Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих
Шрифт:
— Добрі духи, — прошепотіла Келен, — скільки ж людей Орден збирається на нас обрушити?
Зустрівшись поглядом з Уорреном, вона зрозуміла, що навіть це число його не дивує.
— Хайс, — Уоррен вказав на розвідника, — бачив тільки першу групу. Бранці повідомили нам про очікуване підкріплення. Ми не були впевнені, що вони говорять правду, — думали, може, вони намагаються залякати нас, але потім ми зустрілися з групою капрала Хайса, що поверталася в табір. Тоді ми ще трохи там покрутилися і порознюхували. Тому-то і затрималися.
— Ще чверть мільйона… — Пробурмотіла Келен. Все раптом стало здаватися таким безнадійним… Уоррен
— І це лише перша колона свіжих сил. За нею йдуть ще. Келен підійшла до вогнища і простягнула руки до вогню, втупившись на язички полум'я. Вона стояла біля статуетки, вирізаної для неї Річардом. Келен пошкодувала, що не може зараз відчути ті почуття, що втілює горда «Сильна духом». Схоже, вона в змозі думати лише про смерть.
Новини про йдуче на допомогу Імперському Ордену підкріплення і про відбуття галейських і кельтонських військ вихором рознеслися по табору. Келен, Зедд, Уоррен, Верна, Еді і генерал Мейфферт, а також інші офіцери нічого не приховували від своїх підлеглих. Ці люди щодня ризикували життям і мали повне право знати справжній стан речей. Якщо Келен йшла по табору і хтось набирався достатньо сміливості, щоб поставити їй запитання, вона чесно говорила все, що знає. Звичайно, вона старалася і підбадьорити солдатів, але і правди не приховувала.
Всі ці люди були воістину безстрашні. Але похмурі думки, здавалося, потихеньку гасили в них життєлюбність. Вони мляво виконували свої щоденні обов'язки, як би змирившись з долею, приймаючи неминуче. Новий світ не міг запропонувати укриття, тут ніде не було безпечного місця, де можна було б сховатися від навислої громади Імперського Ордену.
Келен намагалася демонструвати солдатам рішучість. У неї не було вибору. Капітан Райан і його люди краще інших справлялися з ситуацією. Смерть їм не загрожувала. Вони і так вже були мертві. Як і Келен, ці молоді галейці дали клятву мерця, і до життя могли повернутися лише після знищення Ордену.
Капітана Циммера і його підлеглих політична ситуація теж мало турбувала. Вони знали, що їм потрібно робити, і просто робили свою справу. У кожного тепер було по кілька в'язок вух. Після кожної сотні вони починали нову в'язку. Для них було справою честі нанизувати на нитку лише праве вухо ворога, так що двох вух, які належали одній людині, серед їх трофеїв не малося.
Представник Теріо з Хергеборга стримав слово. Білі вовняні плащі, шапки і рукавиці доставлялися щотижня, і це маскування допомагало в рейдах проти Імперського Ордена. І ці вилазки були напрочуд вдалими: у таборі Ордена лютувала лихоманка і багато погано бачили після ураження очей скляним пилом. Солдат в маскувальних плащах відправляли також на перехоплення фуражирів, в надії нейтралізувати ідуче на допомогу ордену підкріплення ще до того, як ці війська об'єднаються з основними силами противника.
І все ж ці наскоки були для Ордена як слону дробина.
Келен, поговоривши з групою, що тільки що повернулася з завдання, повернулися в хатинку і виявила Зедда. Старий чарівник на самоті вивчав внесені до карти зміни.
— Нам пощастило, — повідомила вона Зедду, знімаючи хутряну мантію. — У групі всього кілька поранених. А знищений великий загін патруля. Вони перебили їх усіх, включаючи одну з чаклунок Джегана.
— Тоді чому в тебе таке сумне обличчя? Келен лише безнадійно розвела руками.
— Не треба так вже зневірятися, — сказав Зедд. — Безнадія — часта супутниця війни. Не пам'ятаю вже скільки років тому… коли я був молодий, в одній війні був момент… Всім нам здавалося, що ще трохи, і нам кінець. Але ми все подолали і в кінцевому підсумку перемогли.
— Та знаю я, Зедд, знаю. — Келен потерла змерзлі руки. Їй страшенно не хотілося вимовляти цього, але все ж вона сказала. — Річард не побажав очолити війська, так як вважав, що при нинішньому стані речей ми не можемо перемогти. Він сказав, що незалежно від того, будемо ми битися з Орденом чи ні, світ все одно виявиться під п'ятою Ордена, і якщо ми станемо битися, то це лише спричинить зайві втрати. Ми все одно зазнаємо поразки, Орден все одно стане правити світом, а всі шанси на перемогу для нас в майбутньому будуть остаточно втрачені.
Зедд подивився на неї одним оком.
— Тоді що ти тут робиш?
— Річард сказав, що ми не можемо перемогти, але добрі духи, я не можу дозволити собі в це повірити. Я скоріше загину, борючись за свободу, за волю мого народу, ніж погоджуся стати рабою. І все ж я знаю, що йду наперекір бажанням Річарда, його пораді і наказу. Я дала йому слово… У мене таке відчуття, ніби я падаю в сипучий пісок зради і всіх тягну за собою.
Вона подивилася Зедду в обличчя, бажаючи побачити хоч найменший ознака, що Річард міг помилитися.
— Ти сказав, що він самостійно вивів Шосте Правило Чарівника — що ми повинні використовувати свій розум, щоб бачити реальний стан речей. У мене була надія. Я думала, він напевно помиляється щодо безнадійності цієї війни, але тепер…
Зедд посміхнувся, ніби побачив щось веселе в тому, що Келен вважала страхітливим.
— Ця війна буде довгою. Так що вона зовсім не безнадійна, і нічого ще не вирішено. І в такій війні сумніви, страхи, відчуття безпорадності — тягар полководців. Це все почуття і емоції, а зовсім не обов'язково реальний стан речей. Поки що ні. Нам ще багато чого доведеться перенести. Річард видав своє рішення, виходячи з ситуації на той момент, коли він це говорив. Але хто сказав, що люди вже зараз не готові довести йому, що гідні його? Довести, що готові відкинути Орден? Можливо, те, що необхідно Річарду, щоб очолити боротьбу, вже відбулося.
— Але я знаю, він наполегливо застерігав мене від участі в цій битві. І він був твердий у своєму переконанні. І все ж… у мене немає його сили, немає сил просто обернутися спиною до подій і — будь, що буде… Я відправила послання з проханням надіслати ще війська.
Зедд знову посміхнувся, ніби кажучи, що все можливо.
— На те, щоб перевершити ворога за чисельністю, сил потрібно чимало. Вважаю, нам ще тільки належить нанести Ордену відчутної втрата, але ми неодмінно це зробимо. Ми з сестрами Світла що-небудь таке неодмінно винайдемо. У таких справах ніколи нічого не можна знати напевно. Цілком можливо, що ми раптом зробимо щось таке, що відкине їх назад, в Старий світ.
Келен, посміхнувшись, поплескала чарівника по плечу.
— Спасибі, Зедд. Я так рада, що ти з нами. — Її погляд зупинився на статуетці, яка гордо стояла на камінній поличці. І вона підійшла ближче до вогнища, як до вівтаря, на якому стоїть священна реліквія. — Добрі духи, як же мені його бракує!
В її словах звучало невисловлене вголос запитання, надія, що старий чарівник скаже те, що допоможе повернути Річарда.
— Я знаю, люба. Я теж за ним сумую. Він живий, і це найголовніше.