзду аткамінерів [6] що відбувся навесні минулого, 1888 року, на зимовищі Оспана, молодшого сина Кунанбая, в Жидебаї.
Шубар, який займав тоді посаду волосного, влаштував у домі Оспана з’їзд аткамінерів усієї Чингіської волості. Потаємною метою цього зібрання, відомою тільки Шубарові, Такежанові та його дядькові Майбасару, було з’ясувати настрій родових верховодів перед виборами: чи не таїть хто в собі ворожнечі проти кунанбаївців, чи нема таких, хто виступатиме проти кандидата, ними наміченого? Байдужих, таких, що вагаються або сумніваються, слід було привернути на свій бік, а проти тих, хто може нашкодити, заздалегідь вжити заходів. Саме для цього Шубар і скликав у Жидебаї близько сотні аткамінерів — родових старійшин, біїв, аульних старшин, єлюбаси [7] — і, підкреслюючи значущість зустрічі, заколов для них кок-каска — сіру лошицю з плямою на лобі. В давнину таку кобилу кололи перед початком якоїсь важливої справи і урочисто присягалися у вірності один одному, вмочаючи пальці в її кров. Потім пригощення м’ясом кок-каска стало символом однодумства і вірності спільній справі.
6
Аткамінери(буквально: вершники) — старійшини родів і впливові багатії, що розїжджали по аулах і вершили степові справи.
7
Єлюбаси — особи, обрані аульним сходом по одному на п’ятдесят родин. Єлюбаси на волосних сходах обирали нового управителя, а також біїв (суддів). В єлюбаси попадали тільки люди заможні і впливові.
Зовнішнім приводом для цього з’їзду була потреба розподілити між аулами Тобикти податок на покриття витрат волосного, пов’язаних з його посадою. Під приводом витрат на поїздки до міста, на прийом і частування начальства в аулі, на подарунки і підношення потрібним людям волосний, крім звичайних податків у доход казни, встановлював свій власний. По суті, це був просто хабар, що його управитель вимагав від населення на додаток до казенної плати. Ці побори не мали ні встановлених розмірів, ні певних строків. Народ назвав їх «чорними зборами».
Цією прибутковою статтею волосний не міг користуватися сам: хоч-не-хоч, доводилося ділитися з тими, хто допомагав йому стягати «чорні збори». Відібравши у народу силу-силенну всякого добра — овець, коней, грошей,— аульні старшини, єлюбаси, бії і родові старійшини полюбовно ділили з волосним здобич, дістаючи кожен свою частку. І через те, коли Шубар, посилаючись на майбутні витрати по виборах, набагато збільшив того року розмір «чорного збору», аткамінери погодилися з ним без довгих суперечок.