Шлях Срібного Яструба
Шрифт:
— Тільки коли я зможу передати йому Щит Таргітая! — рішуче вимовив хлопець.
— Тепер я впевнений, що ми його знайдемо, — посміхнувся Сагір.
Глава 2. Чаклун Гістас
Вранці, коли сонце ще не з’явилося на обрії, брати вирушили у дорогу.
— Куди ми їдемо? — запитав Атей у Сагіра.
— Запам’ятай, брате, — промовив Сагір, — кожен крок у твоєму житті визначає долю. І не тільки твою. А зараз твоя доля пов’язана зі Щитом Таргітая. Тому, якою б стежкою ти не їхав, твій кінь донесе тебе до нього. І ще запам’ятай — якщо ти обрав свій шлях, то віднині все, що трапиться з тобою, або все, що побачиш чи зустрінеш, буде вказівником. І вже від тебе буде залежати, чи зможеш ти правильно розтлумачити ці вказівки, чи підеш манівцями…
Атей недовірливо глянув на брата, але заперечувати не наважився…
…Так вони проблукали степом декілька днів. За цей час Сагір чимало цікавого розповів молодшому брату. Особливо запам’ятав Атей розповідь про одного відважного скіфа з братства Срібного Яструба, який зміг потрапити до підземного світу й повернутися звідти живим…
— …І коли скіф Гільдій опинився у великій печері, то побачив там трьох відьом, які плели невидиму сіть. Ця сіть обплутує всю Ойкумену, але люди не бачать її. І коли кожна людина робить будь-який вчинок, то вся сітка рухається й зачіпляє всіх інших людей. Тому дія кожної людини, кожен її крок впливають на все, що відбувається в світі…
…Так вони проблукали степом два дні…
…Сонце вже піднялося досить високо. Розпечене повітря бриніло над високими степовими травами.
Раптом Атей побачив, як між ковилами майнув рудий лисячий хвіст. Після Священного Яру Матері-Лисиці, двобоїв з амазонками та підступної зради Орії у нього це видовище викликало далеко не зовсім приємні враження. Але Сагір пустив свого коня слідом за лисицею, і Атею нічого не залишилося, як прийняти участь у цій гонитві.
Намагаючись не загубити стежку, якою бігла лисиця, брати прискорили біг своїх коней. Втім, лисиця, здавалося, не лякається гонитви. Як би швидко не мчали коні, вони не могли скоротити відстань до неї. Раптом рудий вогник лисячого хвосту майнув останній раз і зник, немовби розчинився у траві. Брати зупинили своїх коней. Сагір озирнувся навколо й майнув рукою до кущів терну, які чорніли неподалік. Під’їхавши до кущів, Сагір зістрибнув з коня і, побачивши ледь помітну стежку, зник між густими паростями. Атей рушив за ним.
Ледь продираючись крізь колючі гілки, вони видерлися на невеличку галявину.
Посередині галявини лежала Орія. Руки та ноги її були прив’язані до чотирьох кілків, вбитих у землю. Навколо її шиї був намотаний шкіряний ремінь. Атей здригнувся й зробив крок до дівчини.
— Вона мертва? — запитав він у Сагіра.
Сагір застережливо підняв руку й схилився до дівчини. Дістав ніж і обережно розрізав шкіряний ремінь на її шиї, потім відкрив флягу й змочив водою її вуста. Атей безпорадно стояв поруч. Скільки він не проклинав Орію за її підступність, але серце у його грудях розривалося від жалю. І він не зміг стримати свою радість, коли побачив, що вії дівчини ворухнулись і вона спробувала підняти голову.
— Якби ми прийшли трохи пізніше, вона була б мертва, — промовив Сагір.
Вони відв’язали Орію, і Сагір, легко піднявши непритомну дівчину на руки, виніс її з тернових хащів.
— Судячи з одягу, ця дівчина — сарматка, — замислено сказав Сагір. — Хтось привіз її сюди й обкрутив шию мокрим шкіряним ременем. На сонці шкіра почала висихати і, не прийди ми сюди вчасно, дівчина повільно б сконала, — хто ж і за що прирік її на таку люту смерть?
Атей мовчав. Він все ніяк не міг вирішити, чи варто казати брату, що саме ця дівчина викрала у нього Щит Таргітая.
Нарешті Орія відкрила очі, погляд її прояснився:
— Атей… — ледь змогла вимовити вона.
Сагір здивовано подивився на брата:
— Ти знаєш її?
Атей кивнув головою і ледь вимовив:
— Це та сама сарматка, Орія, з клану Лисиці.
Сагір похитав головою:
— Так, недаремно лисиця нас сюди привела…
Раптом Орія здригнулася й почала озиратися навколо. Очі її були сповнені жахом.
