Шлях Абая
Шрифт:
Притиснувши сина до грудей, Абай довго цілував його очі, лоб, голову. Обидва не вимовили й слова, тільки цими гарячими безмовними обіймами виказуючи один одному тугу довгої розлуки. І коли Абай нарешті відпустив юнака і підняв обличчя, воно було бліде від хвилювання; він все ще, наче в якомусь оп’янінні, дивився тільки на сина, нічого не бачачи навколо.
Червоні з золотими нашивками погони Абдрахмана миготіли вже серед білих жіночих хусток. Тільки-но Айгерім відпустила юнака, його почали по черзі обіймати літні жінки аулу, старики. Всі з цікавістю оглядали юнкерську форму, кашкета
Довгі обійми, сльози, ніжні слова Айгерім, старших невісток, стариків, сусідів… Кожен знаходить для нього ласкаве привітання:
— Чи щасливо доїхав, душа моя?
— Любий мій, ягнятко моє, хай ощасливить твоїх батьків зустріч!
— З щасливим приїздом, серце моє!
Коли молодь увійшла в юрту, Абай, уважно дивлячись нд Абіша, спитав:
— Чого ти так схуд, Абіш? Чи здоровий?..
— Ай справді, ти такий блідий,— підхопив Кокпай, що стояв тут же.— Видно, в Петербурзі добре навчання, а не харчі. Хіба там поїси як слід!
Абай почав розпитувати сина про столичні новини, про життя в Петербурзі, про Михайлівське артилерійське училище, де з минулої осені навчався Абіш. Він знав, що воно було не тим учбовим закладом, який приваблював його сина: Абіш хотів поступити в Політехнічний інститут, але іспити були для нього надто важкі. Абіш розповів, що вчитиметься ще два роки, після чого його випустять офіцером артилерії.
— Звичайно, це не зовсім те, про що я мріяв,—сказав він і жартома додав: — Але я завжди пам’ятаю ваші слова, тату:
Мій сину, учися, як я заповів,— Для блага народу, не для чинів…За чинами на військовій службі я гнатися не збираюсь, але потрібних знань і у військовому училищі набути зможу…
Абай погодився з ним:
— Серед наук нема непотрібних. Будь-яка — безцінний скарб, якщо тільки наполегливо вивчати її. Хоч будеш ти інженером, чи адвокатом, або офіцером — завжди зумієш обернути свої знання на користь рідного народу. Батьки твої іншого й не бажають, серце моє… Важливо, щоб ти вчився і був здоровий. Тільки про це й благаю долю.— І Абай знову міцно притиснув сина до грудей.
Юрта наповнилася людьми, з’явилося частування, зав’язалися загальні розмови.
Абай заговорив про свого нового російського друга Павлова, з яким він познайомився минулої зими в Семипалатинську. Павлов нещодавно був переведений сюди з Тобольська, де він відбував заслання. І тепер, виряджаючи Маташа зустрічати Абдрахмана, Абай передав з ним Павлову запрошення приїхати в аул, обіцяючи прийняти його як почесного гостя.
— Чого ж ти не забрав із собою Федора Івановича? — запитав Абай Абіша.— Коли він приїде?
— Боюся, що зовсім не приїде. Він звернувся до губернатора, а той передав прохання поліцмейстеру. Ну, а поліції краще знати, де жити засланцеві.
Абай щиро засмутився:
—
— Я теж був дуже засмучений. Федір Іванович — вельми освічена людина, глибокий розум… На мою думку, він з тих людей, хто йде попереду суспільства. Крім того, він справжній ваш друг, тату. Мабуть, краще за бататьох казахів цінує й розуміє ваші твори. Шкода, що сьогодні він не з нами!
Увечері в юрті залунали пісні й музика. Аул Абая неначе притягав до себе мистецтво — найрізноманітніші взірці його можна було зустріти на дружніх вечірках у Великій юрті. Тут бували талановиті акини, співаки, віртуози-домбристи, майстри красномовства, щедрі на жарти й дотепи. Цього місячного вечора над рівниною Барлибая полинули в запашному нерухомому повітрі хвилюючі душу, нікому не знайомі тут мелодії: Абдрахман показував свою майстерність у грі на скрипці.
Абіш грав російські народні пісні — «Стеньку Разина», «Ермака», «Бродягу» «Не брани меня, родная», «Мой костер», грав і оперні арії, мелодії з симфоній Чайковського, чарівні штраусівські вальси.
Гра Абіша на скрипці, манера поводитися і розмовляти захопили молодь абаївського аулу. Російське виховання позначилося на ньому: кожним своїм рухом, усім зовнішнім виглядом та й внутрішнім світом Абіш тепер разюче відрізнявся від аульної молоді. Це викликало в них почуття гордості за нього, повагу; вони з неприхованою заздрістю милувалися ним.
Нарешті, втомившись грати, Абдрахман передав скрипку і смичок Муха.
Про нього Абіш добре знав з листів Магаша. В колі молодих друзів і учнів Абая Муха з’явився не так давно. Сам він був не з цих місць. Він походив з роду Кандар племені Уак. Там він покохав одну дівчину, але через те, що її батьки були проти одруження, Муха, за порадою Магаша, викрав її і оселився в тобиктинських аулах. Хороший співак, скромний і веселий, Муха сподобався Абає-ві, став одним з його улюбленців. Побачивши в Семипалатинську серед братових речей скрипку, Магаш розповів, що Муха мріє повчитися в нього справжньої гри…
Абіш уважно стежив за грою Муха. Було ясно, що Муха не мав досконалої техніки, — очевидно, він тільки дечого підучився у якогось рядового скрипаля, — але в ньому почувались рідкісний талант і музикальність. Грав він якусь своєрідну мелодію, тужливу і сумну, вкладаючи в неї на диво багато почуття.
Так зустрілися цього вечора із прибулим здалека Абішем його родичі і друзі.
Другого ранку, сидячи в батьківській юрті за кумисом, Абдрахман заговорив про те, що хоче відвідати свою матір Дільду, старшу дружину Абая. Було вирішено, що з ним поїдуть Магаш, Дармен, Какитай, Альмагамбет.
Коли коні були осідлані, Абай вийшов з юрти провести сина. Альмагамбет, як менший, підвів до Абіша його коня.
Абдрахман легко скочив у сідло. Кінь весь напружився, заворушив гострими, як очерет, вухами і закрутився, пориваючись вперед. Усі мимоволі замилувалися і конем, і вершником — обидва були гідні один одного. Буланий гарцював, гриз вудила, бив копитом землю. Абіш, захоплений конем, стримував його, примушуючи грати на місці. Однак Айгерім, яка також вийшла провести Абіша, занепокоїлась.