Шлях Абая
Шрифт:
— Не такий уже я заклятий ворог Такежана, щоб радіти з його біди! Хто б міг подумати, на що зважиться цей Базарали? Якщо тобиктинці зараз поділяться на два табори, то я, звичайно, буду поряд з Такежаном! — казав Уразбай, розраховуючи на те, що це буде передано кунанбаївцям.
Кунту, приїхавши в місто, одразу з’явився з повинною до повітового начальника:
— Не винен я в цьому розбраті! Я належу до невеликого маловпливового роду Бокенші, а ті, хто підстроїв набіг, набагато сильніші за мене, вони з могутніх, великих родів. Подужати їх я не можу і через те прошу звільнити мене з посади волосного.
Казанцев не заперечував. Прохання Кунту влаштовувало його. З часу минулих виборів
Отже, Базарали і разом з ним жигитеків віроломно зрадили всі аткамінери, які могли б заступитися за них.
Збираючись у місто, Кунту звернувся до верховодів Жигитека — Бейсембі і Абдільди:
— Справа Базарали мене губить. Якщо земляки й тепер кинуть мене, я остаточно пропав. Суд буде в місті, нехай аткамінери Жигитека негайно пошлють туди когось, хто відповідатиме за свавілля Базарали,— передав він перед від’їздом.
Бейсембі й Абдільда зібрали аткамінерів усіх багатих і сильних аулів Жигитека на раду і викликали на неї Базарали. Всім їм було вже ясно, що жигитеки залишилися одинокою маленькою купкою, беззахисною перед злобою степових верховодів. Абдільда, який завжди вмів знайти вихід у будь-якій заплутаній справі, заговорив про тяжке становище роду Жигитек з нещадною відвертістю.
— Ми схожі тепер на обгорілий пеньок, що самотньо стирчить на пожарищі. Навколо нас нема земляків, на яких можна було б спертися. Вони обдурили, зрадили нас. Підбурювачів було багато, а відповідати нікому. Ось у яке становище ми попали, потураючи підступним замірам Уразбая і Жиренше! І степові казахи, і міське начальство — всі ополчилися на рід Жигитек. Кричать, вигукують бойовий клич, закликають до розправи! Не тільки тобиктинці — всі сусідні племена об’єдналися проти нас. Вони й схвалюватимуть присуд. У кого запустять вони свої пазури, як вирішать? Заздалегідь важко сказати, але ясно одне: відповідати нам доведеться, інакше нас потоплять у крові. Якщо не їхати на розгляд, буде ще гірше. Тепер уже не сам Такежан в’язатиме і відправлятиме на каторгу: всі волосні верховоди всієї області вирішили об’єднатися, щоб спільно розтрощити нас. «Якщо жигитекам дороге життя, нехай приїдуть на суд і схилять перед нами голови!» — ось що кажуть вони нам. Відповідати за вчинене доведеться синам нашого роду. Але кому ж відповідати?
Тут Абдільда звернувся просто до Базарали:
— Якщо ти народився мужчиною, то мусиш сам відповідати за свої вчинки. В місто треба їхати тобі!
Слова Абдільди звучали як присуд, як наказ.
Базарали добре розумів, що Абдільда і Бейсембі ховаються в кущі. Не вагаючись, не принижуючись до суперечки, він відповів коротко й твердо, як відважна людина, ладна рискувати головою.
— Сам я все вчинив, сам і відповідатиму. Мені давно було ясно, що і серед моїх земляків знайдуться безчесні люди, котрі зречуться мене, рятуючи свою шкуру. Залишайтеся вдома. Я візьму з собою тільки двох жигітів, справжніх мужчин — Сарбаса і Абди — і завтра ж виїду в місто! — гнівно сказав Базарали і вийшов.
Їхали в місто подорожани низкою, один за одним, по караванній стежці, і Базарали раз у раз поринав у довгий роздум. Був легкий морозець; вітерець, що подував у спину, розвівав кінські хвости і гриви. Хвилясті простори, вкриті снігом, безмовно лежали навкруги, сходячись з небом. Кінь Базарали йшов підтюпцем, підганяти його не треба було, і це давало можливість вільно думати.
Широкі простори, нерухомі і безмовні, здавались позбавленими життя. Все завмерло, заклякло. Важкі замети задавили під собою всяке життя. Але воно жевріє
«Хай буде, що буде, нехай чекає мене страта,— думав Базарали,— але я пізнав велике щастя: побачив сили народні, що криються під гнітом життя. Чим був мій вчинок? Чи не першим вітерцем, провісником весняної бурі, яка розмете сніги? Якою розрадою була б для мене думка, що це так. Справді, так воно і є! Нехай зараз не дасть полегшення людям наш наскок — ніхто в народі не пошкодує про вчинене. Навпаки, люди відчули, яку волику силу вони мають, якщо сміливо стають на боротьбу. Це і виправдання для мене, і нагорода моя! Якщо мені судилося зазнати щастя, то це сталося тепер. Велике щастя — побачити, як пробуджуються сили народу! Ось що я зазнав, а тепер, що буде, те й буде!»
Звістка про те, що відповідати від імені жигитеків приїхав Базарали, вмить поширилась у місті.
Місцем, де збиралися всі бії, волосні й аткамінери, які приїхали на прохання кунанбаївців до Семипалатинська, був будинок Нурке, волосного управителя Кокенської волості. Крім того, що він був одним із найвпливовіших у степу багатіїв, Нурке був відомий у місті і як багатий торговець худобою, який мав великі діла навіть з Китаєм; з ним рахувалися не тільки всі волості, розташовані по берегах Іртиша, але й російське обласне начальство. На прохання Такежана і Майбасара Нурке відвідав Казанцева і просив його від імені всіх волосних: «Суперечку в племені Тобикти легше буде розв’язати за звичайним правом степу. Не доводьте до суду, дайте можливість розв’язати цей позов нам самим. Якщо з рішенням нашим ви не погодитесь, ми зв’яжемо Базарали і віддамо у ваші руки».
Найцікавішим було те, що повітовий начальник не знав, що напад на Такежана вчинив той Базарали, син Каумена, який був засланий на каторгу. Степові верховоди, на яких спиралося начальство, обдурювали царських чиновників: коли треба було назвати чиєсь прізвище, то брали імена предків, померлих сотні років тому. Так з’явилися прізвища Жигитеков, Каракесеков, Найманов. Так і Базарали називався перед ними не Кауменовим, а Кенгірбаєвим. Цю хитрість кунанбаївців підтримували верховоди племен Керея, Уака, Сибана і всіх інших.
Будинок Нурке став основним центром усіх подій, пов’язаних із справою Такежана. Кунанбаївці через два дні приганяли сюди стригуна або ялову кобилицю для частування гостей. Щодня тут смажили трьох-чотирьох відгодованих баранців, з ранку до вечора рікою лився зимовий кумис. Молоді волосні і торговці сходилися вечорами в багато прибраних кімнатах просторого будинку, веселилися, співали, грали в карти. Так тривало всі десять днів до приїзду відповідачів з Жигитека.
Нурке, близький родич семипалатинського багатія Гинибая, вважав синів Кунанбая чималою підпорою у своїй степовій торгівлі. Позов Такежана був зручним приводом зблизитися з ними, і Нурке не скупився на витрати, щоб утримувати і пригощати численних гостей. У дружніх бесідах з Такежаном, Оспаном і Шубаром він казав: