Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих
Шрифт:
Ніккі зробила пальцями рух, як ножицями.
— Так, і назавжди.
— Тоді я почуваю себе добре, — видихнув Річард. Він спробував сісти, але Ніккі втримала його.
— Річард, я не прошу в тебе пробачення, оскільки знаю, що ніколи не зможу відшкодувати тобі те, що вкрала у тебе, але я хочу, щоб ти знав: тепер я розумію, наскільки помилялася. Все своє життя я була сліпа. Ні, я не виправдовуюсь. Просто хочу, щоб ти знав, що саме завдяки тобі я прозріла. Давши мені відповідь на те, що я шукала, ти повернув мені моє життя. Дав мені причину хотіти жити.
— І
— Життя. Ти виліпив її такою великою, що навіть той, хто так сліпо служив злу, як я, зумів побачити її. Ти більше нічого не повинен мені доводити. Відтепер я і всі, кого ти надихнув, повинні довести тобі, що гідні тебе.
— І ти, і вони вже почали це робити, інакше мене б уже не було в живих.
— Значить… ти тепер знову сестра Світла? — Запитала Келен.
— Ні, — похитала головою Ніккі. — Я просто Ніккі. І мій дар чаклунки належить лише мені. Я є те, що я є. І мій дар не робить мене чиєюсь рабою лише тому комусь цього хочеться. Це моє життя, і воно не належить нікому, крім мене, за винятком хіба що ще вас двох.
Ви показали мені, яка це цінність — життя і свобода. І якщо відтепер мені і доведеться трудитися з кимось пліч-о-пліч, то це будуть люди, яким дорогі ці цінності.
Річард поклав руку Ніккі на плече.
— Спасибі, що врятувала мені життя. А то я тут деякий час подумував, що міцно помилився, дозволивши Келен продірявити мене мечем.
— Річард, — запротестувала Келен, — не варто намагатися зняти з мене провину!
— А він і не намагається, — повідомила Ніккі Келен, не відриваючи при цьому очей від Річарда. — Він каже правду. Я сама бачила. Він хотів таким чином змусити мене врятувати його, знаючи, що для цього мені потрібно зняти з тебе закляття. Мені шкода, що тобі довелося пройти через це, Річард, тому що до цього часу я вже зробила вибір. Тієї самої миті, як побачила створену тобою статую…
Річард знову спробував сісти, і Ніккі знову його утримала.
— Для повного одужання потрібен час. Наслідки поранення ще позначаються. І те, що ти живий, зовсім не означає, що тобі не потрібен час на поправку. Поранення було важким, ти втратив багато крові, і тобі ще потрібно відновлювати здоров'я. Так що якщо не побережешся, то цілком можеш померти.
— Гаразд, — погодився Річард, обережно сівши за допомогою Келен. — Я врахую твої слова, але встати мені все ж необхідно. До речі, — повернувся він до Келен, — а як ти взагалі тут опинилася? Як дізналася, де я? Що зараз відбувається на півночі, в Новому світі?
— Поговоримо про це пізніше, — відповіла вона. — Аля просто повинна була бути з тобою. Я вирішила, що, врешті-решт, це моє життя, а я хочу бути з тобою. Ти був правий щодо ведення війни в Новому світі. Мені знадобилося чимало часу, щоб це зрозуміти, але в кінцевому підсумку я все ж це зрозуміла. Я приїхала до тебе, тому що тільки це мені і залишалося.
— А ти? — Глянув він на Кару.
— Мені завжди хотілося подивитися на світ.
Річард, посміхнувшись, за допомогою Келен і Кари піднявся на ноги. В голові дзвеніло, але в порівнянні з тим, що він відчував до того, це були дрібниці. Келен простягнула йому меч. Річард перекинув перев'язь через плече, відчуваючи звичну важкість піхов біля стегна. І так уже відмінно знаючи свій меч, відтепер він все ж таки відчував до нього ще більшу повагу.
— Передати не можу, як я рада повернути його тебе, — безпорадно посміхнулася Келен. — Я маю на увазі ось так.
Далі по коридору, ледь освітленому парою свічок, їх в напівтемряві тривожно чекав Каміль і ще кілька людей. Нікого з них, крім Каміля, Річард не знав.
— Радий тебе бачити, Каміль, — ляснув він по плечу стривоженому хлопчині.
— Річард, я її бачив! Я бачив статую! — Посмішка юнаки зів'яла. — Шкода, що її зруйнували.
— Це всього лише шматок каменю. А справжня краса в тих ідеях, що вона втілювала.
Стоячі в сутінковому коридорі люди закивали. І тут Річард впізнав жінку з пораненою ногою. Він посміхнувся їй. А вона, поцілувавши кінчики пальців, торкнулась його чола.
— Благословенний будь за сміливість, за те, що ти виліпив цю статую. Ми всі дуже раді, що ти вижив, Річард.
Річард подякував усім за турботу.
Грунт знову трусонуло.
— Що це? — Поцікавився Річард.
— Стіни, — відповів один із чоловіків. — Народ трощить стіни з цими зображеннями смерті на них.
Хоча основна маса народу була зайнята тим, що трощила стіни, подекуди ще йшло побоїще. У загасаючому світлі дня Річард розрізнив на пагорбах колотнечі. Схоже, досить багато зовсім не прийшли в захват від тих ідей, що він втілив в статуї. Це ті, хто боявся свободи і волів тупе існування, коли не треба думати самостійно.
Однак територія палацу була вже в надійних руках. Вогонь свободи поширювався все далі, розпалюючи полум'я змін.
На площі півкруг стін і колон, за винятком однієї, як і раніше міцно стояли. І все ж відчувалося тут щось нове. Це було місце, де люди побачили статую і вибрали життя і свободу. І не стали руйнувати цю частину палацу.
Річард поворушив чоботом мармуровий пил. Шар пилу — тільки це і залишилося в центрі площі на місці статуї. А все. мало-мальськи вартісні осколки люди розтягнули на пам'ять.
Віктор, який стояв внизу з групою людей, побачив Річарда, Каміля і Ніккі, яких знав. Разом з Іцхаком він помчав до них вгору по сходах, гукаючи на бігу:
— Річард! Річард!
Річард стояв, підтримуваний під руки Камілем та Карою. Сил кричати у нього не було, тому він просто чекав, коли вони наблизяться. Ті підбігли, важко дихаючи.
— Річард, ми перемагаємо! — Вигукнув Віктор, вказуючи на пагорби. — Всі ці чинуші змилися, і ми…
І замовк, втупившись на Келен. Іцхак теж витріщився на неї, потім стягнув з голови свій червоний капелюх.
Віктор кілька разів відкрив і закрив рот, перш ніж зумів вимовити хоч слово. Зазвичай сильно жестикулюючи, цього разу він лише просто вказав на Келен пальцем ніби вона не з плоті і крові, а видіння.
— Ти… — Видихнув він. — Ти — кохана Річарда!
— Звідки ти знаєш? — Посміхнулася Келен.