Шлях Абая
Шрифт:
Вони вимагали, щоб Кунту виїхав у місто і попросив відставки. Всім було відомо, що грізний Казанцев давно на боці кунанбаївців. «Пошта з пером» була тому ще одним доказом.
З товстого, здоровенного Кунту піт котився градом. Очі його неспокійно бігали, він пополотнів, на ньому лиця не було.
— Складу з себе посаду, печатку віддам у ваші руки, тільки помилуйте мою душу! — благав він кунанбаївців.
І поскакав у місто.
У розпалі цих подій на Такежана звалилася нова напасть. Цього разу причиною її були по люди, а стихія.
Короткий
Раптом частина цих хмар відокремилася від загальної маси і загрозливо швидко понеслася в напрямку до урочищ Масакул та Шуйгінсу, де розташувалися юрти й череди Такежана. Хмари, клубочачись, неслися з упертою люттю, немовби переслідуючи когось. Небо все темнішало й темнішало. По степу різкими поривами віяв пронизливий холодний вітер. Немов розвідник, летів він попереду наступаючих хмар, вказуючи їм дорогу. Пориви його ставали дедалі міцніші, частіші — й ось нарешті почався безперервний ураганний вітер, з кожною хвилиною все холодніший і холодніший.
Тим часом уся худоба вже збилася в аулі, шукаючи захисту за очеретяними огорожами, поставленими між юртами. Присмерк швидко перейшов у нічну темряву. Людське око вже не розрізняло того, що коїлося на небі. В цілковитій темряві несамовито бурхала хуртовина. Розпачливою тугою стогнав густий чагарник, із свистом хилилися стеблини чию. Здавалося, весь світ перетворився на виючий потік пекельних звуків, які все забирали з собою. Тривожний шум стояв і над самим аулом: налякана хуртовиною худоба бекала й мекала, збуджено й нестямно гавкали собаки, іржали коні.
Такежан і Азимбай, збагнувши небезпеку, давно вже шугали по аулу, одягшись якомога тепліше.
— Бережіть худобу! Глядіть, щоб не погнав її вітер! — кричали вони то тут, то там.
— Пильнуйте за огорожами! Виходьте всі на вулицю! Біжіть до худоби!
— А головне, підпирайте огорожі, бо не втримаємо худобу!
Розігнавши по отарах і чередах не тільки чоловіків та жінок, а навіть дітей, Такежан скакав по аулу з краю в край, безперервно наказуючи:
— Більше галасу! Нехай худоба почуває, що її вартують! Подавайте голос вівцям, кричіть: «Шайт, шайт!» Загоньте кіз!.. Голосніше кричіть на всю пельку, щоб вовки не налетіли!
Пастухи, доярки, грубники, наймички, щулячись від дикого вітру у своїх лахміттях, забувши про себе, оберігали байську худобу. Рятувати добро Такежана вийшли всі люди аулу, за винятком сім’ї старої Ійс. Такежан кинувся до цієї ветхої халупи.
Іса цілий день пас на морозі овець і надвечір звалився. Тепер він лежав у своїй дірявій юрті, його морозило, йому зуб на зуб не попадав, він ніяк не міг зігрітися. Рвучкий вітер наскрізь продував чорну халупу; здавалось, усе в ній, здригаючись від жаху, стислося в клубок. Дружина їси, пригорнувши до себе обох малят, прикривала їх пеленою. Стара Ійс, зібравши весь одяг і вкривши ним сина, намагалась зігріти його ковтком гарячої води і проклинала баїв:
— В усьому їхні вівці винні!..
Знадвору почувся грізний голос Такежана:
— А чому з цієї юрти люди не виходять?! Що тут, усі померли? Де Іса?
Стара підбігла до дверей.
— Іса занедужав, замерз! Цілісінький день з вівцями був.
— Нехай виходить швидше! Худоба в небезпеці! Нічого тут валятися, коли лихо наспіло!
Ійс розпачливо гукнула:
— Я вийду за нього! Він не може, лежить!
І, не слухаючись сина, який намагався її спинити, вона вискочила з юрти.
Іса спробував підвестись, але страшна втома сковувала його. Малята в страху притулялися до нього. Старший, Асан, злякано заговорив:
— Тату, глянь, як тремтить юрта! Її не знесе бураном? Що з нами буде, якщо її звалить!
Справді, всі ветхі зав’язки юрти загрозливо тріщали, повстина раз у раз лопотіла по кістяку. Здавалось, ця жалюгідна халупа полохливо здригається під страшним натиском і тужливо кличе на допомогу. Іса й сам подумав — чи витримає юрта, але поспішив заспокоїти сина:
— Засни, рідний, юрта у нас міцна. Спи спокійно! — І, притиснувши до себе Асана, Іса несподівано для себе провалився в глибокий сон.
Його розбудив тривожний голос матері:
— Ой-бай, світе мій Іса! Зірвало загорожу, овець погнало бураном у степ… Азимбай там скаженіє, шукає тебе, нахваляється… Що робити, рідний мій?
Іса швидко сів і відчув, що сон підкріпив його. Він рішуче підвівся:
— Ну, я піду, а ти ляж тут! Дивись, уся задубла! Лежи й грійся!
І, схопивши чорний шокпар, він вибіг надвір і тут же наткнувся на Азимбая і Такежана.
— Як ти, собако, смієш валятися дома, коли мої вівці гинуть? — закричав Такежан.
— Через них я звалився, цілий день був з ними,— пробував пояснити Іса.
— Ще й виправдуєтеся, негідник! — обурився Азимбай і з лайкою кинувся на жигіта.— Побити тебе мало!
І він ударив Ісу по плечу товстою палицею. Той, миттю обернувшись, схопився за палицю і щосили потяг до себе. Голова Азимбая близько нахилилася до пього. Над широкою чорною бородою, немов з чорної безодні злості, скривилось бліде, спотворене злобою обличчя з вишкіреними хижими зубами, що зловісно виблискували у темряві. Біла пов’язка на лобі закривала рану, яку дістав Азимбай у сутичці з Абилгази; здавалось, саме вона й була джерелом шаленої люті, що стрясала молодого хазяїна. Всім своїм виглядом він нагадував хижого звіра, який виповз з ніжного морожу, щоб терзати беззахисних людей.
Мимоволі відсахнувшись від страшного обличчя Азимбая, але не зводячи з нього очей, Іса міцно тримав палицю.
Такежан спинив сина, який намагався вирвати палицю, і квапливо сказав пастухові:
— Бураном погнало багато овець… Біжи за ними! Дожени, зупини!.. Загинуть вівці…
Іса відштовхнув Азимбая і побіг. На ньому був тільки старий, подраний чапан та стоптані, діряві чоботи. Уже з перших кроків він відчув п’ятами вологу і холод, але думка про це вже не могла його спинити. Овець, які зараз гинули, було так шкода, що це примусило його бігти щодуху.