— Чого ти боїшся, ти в безпеці, — спробував заспокоїти її Сагір.
Але дівчина, здавалося, не чула його. Вона спробувала зірватися на ноги.
Її страх передався і Атею. Він відчув, що якась жахлива небезпека насувається над ними.
— Хто, хто хотів тебе вбити? — знову запитав її Сагір.
Здавалося, Орія навіть боїться вимовити страшне ім’я. Вона ще раз озирнулася й ледь вимовила:
— Гістас. Чаклун Гістас.
Цілий день, поки вони гнали чвалом своїх коней, Орія не могла заспокоїтися. Вона сиділа позаду Атея, обхопивши його руками. Атей відчував її переляк і тремтіння. До того часу він знав Орію лише як спритну воїтельку — сильну і… підступну. Але на цей раз вона здавалася малою переляканою дівчинкою, для якою єдиним порятунком були Атей і Сагір. Атей все ніяк не міг розібратися, як йому ставитися до Орії. Чи як до ворога, чи як до безпорадної жертви, врятованої від якогось таємничого й могутнього чаклуна Гістаса?
Декілька разів, під час нетривалих перепочинків, Атей намагався розпитати у брата про чаклуна Гістаса. Але брат відмовчувався. Судячи з того, наскільки він був стурбованим, цей загадковий Гістас був неабиякою загрозою.
Лише ввечері, коли вони добралися до берегу якоїсь повноводної ріки, Сагір вирішив, що нарешті прийшла пора зупинитися на ночівлю.
Вони розвели вогнище. Сагір, який вже й сам здогадався, що врятована ними сарматська дівчина була тією самою Орією, яка врятувала життя Атею, а потім вкрала у нього Щит Таргітая, наказав:
— А тепер, воїтелько Оріє, сподіваюсь, прийшов час для твоєї розповіді.
Орія довго мовчала, зосереджено дивлячись у мінливі язики полум’я, немовби намагалася побачити у них якісь страшні видіння. Потім почала свою розповідь.
— Коли я наважилася привести тебе, Атею, до Священного Яру, я здогадувалася, що твій щит має якусь магічну силу. І відчувала, що не тільки я одна могла побачити промінь над курганом. І ось одного разу, коли ти ще лежав непритомний і життя твоє коливалося на межі світла і темряви, я відправилася на полювання. Дичини ніде не було, і я заглибилася далеко у степ і опинилася біля болота, за яким починалися плавні. Над землею стелився густий туман, повітря було вологе й насичене отруйними випарами з болота. Я спробувала вибратися з тієї місцевості і раптом мене оточили якісь чорні вершники. Мені здалося, що вони виникли, немов привиди, прямо з отруйного повітря. І серед них був чаклун Гістас…
— А як ти здогадалася, що це був саме він? — запитав дівчину Сагір.
— Я давно вже чула про ворожбита Гістаса, який живе у зруйнованій стародавній фортеці, яка ще зветься Містом Мерців. Казали, що йому підкоряються вершники-мерці і що над його головою кружляє хижий крук — посланець підземного світу. А ще на його грудях висить дарунок підземних демонів — рука Темряви, в якій і ховається його магічна сила. І тому я відразу впізнала його — по чорному ворону й сухій руці. Чаклун наказав мені привезти до нього Щит Таргітая. Але я відмовилась це зробити. В ту ж мить один з чорних вершників торкнувся моєї руки своїм акінаком. З рани бризнула кров, і Гістас приклав Руку Темряви до рани. Я відчула, що сили залишили мене, і чаклун сказав, що Атей поранений стрілою вершника-мерця і тому частка душі Атея вже належить йому. І що моя кров теж, і якщо я не принесу йому Щит Таргітая, то він забере і мене, і Атея у підземний морок і зробить своїми рабами… Коли я знов повернулася до Священного Яру, то вирішила, що наш двобій біля жертовного каменя зможе очистити і мене, і Атея від влади Гістаса, але поява воїтельки Променеї завадила нам закінчити двобій. Але коли ми втекли і сіли відпочити і коли Атей заснув, переді мною виникло марево, в якому я побачила тінь Гістаса й почула його страшний голос: «Пам’ятай про свою обіцянку». Я зрозуміла, що він продовжує спостерігати за нами. І тоді я витягнула Щит Таргітая з-під голови Атея й поїхала до Вовчого броду. Там я побачила чорних вершників і чаклуна Гістаса. Він взяв Щит Таргітая і наказав мені їхати з ним до його Міста Мерців. По дорозі я спробувала втекти, але його чорні вершники наздогнали мене й залишили вмирати серед тернових кущів. Ось і все… Тільки я боюся, що Гістас знайде нас…