Шрифт:
Єдиною боротьбою, упертою і безкопромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свободу й державну незалежність.
Симон Петлюра
BORYS MARTCHENKO
SIMON PETLURA
Paris 1976
BIBLIOTHEQUE UKRAINIENNE SIMON PETLURA A PARIS
НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ.ШЕВЧЕНКА ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
ВОЛОДИМИР косик
СИМОН ПЕТЛЮРА
Переклав з французької Ярема Кравець
ЛЬВІВ 2000
УДК 94(477)
ББК 63.3 (4
Косик В.М.
К71 Симон Петлюра / Перекл. з фр. Я.Кра-вець. — Львів: НТШ, 2000. — 88 с.
ISBN 966-02-1833-8
Ім’я професора Володимира Косика добре відоме колові українських науковців (книжки і статті французькою мовою виходили під псевдонімом Борис Марченко). У новому виданні розповідається про життя і діяльність видатного українського діяча Симона Петлюри. Висвітлюються політичні події в Україні 1905-1920 pp.
Для науковців, педагогів, студентів та школярів.
ISBN 966-02-1833-8 2000
Симон Петлюра (23.05.1879—25.05.1926)
Автор портрета С.Петлюри Іван Крислач
ПОЧАТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
Симон Петлюра народився 23 травня 1879 року в Полтаві у незаможній сім’ї нащадка українських козаків, який, покинувши рідне село, оселився у цьому місті і заснував невелике візницьке підприємство. Життя у Василя Петлюри та його дружини Ольги було нелегким. Мусили прогодувати дев’ятьох дітей: чотирьох синів і п’ятьох дочок. Лише перший син Симон вчився в міській семінарії, на навчання інших дітей не було грошей. Отже, дитинство і юність Симона Петлюри проминули у його рідному місті.
У той час український національний рух знаме-нувався яскравим виявом ідей відродження, яке трохи раніше було зупинене двома протиукраїнсь-кими заходами російського уряду. Перший із них, циркуляр 1863 року, вирішував долю української мови таким чином: ніякої малоросійської мови “не бьіло, нет и бьіть не может”. Циркуляром заборонялося будь-яке видання книжок для народу і наукових праць українською мовою, а також вживання слів “Україна” і “українець”.
Другий захід — Емський указ 1876 року — зміцнював рішення першого. Окрім видання книжок, заборонялися будь-які театральні вистави, конференції, друкування текстів музичних творів “малоросійським діалектом”, а також привезення із закордону книжок чи іншої друкованої продукції таким “діалектом”. Остання заборона спрямовувалася проти українських публікацій в “австрійській Україні” (в Галичині), яка після циркуляра 1863 року стала головним центром українського інтелектуального життя.
З початку 90-х років поволі організовується український національний рух. Кілька студентів, які 1892 року прибули на паломництво до могили великого українського поета Тараса Шевченка (1814-1861), засновують “Братство тарасівців”, що поставило собі за мету боротьбу за національну свободу України. Змагаючись у нелегальних гуртках, національний рух зміцнюють різноманітні студентські групи.
Симон Петлюра входить в один із таких гуртків з 1898 року у віці дев’ятнадцяти років. Молоді українці розповсюджують україномовні брошури та книжки, нелегально привезені із Західної України, друкують і роздають летючки.
“При кінці століття, — пише історик М. Гру-шевський, — український рух набрав розмаху, який ледве чи можна було собі уявити двадцять років раніше. Його завоювання не обмежувалися політичною сферою, він виявляє свою могутність у літературі, науках і мистецтві. Він більше не задовільняється тим, що теоретично обгрунтовує своє право на існування, але переходить до творчої праці на терені практичного життя”1.
На початку 1900 року молоді українські інтелігенти створюють у Харкові Українську революційну партію (УРП), яка першою проголошує активну боротьбу задля політичної свободи цілої України, “від Карпат аж до Кавказу” та її об’єднання в єдину незалежну державу. Програма партії була накреслена у промові Миколи Міхновського, виголошеній на зборах членів партії у Харкові 18 лютого 1900 року. Ця промова була незадовго надрукована у Львові окремою брошурою і розповсюджувалася в Україні. За програмою партії, українці повинні розпочати збройну революційну боротьбу для завоювання своїх прав, здобуття незалежності України, без якої не можна досягти суспільної справедливості.
“...Коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче вливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не
' Hrouchevskyi М. Histoire de l‘Ukraine. Editions P.I.U.F. Paris, 1959. P.202.
обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індиві-дуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”1.
Симон Петлюра стає членом Української революційної партії і керує її полтавським осередком. Через рік, 1901 року, про його підпільну діяльність дізнається дирекція духовної семінарії, і Петлюру відраховують з навчального закладу. Він готується складати іспити екстерном, дає приватні уроки, аби заробити на життя, однак не полишає політичної діяльності.
Проте восени 1902 року, переслідуваний, ризикуючи бути арештованим, Симон Петлюра змушений виїхати до Катеринодара, на Кубань, де знаходить роботу в архіві штабу Кубанського війська. У цій установі він працює під керівництвом члена-кореспондента Академії наук Ф. Щербини. За допомогою свого приятеля П. Понятенка і багатьох інших молодих людей Симон Петлюра засновує в Катеринодарі товариство “Вільна громада”, що стало філією Української революційної партії. Але у грудні 1903 року він був заарештований і до березня 1904 року перебував в ув’язненні. Звільнений “на поруки”, повертається до Києва.
На той час український національний рух не був ні єдиним, ні однорідним. Існували інші політичні групи, створювалися нові партії. Загалом українська інтелігенція відчувала на собі сильний вплив федералізму і соціалізму.
Федералістські тенденції, які спостерігалися також в інтелігенції інших слов’янських народів, виникли на початку XIX століття під впливом панславістських ідей та слов’янофільства. Усвідомлюючи особливість слов’янських народів, деякі письменники мріяли про можливе створення федерації чи конфедерації всіх вільних, рівних і незалежних слов’янських народів. В Україні цю ідею знаходимо у програмі Українського Кирило-Мефо-діївського братства (1846-1847). У другій половині XIX століття федералістська ідея ще більше проймає українські кола, але вона йде в руслі трансформації Російської імперії у федерацію вільних народів, які мали б користуватися однаковими правами та автономією.
Оскільки така трансформація могла б відбутися лише із зникненням деспотизму та царського централізму, із встановленням конституційного режиму, треба було насамперед боротися з владою царизму. З другого боку, соціальна несправедливість, неписьменність та неймовірні злидні народу спричинилися до того, що в ідеалістичному пориві молоді інтелектуали віддавали перевагу соціальному питанню, бажали боротися насамперед за права народу, його рівність та гідність. Така ситуація ослабила національні ідеї в Україні і сприяла утриманню ідей федералістських. Але швидкому розвитку українського національного духу насамперед заважали репресії та численні обмеження.