Шлях Абая

Ауэзов Мухтар

І, поклавши хлоп’ят, Ійс попленталася до Такежана.

У Великій юрті вона застала Азимбая й Каражан. Сам Такежан, як бій першого аулу, теж поїхав на виклик начальства до Ак-Томара.

До появи Ійс тут побували вже двоє інших бідняків. Вони так і пішли, не добившись милості від Азимбая. Один з них був нічний сторож Канбак. На його прохання допомогти Азимбай відповів йому звинуваченням: цього літа Канбак заснув, і вовк загриз двох ягнят. А коли почали розбиратися, сторож ще й нагрубив. Азимбай нагадав, що він вже тоді попередив Канбака: «От прийдуть по недоїмки, ти запам’ятаєш цей день! Завиєш!»

Знущання молодого господаря вивело з себе Канбака. Він відповів, що от уже третій рік не

одержує будь-якої плати — його втішають тільки тим, що сплачують за нього недоїмки. А тепер і в цьому відмовляють! Азимбай круто його вилаяв і. погрожуючи канчуком, вигнав з юрти.

Другим прохачем був Токсан. Багато років доїть він такежанівських кобилиць. Йому вже тридцять п’ять років, а він усе ніяк не може сплатити за свою наречену вартість п’яти верблюдів. Так і живе бурлакою, без сім’ї, без притулку, прип’ятий до байської юрти. Азимбай все обіцяє йому сплатити за наречену, батьки якої теж живуть у наймах у такежанівському аулі, сторожачи зимовище. Азимбай підмовляє їх не віддавати поки що Токсанові своєї дочки, обіцяючи стягти з нього справжній калим. А самому Токсану він все не платить за службу, тримаючи його, таким чином, на припоні в своєму аулі. Річ у тому, що Азимбай довідався про намір Токрана відкочувати після одруження в інший аул, а позбутися такого старанного і доброго робітника не хочеться. І сьогодні він теж нічим не допоміг Токсану, відповівши йому тільки знущаннями.

Третьою прийшла зараз Ійс. У сльозах вона звернулася до Каражан, нагадала, що зиму й літо вона сукала аркани, вірьовки, поводи, недоуздки, чомбури для всього аулу. Сльози старої начебто зворушили Каражан. Вона звернулася до сина:

— Хіба її юрту не викреслили із списку податків?

Таке м’якосердя матері роздратувало Азимбая, і він різко відповів:

— А хіба я розпоряджаюся списками? Навіщо ти питаєш?

Стара Ійс заблагала: у неї одна тільки годувальниця двох сиріт — корівчина, відберуть її — зовсім озлидніє. Але сльози її не зворушили Азимбая. Навпаки, за його розрахунками, стару треба було міцніше приторочити до їхнього аулу. Нехай вона так залежить від юрти Такежана, щоб не насмілилась і думати про життя далеко від неї. Тоді вона ще старанніше сукатиме аркани.

Розгадавши холодну жорстокість Азимбая, стара Ійс заридала вголос, нагадуючи, як загинув її єдиний Іса.

— Це ж через твою отару розпрощався з життям мій син! Хіба не міг він кинути її тієї ночі і вберегти себе? А він у драному одязі рятував від бурану заблукалих овець. Прохолов тоді, зачах і помер, мій рідний! Душу віддав за твою худобу, а в тебе й до його дітей жалю нема.

Азимбай грізно прикрикнув на стару:

— Чи не пеню ти хочеш одержати за нього? Спробуй стягни! Геть з мого аулу! Забирайся від нас, куди хочеш!

Вигнавши нарешті стару, він вирішив і справді залишити її без корови, щоб назавжди накинути на неї зашморг неволі.

Ійс попленталася до своєї юрти, проклинаючи хазяїв:

— Погибель вам! Хай горе моє впаде на вас, нехай сльози моїх сиріт пропалять ваші серця! Краще в лютого ворога просити захисту, ніж у вас!

І, пригорнувши двох своїх малят, вона проплакала цілу ніч.

— Сирітки ви мої безталанні, куди ми тепер подінемося з вами? — Сльози рясно котилися по її виснаженому обличчі, тяжкі зітхання краяли груди.

