Шлях Абая

Ауэзов Мухтар

Він пробіг повз загони, де люди, оточивши отару овець, лементуючи, відтісняли їх до юрт. Іса на бігу спитав, що трапилося. Ніхто не знав, скільки овець загнало бураном: середню огорожу раптом зірвало і частина овець зникла.

Іса теж побіг за вітром, щоразу голосно гукаючи: крик міг спинити овець, а, крім того, відігнати вовків, коли ті почують худобу.

Тільки тепер він помітив, що ллє великий холодний дощ, змішаний із снігом. Обличчя, шия і руки їси відчували гострі удари крижинок, неначе сотні голок впивалися в тіло. Як же було це терпіти вівцям? Нахиливши низько голову і підставляючи ураганові тільки спину, вони намагаються сховатись одна за одну і біжать

наввипередки швидкою нестримною лавиною.

Нарешті, захекавшись і від швидкого бігу, і від безперервних криків, Іса все-таки наздогнав овець. Заспокоюючи їх окриком «шайт, шайт!», Іса спробував пробратися всередину, але вівці, притискуючись на бігу одна до одної, не давали йому проходу. Затримуючи шокпаром крайніх овець, Іса нарешті випередив гурт і, вперше повернувшись проти вітру, тільки тепер відчув усю силу урагану. Міцні крижані потоки повітря одвернули комір його чапана, обпекли холодом груди. Не можна було підняти обличчя, не можна було зітхнути. Відкотивши комір і нагнувши голову, ледве тримаючись на ногах, Іса заступив дорогу вівцям, заспокоюючи їх голосом, спиняючи шокпаром і руками. Злякана отара затрималась. Тут було з п’ятдесят овець.

Але в ту саму мить, коли Іса вже вирішив був, що вівці врятовані, з снігової запони вискочила якась темна маса, і вся отара знову злякано кинулася врозтіч. Іса почув клацання зубів, важке дихання і з жахом зрозумів, що це була зграя вовків. Вівці бігли, відчайдушно мекаючи, неначе благаючи в Іси захисту. Нехай це отара лиходія Азимбая, нехай ці вівці байські, але хіба ж вони винні? Як можна віддати їх на поталу хижакам? Іса з дитинства звик до цих мирних, лагідних тварин, і серце його зараз зайшлося. Несподівано для себе, в пориві нерозважної відваги, він з грізним криком кинувся на вовків. Беззбройна, самотня людина стала проти чотирьох дужих звірів.

Навіть не глянувши на нього і наче не почувши його окрику, вовки пробігли повз нього і кинулися на овець. Не встиг він оглянутись, як біла стара вовчиця швидко звалила велику вівцю, решта кинулася до інших.

Зрозумівши, що криком відігнати хижаків не можна, Іса кинувся до вовчиці, яка шматувала свою жертву. Коли він підбіг дуже близько, вона, розідравши горло вівці, підняла морду, оглядаючись, на кого ще кинутися. Жигіт щосили вдарив її шокпаром по носі і зразу ж розмахнувся для нового удару. Та, на його подив, вовчиця впала, немов підкошена, поряд з розтерзаною вівцею.

Ісі доводилося чути, що удар по кінчику носа може на смерть забити і собаку, і вовка, але успіх вразив його самого:

— Ага, маєш? Ну й лежи!

І, вдаривши для певності вовчицю ще разів зо два, він кинувся за вівцями.

А ті мчали нестримним потоком. На смерть перелякані, вони безтямно гасали взад і вперед. При кожному повороті вовки хапали чергові жертви, валили додолу і, миттю розірвавши їм горло, стрибками кидались по нові. Потрапляючи в отару, вовк не може стримати своєї безтямної ненаситності. Він прагне забити одну вівцю за одною, неначе розраховуючи про запас до кінця свого життя. Так само чинили тепер і ці троє вовків. Вони тільки забивали овець, не скуштувавши і шматка м’яса, і ковтка гарячої крові.

Вівці повернули до їси, і один з вовків, погнавшись за ними, наскочив просто на жигіта. Той знову з усього розмаху вдарив шокпаром по кінчику носа, і хижак миттю перекинувся. Це був молодий вовк, один із нащадків білої вовчиці. Він і його брат сьогодні вперше напали на отару і через те розправлялися з вівцями з неситою і нещадною люттю. Добивши і його другим, смертельним ударом, Іса знову кинувся за втікаючою отарою.

