Шлях Срібного Яструба
Шрифт:
За мить у середині Кола опинився й Сагір. Зграя грифонів ще деякий час кружляла навколо пагорбу, але жодна істота так і не змогла перетнути його межі. Коли на обрії заграло світло світанку, грифони щезли, немовби розчинилися у залишках темряви…
Скелястий берег звисав гострим виступом над рікою. Дерева щільним колом оточували невелике кам’яне плато. Сагір, Атей і Орія дісталися до нього, коли сонце променіло в зеніті. День був напрочуд спекотний. Серед дерев вони знайшли невелику криницю, старанно обкладену товстими дубовими зрубами. Чекаючи, поки коні трохи остигнуть і можна буде їх напоїти, Атей і Орія вийшли на берег. На кам’яному грунті Атей помітив відбитки чотирьох кінських копит. Він здивовано присів біля них і торкнувся пальцями гарячого каменю.
— Це таємне святилище Таргітая. Саме з цього місця він споглядав за усім скіфським степом. І саме з цього місця він зміг стрибнути за обрій… Але у нас зараз обмаль часу. І у нас зараз багато роботи.
Сагір показав місце, де знаходилося майстерно зроблене сховище. З глибокої ями вони витягли великий казан, ковальські прилади й декілька шкіряних лантухів з вугіллям, три луки зі згорнутими тятивами і три горити. Кінці кожного луку були прикрашені майстерно зробленими зі срібла фігурками яструбів. Горити теж прикрашали срібні пластини з виритуваними зображеннями яструбів. Поки Сагір встановлював казан та облаштовував невеличку ковальську майстерню, Атей та Орія розійшлися по діброві, збираючи сухе гілля.
Невдовзі під казаном вже палало полум’я, від розпеченого вугілля несло жаром. Атей підганяв повітря міхами, згадуючи такі вже, здавалося, давні часи роботи в батьковій майстерні.
Сагір узяв один злиток срібла й довго розглядав його, немовби назавжди запам’ятовуючи таємничі малюнки, викарбувані на його поверхні. На кожному зі злитків Сагір накреслив наконечником стріли знак — квадрат, вписаний у коло. Атей і Орія зі здивуванням дивилися на його дії.
Один за одним підносив Сагір злитки вгору, і сонячні промені відбивалися на них, немовби насичуючи своїм світлом і чарівною силою. Потім Сагір обережно поклав злитки у розпечений казан. Туди ж він кинув декілька жмень якоїсь речовини і сухих трав.
— Боги створили метали для того, щоб зберігати в них свою чарівну силу, — пояснив Сагір, коли вони всілися навколо казану, чекаючи, поки розплавиться срібло, — найбільше магічної сили криється у сріблі. Єдиний метал, в якому немає сили, це золото, і тому Темрява прирекла людей вбивати за цей метал. Коли людина вбиває когось за золото, то цим вона посилює темну силу демонів. Але там, де є Темрява, завжди знайдеться Світло. Ці три срібні злитки охороняли в своїй печері грифони з дуже давніх часів. Але Зберігачі вирішили допомогти нам його дістати. І, можливо, це срібло допоможе нам подолати Гістаса. Отже, Атею, прийдеться тобі згадати свої ковальські навички. Що й казати, а наш батько вмів передати свою науку!
— Хіба я багато вмію? — знизав плечима Атей.
— Вмієш, вмієш, — посміхнувся Сагір, — справжню науку не тільки у кузні опанувати можна, але і в сідлі свого коня. І цю науку не тільки в словах батька почути можна, але і у дзенькоті тятиви, у свисті стріли, у завиванні степового вітру. Все тебе навкруги навчає, іноді так, що й сам не помічаєш….
Невдовзі срібні злитки почали плавитися. Таємничі знаки розплилися, і злитки перетворилися на блискучу масу, на поверхні якої підіймалися й лопалися прозорі кулі.
Сагір виклав перед казаном декілька форм для виготовлення наконечників стріл.
— Зараз ми виготовимо стріли зі срібними наконечниками — вони допоможуть нам впоратися з мерцями, але нехай срібло ще плавиться у казані. Я накреслив на злитках знак, який означає Місто Мерців. Цієї ночі воно вже не буде таким неприступним. У давнину скіфи ніколи не будували фортеці, але могли захопити будь-яку ворожу фортецю. Навіть велика твердиня уратів Тайшеба колись пала перед нашими предками. Цієї ночі зійде повна луна і сила Гістаса посилиться, але не настільки, як він очікує. Потім ми зробимо з цього срібла наконечники стріл і для кожного оберіг — знак Срібного Яструба.
Допомагаючи брату, Атей, захоплений роботою, не помітив, як минув час. Орія стояла край берега, уважно пильнуючи за навколишнім простором. Але степ, розпечений сонцем, немовби завмер. Тяжкі річкові хвилі повільно котилися, зблискуючи під променями.
Нарешті Сагір і Атей завершили свою роботу. Сагір розділив виготовлені стріли на три рівні частини. Атей вклав свої стріли у горит, прикрашений зображенням яструба і напнув тятиву луку. Йому відразу здалося, що стріла, пущена з цього луку, буде мати силу, набагато більшу, ніж міг надати їй інший лук.
На дні казана ще залишалося трохи розплавленого срібла. Орія витягла свій довгий кинджал і торкнулася його гострим кінцем блискучого металу. Коли вона витягла кинджал, то декілька крапель срібла застигли на лезі, немов краплі роси.
— А це обереги Срібного Яструба, — промовив Сагір і протягнув їм три срібні фігурки, що нагадували яструба, який, склавши крила, падав на здобич.
Вони прив’язали обереги до тонких шкіряних шнурків і почепили собі на груди.
— Здається, все готове, — стиха промовив Сагір, коли вони заховали казан і ковальське знаряддя, — настав час сідлати коней.
…Сонце вже схилялося до обрію, коли вони вирушили у дорогу.
їх шлях пролягав до Міста Мерців…
Глава 6. Місто Мерців
Колишні, давно вже забуті будівники фортеці обрали для неї досить зручне місце — фортеця знаходилася на пагорбі, до якого з північного боку підступала ріка. З інших боків розстилалася широка рівнина. Але з часом володарі фортеці розчинилися у коловерті бурхливих подій минулих епох, і могутні стіни поступово осідали, степові вітри й зливи вік за віком підточували могутнє каміння. Високі башти розвалилися, а серед уламків стін з’явилися величезні вибоїни, немовби якісь безжальні велетні взяли приступом фортецю.
Кіммерійці, а потім їх наступники — войовничі скіфи — не будували фортець у степу, вважаючи, що найкращим муром для них є спини стрімких бойових коней. Тому (хіба що тільки відчайдушні грабіжники могил, які не боялись ні демонів, ні мерців) ніхто не бував серед цих руїн. Так минали сторіччя, і колишня фортеця стала сховищем для кажанів та гайворонів, степові вовки вили серед кам’яних уламків, що були колись неприступними мурами, і отруйні змії грілися на могильних плитах, під якими лежали давно вже забуті герої та могутні володарі.