Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих
Шрифт:
— Тримати вас в чорному тілі, — мертвотним голосом повторила Верна.
— Ті, хто від народження володіє всіма перевагами і удачею, ніколи не хочуть ділитися. Я чекав, але ніхто так жодного разу і не надав мені шансу, поки Орден мені його не дав. Я завдав удару гнобителям людей. Я допоміг принести справедливість тим, у кого ніколи не було шансу. Я вбив погану людину. Я герой!
Мовчання всіх оточуючих здавалося ще більш гнітючим через пануючий у таборі шум — солдати шукали підісланих вбивць. Офіцери вигукували імена, вислуховуючи швидкі відповіді. Нишпорятчі у пошуках чужаків
Стоячий на колінах хлопець посміхнувся Верні.
— В іншому житті Творець винагородить мене. Я не боюся смерті. Я заслужив вічність у його Незгасимому Світлі. Верна оббігла поглядом присутніх.
— Мені все одно, що ви з ним зробите, — мовила вона, — але я бажаю чути його крики всю ніч безперервно. Я хочу, щоб весь табір чув його крики всю ніч. Я хочу, що розвідники Ордена чули його крики Це буде моє підношення Уоррену.
Молодий чоловік облизав губи, зміркувавши, що справи йдуть не так, як він очікував.
— Це нечесно! — Голосно запротестував юний вбивця. Його почало трясти від страху. Він був готовий до мученицької смерті, швидкого кінця. Але відбувалося щось непередбачене.
— Він помер швидко. І мені повинна бути дарована така ж швидка смерть! Це неправильно!
— Неправильно? Що дійсно не правильно, — з моторошним спокоєм вимовила Верна, — так це що твоя мати взагалі розсунула ноги для твого батька. І тепер ми дещо запізніло, але виправимо її помилку. Що дійсно не правильно, так це що хороший і добрий чоловік загинув від руки нікчемної дрібної боягузливої гадини, настільки позбавленої здорового глузду, що нездатна розпізнати брехню, яку тепер вихлюпує на нас. — Ти хочеш обміняти своє життя на те, що ти забрав? Жадаєш померти за справу, яку по дурості вважаєш благородною? Ти отримаєш те, що хочеш, молодий чоловік. Але перш ніж помреш, ти повністю усвідомиш, що саме віддаєш, наскільки цінне твоє життя і як нерозумно витрачене. І в кінцевому підсумку почнеш шкодувати, що мати тебе взагалі породила на світ, так само сильно, як прикро про це шкодуємо ми.
Верна обвела рішучим поглядом мовчки спостерігаючу групу людей.
— Така моя воля. Будь ласка, простежте, щоб вона була виконана.
— Тоді дозволь це зробити мені, — зробила крок вперед Кара. На її суворому обличчі не було й натяку на милосердя. — Я краще всіх впораюся з поставленим тобою завданням, Верна.
Шмаркач істерично розреготався.
— Баба? Ви всі вважаєте, що якась здоровенна блондиниста сучка дасть мені урок? Ви всі й справді такі психи, як мені говорили!
Верна кивнула.
— Буду тобі зобов'язана, Кара. — Вона повернулася, щоб піти, але затрималася. — Не дозволяй йому померти до ранку, поки я не прийду, щоб бути присутнім при цьому. Я хочу подивитися йому в очі і побачити, чи прийшов цей юнак до розуміння реальності, що життя взагалі — штука несправедлива, перш ніж розстанеться зі своїм життям ні за гріш і за те, що є частиною великого зла.
— Обіцяю тобі, — м'яко промовила Кара, — хоч для тебе в твоїй скорботі ця ніч здасться вічністю, для нього вона буде набагато довшою.
Верна на ходу лише вдячно торкнулася руки Кари. Коли Верна розчинилася в ночі, Кара повернулася до Келен.
— Мені знадобиться намет. Не варто нікому бачити, що я з ним зроблю. Достатньо буде його криків.
— Як побажаєш.
— Мати-сповідниця! — Молодик відчайдушно виривався, але солдати тримали міцно. — Якщо ти така добра, як заявляєш, то вияви милосердя!
З губ молодика звисала слина, він важко дихав.
— Я й проявляю, — відповіла Келен. — Я дозволяю тобі понести то покарання, що винесла тобі Верна, а не те, якому піддала б тебе я.
Кара, клацнувши пальцями, вказала на хлопця і рушила геть. Солдати поволокли верещачого молодика слідом за нею.
— А що з рештою, яких ми зловили? — Запитав генерал у Келен.
Келен попрямувала до свого намету.
— Переріжте їм горлянки.
62
Келен сіла, коли зрозуміла, що більше не чує віддалених криків. До світанку ще було далеко. Може, у нього несподівано відмовило серце?
Ні, Кара — Морд-Сіт, відмінно навчена своїй справі. Келен лежала повністю одягнена на ліжку, слухала несамовиті крики, переживала за Верну і сумувала по Уоррену. Келен іноді покривалася потом — коли думала про те, як Річард одного разу переніс дію ейджа Морд-Сіт.
Щоб прогнати непрошені моторошні картинки, вона дивилася на «Сильну духом». Звисаюча на мотузці лампа висвітлювала різьблену фігурку теплим світлом, граціозні лінії сукні, що розвівалася, стиснуті кулаки і гордо піднята голова. Скільки б Келен не дивилася на статуетку, їй ніколи не набридало. Всякий раз це було як потрясіння.
Річард волів так дивитися на життя, замість того щоб піддатися гіркоті. Загрузни він в розчаруванні й гіркоті, це тільки позбавило б його здатності відчувати щастя.
Келен почула зовні якийсь шум. Не встигла вона вскочити, як в проріз відкинутого пологу просунулася голова Кари. Блакитні очі Морд-Сіт виблискували смертельною люттю. Вона увійшла в намет, волочачи за волосся хлопчиська. Того трясло і він судорожно моргав, кров заливала йому очі.
Рипнувши зубами, Кара жбурнула його вперед. Він звалився в бруд біля ніг Келен.
— У чому справа? — Запитала Келен.
Вираз очей Кари показував, що вона на межі тотального сказу, ледь володіє собою, в ній мало що залишилося людського. Вона практично являла собою живе втілення того, що називалося одні словом: безумство.
Опустившись на коліна. Кара схопила молодика за волосся. Рвонувши йому голову назад, вона притиснула його до свого червоного шкіряного одягу та притиснула ейдж до горла. Той задихнувся і закашляв. З рота хлинула кров.
— Скажи їй! — Прогарчала Кара. Він, немов здаючись, підняв руки.
— Я його знаю! Я його знаю!
Келен хмуро глянула на переляканого молодика.
— Кого ти знаєш?
— Річарда Сайфера! Я знаю Річарда Сайфера! І його дружину, Ніккі!
Келен здалося, що світ звалився. Під вагою цього світу вона опустилася на коліна перед підопічним Кари.