Хоч йому ще

де вдалося врятувати жодної вівці, перемога над двома лютими хижаками радувала його. В цій боротьбі він забув про буран і мороз, забув і про недавню кволість. Тепер він відчував таку стійку, міцну силу, таку відвагу, яких ніколи в собі не знав. Йому і на думку не спадало відступити, хоч такий герць з вовками і загрожував смертельною небезпекою. Зціпивши зуби, він ладен був битися далі, терпіти все, що б з ним не трапилося.

Підбігши знову до овець, він помітив, як третій вовк повалив ще одну вівцю. Цього разу Іса зміг вдарити звіра тільки по потилиці. Вовк заричав, відпустив вівцю і повернувся до їси, щоб кинутися на нього. Проте ноги його підкошувалися від сильного удару, і він не спроможний був стрибнути. Іса знову повторив випробуваний удар по кінчику носа, добивши й цього вовка.

Тепер вівці, неначе розуміючи, що жигіт їх захищає, бігали навколо їси, жалібно мекаючи. В самісіньку гущу їх стрибнув великий старий вовк, якого жигіт досі не помічав. Це був сам вожак зграї. Він сам загриз уже з десяток овець. Обравши собі за нову жертву великого жирного барана, могутнім ударом він звалив його yа землю. Іса підбіг з піднятим шокпаром. Звір, що шалено рвав на шматки загривок барана, не підвів навіть голови. Іса щосили ударив вовка по тім’ю. Грізно заричавши, хижак обернувся і миттю кинувся на жигіта. Вдарити звіра ще раз було вже пізно: він був надто близько. Тоді Іса з раптовою рішучістю гіростяг поперед себе шокпар, звір наткнувся на нього грудьми. Це послабило розлючений стрибок, і страшна паща клацнула зубами на лівому плечі жигіта, не зачепивши тіла, а тільки розідравши чапан. Іса ривком звільнився від рукава і, відстрибнувши з гучним криком, якого вовки, звичайно, лякаються, ще раз махнув шокпаром.

Але тепер його квапливий удар припав не по носі вовка, а по голові. Струмок гарячої крові залив вовкові очі. Слабіючи, він все ж знову стрибнув до жигіта, розкривши пащу.

«Ну, видно, одному з нас не втекти,— подумав Іса,— Хай буде так!» І, кинувши непотрібний уже шокпар, він сам стрімко кинувся вперед і схопив вовка за горло. Стоячи тільки на задніх ногах, великий звір ніяк не міг звалити сміливого жигіта, а той, що було сили, немов залізними лещатами, обома руками стискав йому горло. Кров, струмуючи з розбитої голови вовка, липкими гарячими струмками текла по руках їси; звір хрипів, але все ще тримався на ногах, судорожно клацаючи зубами перед самісіньким носом жигіта.

Затерплі пальці їси дедалі більше втрачали силу, він сам уже ладен був у знемозі впасти, але страх ні на мить не закрався в його відважне серце. Скільки часу простояв він так, стримуючи могутнього звіра і намагаючись його задушити, він уже не уявляв.

І коли він відчув, що пальці його ось-ось розтиснуться, прийшла несподівана підмога. Слідом за Ісою з аулу послали ще одного бідняка, чабана Канбака. Почувши крики їси, він поспішив до нього. Іса зміг тільки промовити:

— Ніж… бий в серце…

Канбак витяг свій довгий ніж і завдав два смертельних удари в груди вовкові, що стояв на задніх лапах. Величезний, майже з лоша завбільшки, вовк важко звалився на землю, наче зрубане дерево. Разов з ним упав і Іса. Він і сам не розумів, яким нелюдським зусиллям волі тримався на ногах.

Побачивши, що ліве плече Іси і весь бік були оголені і задубіли на крижаному вітрі, Канбак, знявши з себе чапан, швидко закутав ним жигіта. Тільки-но Іса отямився, вони вдвох зібрали вцілілих овець. Виявилося, що з п’ятдесяти овець вовки загризли близько двадцяти, але деяких з них можна було ще врятувати.