Шлях Абая
Шрифт:
Дармен неголосно розсміявся.
— Ну, навряд чи варто вірші Абая-ага звертати на казанок Каражан заради того, щоб у нас не смоктало під грудьми! Невже ми не впораємося з цією скнарою самі?
Єрбол теж не стримав сміху. Абай, закінчивши писати, обернувся до молоді і покликав:
— Такежан, Каражан, послухайте й ви вірш!
Ті занепокоєно підвели голови. Абай почав читати:
Йдуть жовтень, листопад — осіння вже пора… Холодним скоро віяти вітрам… «В кочовищеУсі слухачі відразу зрозуміли, про чий аул говорилося у вірші. Єрбол і Дармен схвально закивали.
— Тож-бо воно й є! — шепнув Єрбол Дарменові.— Що я тобі казав, юначе? Стривай: буде й про казанок…
Далі вірші описували становище чабана в аулі Такежана, сусідів, які мерзнуть без палива. Не було забуто й півмішка кия. Увійшли в вірші і розрахунки скнари господаря, що думав відкараскатися від Єрбола залежалим м’ясом старого барана.
Дошкульні, картаючі слова попадали просто в ціль. Слухачі пізнавали і полохливих голодранців, що заглянули через поріг, і Шопиіиа зі шматком м’яса, і Каражан, яка навчає його їсти свій шматок крадькома. Нещадно правдиво було передано у віршах зневагу Каражан до дітей бідняків, її злобне сичання на них:
Ждуть подаяння діти бідняків, Та негостинно байський дім їх стрів, Юрмляться біля юрти недалечко, Де теплий вітер землю вже нагрів. А мати все любується синком. Хай жадібним, як ти, він буде псом. Ласкай його — погано ж їсть при дітях, Які кришки вишукують кругом.Вірші били Каражан наче канчуком. У них говорилося також про непримиренну боротьбу між багатим і бідним — навіть діти поділені на два табори…
Абай скінчив читати, і тільки тоді до Такежана і його дружини повернувся дар слова.
— Ти що ж, приїхав сюди, щоб ганьбити нас? — почав Такежан.
— Ганьбити? Знеславити, осоромити нас — ось яка в нього мета! — скипіла Каражан.— Старшого брата й невістку собаками обізвав!
Абай, сміючись, передав вірш Дарменові. Той склав аркушика і сховав у кишеню. Такежан, наче прийшовши до пам’яті, раптом накинувся на юнака:
— Навіщо ховаєш вірш? Бач, який спритний! Хто навчив вас їсти в моєму домі частування і перекидати ногою полумиски? Дай-но сюди, порву і кину у вогонь! — Він простяг руку до Дармена.
Абай і Єрбол заходились сміхом. Дармен зовсім не збирався віддавати вірш, навпаки, він ще глибше ховав папірця в кишеню. Такежан почервонів і обернувся до Абая:
— Знищ вірша! Знищиш чи ні? Тоді забирайся геть звідси! — кричав він, люто дивлячись на Абая.
— Дорогий мій, я ж не про тебе писав! — відповів той, весело сміючись.— Хіба ти заборониш мені пожартувати з Каражан, моєї невістки? Чи не хочеш ти бути для моїх віршів суддею грізнішим, ніж сам ангел смерті Азраїл? А може, твоя дружина, як той ходжа, перетвориться на невірного гяура, коли її вилають?
Абай відмагався жартома, але Каражан заплакала від обурення:
—
Такежан теж вимагав цього.
Під час цієї суперечки Єрбол взяв у Дармена вірш і перечитував його, весело посміхаючись. Побачивши, що брати можуть серйозно посваритися, він швидко завчив напам’ять ті дві строфи про дітей, які довели до люті Каражан, і, взявши з рук Абая олівець, обернувся до Такежана:
— Такежан-ага! Знищити вірші було б і насильством, і несправедливістю. Але то правда, що інколи слова віршів, навіть жартівливих, лягають на серце важким каменем. Тут є рядки, які допікають Каражан,— давайте знищимо їх. Ось я закреслюю! — І він ретельно замалював олівцем дві строфи.
3
Такежан, намагаючись якомога довше не займати зимових кормів, все ще тримав свій аул на осінніх пасовиськах, повільно кочуючи до зимовища на Мусакулі. Суперечка про сіно, скошене в урочищі Азберген і Шуйгінсу, перейшла в справжні чвари.
Не домігшись нічого від Такежана, Абай передав потерпілим аулам жигитеків: «Те, що робить Такежан,— насильство. Я переконував його, але умовити не зумів. Будь-яка ваша відповідь на його сваволю буде справедливою. Зумійте постояти за себе, земляки!» І жигитеки, наважившись, розвезли по зимовищах своє сіно, скошене Такежаном.
Той довідався про це, коли його аулу залишався один перехід до зимовища на Мусакулі. Він одразу ж розіслав гінців, викликав до себе меншого брата Ісхака і старших своїх родичів Ізгутти і Майбасара і, порадившись з ними, вирішив виконати погрозу, яку в розпалі гніву висловив Абаю. Хоч усі аули вже розташувалися на своїх зимовищах, аул Такежана, незважаючи на заморозки, до Мусакулу не пішов: він повернув до зимовищ тих семи жигитеківських аулів, які вивезли до себе сіно в Шуйгінсу й Азбергену.
Попереду каравана їхали Такежан, Азимбай і Майбасар, з ними близько дюжини зухвалих, готових на все жигітів. Вершники спинилися на невеликому пагорбі, схилом якого тяглися низькі, складені з дерну загородки загонів для худоби. Тут-таки стояли і скирти сіна, яке спричинило розбрат.
За караваном на пагорб піднялися тисячні череди Такежана. Невблаганною лавиною вони навалились на жалюгідні зарості чию, на заповідні пасовища небагатих аулів, що зберігалися на зиму. Вівці й корови розбрелися по них, винищуючи траву, верблюди і великі корови, витягти шиї через низькі загородки, жадібно пожирали сіно з скирт.
Біля ветхих жигитеківських будівель з’явилися люди. Приголомшені цією несподівадкою і зухвалою сваволею, вони збиралися до гурту, радились, сідали на своїх шкап і скакали в різні боки, намагаючись відігнати худобу. На той час, коли караван Такежана почав ставити юрти, близько десяти вершників-жигитеків піднялися на пагорб до Такежана. Серед них були Базарали, Абди, Сержан і Аскар.
Такежан і його почет, очікуючи, доки поставлять юрти, об’їжджаючи череди. Базарали, наздогнавши Такежана, заговорив спокійно, з гідністю, без крику і лайки. В його скупих, але переконливих словах відчувалась впевненість у своїй правоті: