Шлях Срібного Яструба
Шрифт:
З часом річка обміліла, а її береги, густо порослі очеретом, перетворилися на болото.
Вільні мешканці степів найбільше любили відкритий степ і гаряче сонце, і тому вони оминали це місце, де, як подейкували, оселилися зловісні примари та злі духи.
А потім з’явилися ще більш моторошні оповідання про несамовитого чаклуна Гістаса, який ніколи не міг вдовольнитися ні лютою помстою, ні могутністю, ні владою.
Вечорами, сидячи біля багаття, розповідали мешканці Степу страшні історії про мандрівників, які випадково потрапляли до руїн фортеці і вже ніколи звідти не поверталися, про мерців, яких Гістас примушує служити собі, про болотяний туман навколо колишніх мурів, в якому бродять ненажерливі привиди.
Одного разу ватага сарматських воїнів після одного переможного походу вирішила вночі поїхати до фортеці. Розповідали, що назад повернувся лише один. Очі його були переповнені жахом, і єдине, що він зміг сказати: «Мерці… Місто Мерців…», а потім вскочив на свого коня і зник у степу. Більше цього воїна ніхто не бачив…
….І з того часу руїни фортеці почали називати Містом Мерців…
…Брудно-зелений болотяний туман стелився над землею, насичуючи отруйними випарами вологе повітря. Небо було затягнуте хмарами, але залишки стін біліли на пагорбі, немов гострі ікла велетенського чудовиська.
Сагір, Атей і Орія стояли за декілька летів стріли від руїн, вдивляючись у темряву. Їх коні, відчуваючи небезпеку, тривожно хропіли і пряли вухами.
Атею здавалося, що з боку Міста Мерців віє загрозою і таємничою, надлюдською силою. Звідти доносилися пронизливі крики нічних птахів. Туман ставав все більш і більш задушливим.
— Наші обереги допоможуть нам увійти до Міста Мерців, — стиха промовив Сагір, — але чим далі ми будемо заглиблюватися туди, тим більше буде танути їх чарівна сила. А коли вона розтане, єдиним захистом для нас стануть стріли зі срібними наконечниками.
Сагір витяг з гориту стрілу — її наконечник тьмяно зблиснув при світлі місяця, який щойно з’явився між хмарами. Атей подивився на небо — повний місяць зловісно звисав над Містом Мерців.
— Я спробую пробратися у фортецю понад болотом, криючись в очереті, — продовжив Сагір, — ти, Атею, підеш сухим річищем — воно якраз доходить до уламків північної башти…
— А я? — запитала Орія.
— Ти, Оріє, залишишся тут — будеш стерегти коней, — коротко відповів Сагір.
— Чому ти не хочеш, щоби я йшла з вами до Міста Мерців? — гордовито виструнчившись, запитала Орія. В її очах зблиснув вогник образи.
— Оріє, — несподівано лагідним голосом промовив Сагір, — поблизу руїн цієї фортеці може бути не менш небезпечно, ніж всередині самої фортеці. А ми повинні бути впевненими, що у нас є шлях до відступу. І цей шлях будеш охороняти саме ти.
Трохи помовчавши, дівчина кивнула головою:
— Добре, я буду чекати вас тут.
Атей посміхнувся. Йому захотілось сказати щось приємне дівчині. Колишня образа на неї у хлопця якось непомітно минула за останні дні. Натомість Атей все частіше відчував, що при погляді на Орію в його душі з’являється якесь дивне, раніше йому невідоме тепле й приємне почуття. Атей трохи знітився, зрозумівши, що потрібні слова так і не прийшли йому на думку, і, трохи запнувшись, вимовив:
— Не переймайся, ми повернемося…
Колись ця ріка була досить глибока, але після того, як вона обрала для себе нове русло, сухий ґрунт поступово осипався і тепер пересохле річище перетворилося на неглибоку яругу, густо порослу чагарником.
Атей заскочив у річище і, намагаючись ступати якнайтихіше, почав крадькома пробиратися до пагорба, на якому біліли залишки фортеці. Земля під ногами була волога, і час від часу серед чагарника чулося шарудіння. Уважно прислуховуючись, напружено вдивляючись у темряву, хлопець крадькома продирався крізь кущі вперед. І чим далі йшов Атей, тим більше його охоплювало відчуття, що Місто Мерців втягує його в якусь підступну і моторошну пастку. Крізь туман майже нічого не було видно. Атею здавалося, що у клубах туману бродять якісь примарні постаті, обступають його, зависають над головою. Десь збоку пронизливо закричав кажан.
Атей зупинився й поклав долоню на оберіг — крізь пальці зблиснув срібний вогник. І при світлі цього вогнику страх поступово розтанув. Хлопець полегшено зітхнув і продовжив свій шлях.
Річище підступало до самого пагорба, а потім губилося далі в темряві. Атей на мить зупинився, роздивляючись навкруги — прямо над ним височіли уламки стіни, кам’яні брили лежали на схилі. Атей торкнувся каміння. На відміну від брил Кам’яної могили, ці камені були зовсім іншими — покриті слизьким мохом, холодні й темні, вони, здавалося, були насичені похмурою, недоброю силою.
Атей почав вибиратися з річища до зруйнованої стіни.
Чорна тінь, різко тріпочучи крилами, майнула в нього над головою. Хлопець сахнувся — великий чорний кажан пролетів над ним, ледь не зачепивши своїми крилами. Атей перевів дихання — тепер він знаходився посеред уламків великої круглої башти, від якої залишилося лише декілька гострих виступів. Хлопець підвів голову й завмер — прямо перед ним на залишках кам’яної кладки сиділа моторошна істота. Її тулуб був вкритий великими брудно-зеленими плямами, великі круглі очі, прикриті прозорими віками, жевріли червоним недобрим вогнем. Істота спиралася на камінь лапами з довгими загнутими пазурами. З широкої жаб’ячої пащі стирчали чорні ікла.
«Болотяний упир!» — здогадався Атей.
Хлопець схопився за руків’я акінаку, але істота, здавалося, не звертала на хлопця ніякої уваги. А можливо, не помічала його. Хлопець ще раз доторкнувся до оберегу і, намагаючись не повертатися спиною до упиря, швидко перебрався через уламки башти і, напружено вдивляючись у темряву, пішов далі.
«Оберіг виведе тебе до Щита Таргітая», — казав Сагір перед тим, як вони вирушили до Міста Мерців.
І тепер, коли Атей опинився у цьому клятому місці, в першу чергу він покладався на свій оберіг.
Хлопцю здавалося, що він знаходиться у якомусь кам’яному лабіринті, крізь який він пробирався, плутаючись поміж залишків стін, будівель і гнилих дубових балок.
Було дуже тихо. Лише час від часу кажани, почувши обережні кроки хлопця, вилітали зі своїх чисельних сховищ у стінах і, тріпочучи крилами, чорними блискавками проносились над Атеєм, зникаючи у темряві. Повний місяць заливав все навколо своїм примарним світлом, і від цього світла вся фортеця здавалася велетенською примарою.
Атей подумав, що ця ніч ніколи не завершиться, і він вічно буде блукати серед цих руїн і зрештою сам перетвориться на примару. Від такої думки хлопець здригнувся, зняв з шиї оберіг і підніс його до очей, немовби намагаючись запитати поради у срібної фігурки яструба.