Шлях Абая
Шрифт:
Дармен захоплено дивився на Абая. В його твердих словах юнак побачив правду життя. Шубар сидів насупившись, явно невдоволений тим, що говорив Абай. Такежан, остаточно озлившись, закричав, захлинаючись від роздратовання:
— Ну, коли так, оголоси тоді всім, що ти не син предків, не син Кунанбая! Що ти ворог усім достойним людям, що не відрізняєш себе від степового наброду!
— А я не раз казав про це.
— Тоді скажи й інше: що ти відступив від батьківських шляхів, що збиваєш людей з пуття, в смуту… Недарма тебе звинуватили в цьому і Уразбай, і Жиренше!
— Шлях
— І молодь ще збиваєш! Чи не через те твій син Акилбай навіть з місця не рушив, коли забирали мій табун? Кавардак їв, зловтішався! Я бачу, ти й сам задоволений розбоєм!
— Ну що ж! Значить, і Базарали, який помстився за твої насильства над народом, і я, що пояснюю тобі причину твого лиха, думаємо однаково.
— Виходить, ти мій ворог!
— Якщо не залишиш Базарали в спокої, ворогуватимеш і зі мною.
— Базарали я не залишу! І стягну з нього, і голову його дістану!
— Ні, голови його не чіпай. Запам’ятай: якщо вкажеш на нього властям, повернеш на каторгу, я одверто стану на бік жигитеків-бідняків! Дохлого лошати не візьмеш з них! Твій табун порахують, як пеню за життя дорогої людини!
— До чого добалакався! Захищатимеш розбійника, злочинця, грабіжника, який вирізав цілий табун? Хіба можна милувати такого ворога?
Тут не витримав і Шубар:
— Абай-ага, адже й за шаріатом вчинок Базарали — тяжкий гріх…
— Якщо шаріат за Такежана, виходить, це не шлях істини, а шлях помилкових поглядів!
Такежан у сліпому гніві ударив канчуком по книжці, що лежала перед Абаєм.
— Ну, коли ти й від мусульманства одступаєш, від тебе лишається чекати одного: щоб ти сам виступив моїм обвинувачем і зажадав пеню за життя розбійника!
Абай нахмурив брови і кинув на Такежана гнівний погляд:
— Я й вимагаю пені, але за інше. Якщо видаси Базарали властям, я стягну з тебе пеню за Ісу, який загинув з твоєї вини. Зрозумів?
Такежан розгубився. Всі ці дні він найбільше боявся, щоб хтось не заговорив про цю смерть. Поборовши свої почуття, він розіграв здивування:
— До чого тут Іса? Людина вмерла з божої волі, а я за це відповідаю? Що, я його вбив?
— Так, ти. Ти і твій син Азимбай. Ви побоями погнали його, хворого, напівголого, в буран і в мороз. Він загинув, бо застудився тієї ночі. Через твоїх овець загинув, а ти хоч би крихту дав йому перед смертю! Де ті чотири вовки, яких забив відважний жигіт? Чи дав ти йому за них хоч четверо ягнят? Навіть шкури забрав собі! Ти не тільки вбив, але й пограбував мертвого!
Гнівні слова Абая неабияк злякали Такежана. Видно було, що Абай до найменших подробиць знає все, що стосується загибелі Іси. Якщо хтось із присутніх розповість про це іншим, справа розголоситься і впаде на голову Такежана новим лихом. Він поквапно підвівся і почав одягатись, щоб відразу їхати.
— Ось такий Іса і був людиною з народу! І сироти його бідолашні, і стара мати, і хвора вдова — це і є народ. А яким дорогим його сином був Іса! Яку відвагу показав він, захищаючи твою худобу! Ти сам або Азимбай — могли
Дармен слухав Абая, низько схиливши голову, охоплений гірким жалем до загиблого. Магаш теж хвилювався.
Помовчавши, Абай тихо закінчив:
— І Базарали теж один з таких людей. З ким же мені бути, як не з ними? Запам’ятайте: якщо з ним трапиться недобре, я почну такий позов, що ти не радий будеш, Такежан!
Останні слова він промовив твердо, з погрозою. Такежан і Майбасар мовчки вийшли з кімнати.
Смерть Іси справді глибоко запала в душу Абая. Він сам послав Дармена поховати його, звелів йому взяти в Оспана двох овець для допомоги сім’ї. Дармен оплакував Ісу разом з його рідними, обіцяв піклуватися про дітей. Тоді ж стара Ійс розповіла йому всі подробиці подвигу Іси і його смерті.
Слідом за Такежаном зібрався їхати і Шубар. Але Дбай затримав його. Він хотів передати з ним листи в Семипалатинськ. Один з них був до Кунту. «Хочеш урятувати себе,— писав йому Абай,— рятуйся будь-яким шляхом, тільки не топи Базарали. Якщо викажеш його, стережись!» Написав він і Оспанові, благаючи його: «Якщо хочеш бути волосним, не накликай на себе прокльонів народу. Я почуваю, що ти збираєшся зректися мене. Єдине моє прохання до тебе, прохання старшого брата: хай хоч який гаспид тебе плутає, не виказуй Базарали властям!»
З цими листами Шубар ранком наступного дня поїхав у Семипалатинськ.
Місто було повне ходаків і скаржників, що клопотались за кунанбаївців. «Крук крукові очей не виклює»,— говорить, приказка. Родові верховоди, що звикли дивитися на народ, як на своїх рабів, всіляко паплюжили відважних бідняків, що піднялися проти баїв, вимагали суворої кари. «Віддамо на суд усього народу! Хай не самі тобиктинці судять, нехай усі племена дадуть їм гідне покарання, яке збережеться надовго в пам’яті всіх знахабнілих баламутів!»
До розгляду справи, що дістала назву «суперечки Такежана і Базарали», встряли волосні й аткамінери всього Семипалатинського повіту. Всі ці впливові і могутні люди об’єдналися тепер навколо кунанбаївців.
Щодо Уразбая, то він безвиїзно сидів у своєму аулі. Внутрішньо він радів з того, що взаємини між Жигите-ком і Іргизбаєм так загострилися; він навіть думав: «Нехай дідько стукне їх лобами!» Але про відвертий перехід його на бік жигитеків не могло бути й мови. Навпаки, на людях, які могли б передати кунанбаївцям почуте тут, і він, і Абрали старанно відмежовувались від жигитеків.