Цієї ночі такі ж благання і гнівні прокльони чулися в аулах Майбасара, Акберди, Ирсая й інших баїв з роду Іргизбай. І багатії Котибака, Жигитека, Бокенші цього вечора так само не чули від своїх наймитів і сусідів нічого, окрім благання про допомогу, а потім прокльонів або сміливих правдивих слів докору і звинувачення.

В аулі Сугура з роду Бокенші вже почалося стягнення недоїмок. Бії і старшини догідливо і улесливо оточили селянського начальника

Никифорова, що прибув туди. Ім’ям Мекапара — як вимовляли вони прізвище начальника — вони і наказували, і погрожували, і залякували бідних людей всієї околиці.

— Мекапар сам сказав!

— Мекапар сьогодні сердитий!

— Мекапар суворий начальник, спробуй його не послухатися!

Голосіння, стогін і сльози зранку стояли в околишніх аулах бокенші, борсаків і жигитеків. Тут недоїмки стягали урядник і пристав, якого народ за його неситу вдачу і жадібність до хабарів давно вже прозвав Кок-шолаком [27] . Сьогодні і урядник, який безжально відбирав у людей останнє, пускаючи в хід канчук, дістав прізвисько: його прізвище Сойкін почали вимовляти Сойкан (хижак). Вчора він, щоб настрахати людей, побив шабармана Далбая і відшмагав до крові нагаєм п’ятьох бідняків борсаків, які не в строк пригнали свою худобу. Самі аульні старшини казали про нього: «Наш Сойкін без нагая і хабара дня не проживе». В цій зграї насильників особливо вирізнявся ще писар Чингіської волості Жаман Гарін. За його жорстокість і люту вдачу бідняки роду Бокенші називали його Кабан-гарін (чорний кабан).

27

Йок-шолак — сірий-куций. Так у казахських казках називається вовк.

Усі ці Кок-шолаки, Сойкаии, Кабан-гаріни — вовки, хижаки, кабани — впивалися сьогодні своїми іклами в живе тіло народу.

Цієї ночі, сидячи з приставом і урядником за картами, писар Кабан-гарін домовився з властями про те, чого хотіли Жиренше, Такежан та інші верховоди. Міські власті приїхали в степ для того, щоб зібрати з населення покибитковий податок цього року і недоїмки за минулий рік. Але у старшин, біїв і аткамінерів були й свої рахунки з народом: досі їм не вдалося стягти з нього «чорні збори». Тепер вони пропонували властям разом з царськими податками зібрати з населення й ці побори. Нехай це не піде в царську казну, зате дещо перепаде і в кишені тих, хто допоможе аткамінерам одержати свої доходи. Кабан-гарін натякнув, що зібране буде поділене так, щоб залишилися вдоволеними всі, починаючи з самого Никифорова. Йому не довелося марно гаяти часу на умовляння Кок-шолака і Сойкана. Багатозначними усмішками і кивками ті підтвердили свою згоду.

Довідавшись про це, так само задоволено почали осміхатися Такежан, Жиренше, Бейсембі й інші аткамінери. І, неначе круки або беркути, що загляділи здаля падло і зліталися до нього з далеких верховин Догалану, Орди, Ортену, Шунаю, бії, старшини й інші володарі степу з’їхалися на жайляу Кзил-Кайнар, щоб розпочати люту навалу на народ.

У степу гроші, як правило, майже не були в обігу. Вони водилися тільки в окутих скринях багатих юрт, бідняки ж їх ніколи й у вічі не бачили. Проте і покибитковий податок, і недоїмки, і «чорні збори» визначалися в грошах. А оскільки їх у бідняків не було, то, забираючи в них худобу, збирачі оцінювали її на гроші за власним розсудом.

З допомогою канчуків і нагаїв шабармани, старшини і стражники, очолювані Сойканом, вигонили з аулів останніх овець, корів і коней бідняків. У юртах кричали перелякані діти, плакали матері, проклинали насильників старики. Але ніщо не могло стримати цей потік, що виносив з аулів підпору життя.

Що далі посувалася по жайляу Кзил-Кайнар ця лавина, то більшою ставала отара, яку гнали здирщики. І слідом за нею рухався сам степ, що аж квилив у горі. За забраними годувальницями — кобилами, коровами, вівцями,— не відстаючи, йшли люди. З уст їхніх вихоплювались прокльони, в очах палала ненависть. Це були горе і сльози народу.