Симон Петлюра
Шрифт:
На півдні і південному сході готуються вступити до бойових дій антибільшовицькі загони білогвардійців. Насправді південь (Одеса, Миколаїв, Херсон, Севастополь) з грудня 1918 року окупований військами Антанти (6 тисячами французьких, 2 тисячами грецьких та 5 тисячами польських з’єднань). З допомогою союзників швидко формується російська біла армія. Англійці і французи гарантують фінансову підтримку для 250 тисяч осіб8.
Висадження союзників на півдні є складовою частиною плану, що передбачав боротьбу проти більшовизму з метою реставрації колишньої Росії, “єдиної і неподільної”. Отже, війська, які висадилися
Українці ведуть переговори із союзниками в Одесі, потім у Бірзулі, намагаючись дістати визнання своєї держави та допомогу у війні із совєтською Росією. Більшовицькі агітатори хапаються за цей факт, щоб розповсюдити чутки про “негідні” домовленості, які український уряд немовби має із представниками Антанти.
Насправді переговори з Антантою зовсім не просувалися. Французька делегація на чолі з полковником Фрейденберґом, що представляла Антанту, була під повним впливом оточення Денікіна, Колчака та інших білогвардійських генералів, прихильників реставрування старої Росії. Всі вони були вороже наставлені до незалежної української держави.
З російської точки зору українці — це бандити, ворохобники, бунтівники. Звичайно, зараз вони потрібні для того, щоб подолати більшовизм, але для білих політиків українські вожді і члени уряду — Винниченко і Чехівський — є більшовиками, так само як і інші лідери-соціалісти. А Петлюра — це ватажок бунтівників, бандитів, з яким французька армія не повинна підтримувати жодного контакту. Полковник Фрейденберґ думає так само, він різко та неввічливо сповістив про це українській делегації. Він вимагає, щоб ті “більшовики” вийшли з уряду. Вже тоді поширюються чутки про те, що війська під орудуванням Петлюри організують погроми євреїв9. Такі вістки розповсюджуються як більшовиками, так і росіянами-антибільшовиками. Причина цього проста: Петлюра користується певною популярністю і через те становить небезпеку їхнім планам.
Піддаючись тискові Фрейденберґа, українські лідери-соціалісти, котрих вважали надто лівими, — Винниченко, Чехівський, Шаповал і навіть Грушевсь-кий — сходять із політичної сцени і виїжджають за кордон. Лише Симон Петлюра погодився залишитись, але він змушений вийти із соціал-демократичної партії, щоб бути більш прийнятним для Фрейденберґа. 11 лютого 1919 року він стає головою Директорії, тобто керівником держави, залишивши за собою пост головнокомандувача війська.
Та це вже відбувається у Вінниці, бо совєтські війська 6 лютого захопили Київ. Петлюра цілком віддається організації боротьби проти більшовицького загарбника. Більшість часу він проводить у потязі, недалеко від фронту10. Ситуація всередині країни блискавично погіршується. Панують неспокій та анархія.
Упродовж десяти місяців Симон Петлюра намагається вирівняти ситуацію. Але регулярне національне військо нараховує лише 20 тисяч вояків. Оскільки нова урядова коаліція неспроможна покращити ситуацію, а переговори з французами привели до краху (проте союзники будуть змушені залишити чорноморський берег), Петлюра вирішує повернути у свій уряд соціалістів. Та його урядування обмежується лише Поділлям і Волинню. Часто уряд змушений змінювати свою резиденцію — стає на постій відповідно до пересування фронту (Вінниця, Жмеринка, Проскурів, Кам’янець, Рівне).
У травні-червні 1919 року ситуація на фронті покращується. У липні, відступаючи перед великими польськими силами, західноукраїнська армія об’єднується з армією під командуванням Петлюри. Виснажене, без медикаментів, спорядження та необхідної зброї, українське військо знов сповнюється надією і веде контрнаступ на більшовицькому фронті в напрямі Києва. Місто звільнене ЗО серпня 1919 року, але того ж дня українці покидають Київ, залишаючи його білогвардійським військам Денікіна. Українське військо знову відступає. До цих труднощів додається страшна епідемія черевного тифу, яка спустошує військо. Ситуація стає безвихідною.
28 жовтня 1919 року Петлюра пише своєму другові Жану Пелісіє, директору Бюро національностей у Парижі:
“Багато вже минуло часу, коли я з Вами бачився. З цього часу пережили ми багато тяжких моментів і не один сивий волос вказує на ті болючі етапи тієї дороги, якою ми пішли. Ми маємо багато ворогів, але через те власне скристалізувалась єдність волі нашого народу, через те й запалало могутнім вогнем бажання нашої країни до власної суверенности. Під теперішню пору нашим найтяжчим ворогом є Денікін, який замість воювати з більшовиками, обернув проти нас гармати й кріси, які одержав від Антанти. Ми маємо усі підстави вважати, що Денікін, який одержує гроші від Антанти, одержує їх також і від Німеччини; його старшини заявляють цілком відверто, що коли буде повалено Україну, вони вестимуть війну з Польщею і Румунією.
Ми не отримали досі жодної помочі; ні амуніції, ні технічних апаратів, ні санітарного матеріялу. Нічого! Ах, коли б Ви знали, Друже, скільки трагічних моментів пройшлось нам пережити через це цілковите опущення нас! Траплялось часто, що нашим козакам бракувало патронів! І тоді приходилось їм класти свою голову в багнетній боротьбі з більшовиками! Приміри їхнього героїзму й ті великі криваві жертви, які вони несли, це щось одиноке, нечуване в історії війни.
Три четвертини наших козаків без чобіт і одежі; однак їх дух не погас! Ми не маємо ліків;
тиф десяткує ряди нашої армії, багато з ранених вмирає, бо не маємо ні медикаментів, ні білизни. А антантські держави, які проголошують високі принципи, забороняють Червоному Хрестові прибути до нас! Ми вмираємо, а Антанта, мов Пилат, вмиває руки, й нам не остається більш нічого, як кликнути їм: “Morituri te salutant”!
Та Ви знаєте це добре, Друже! Осторонь від переворотів і політичних комбінацій стоять незмінені принципи гуманности і філянтропії. Для осягнення цих принципів закладено Червоний Хрест. Його відділ мусить прибути на Україну, щоб рятувати хворих і ранених, і тим дати доказ, що милосердя й любов до ближнього не знає ріжниць і що вона не ділить людей на добрих і злих, на овець та вояків!
Через Вас звертаюсь я до великої французької демократії. Ті діяльність, її посвята мусить подвоїтись. Нехай вона трубить алярм! Нехай вона примусить того, кого слід, шанувати закони любови і людяности! Нехай французький уряд зніме блокаду і тим дасть змогу купити для нашої армії та нашого народу медичні средства і ліки.
У нас цього року гарні жнива, і ми за ці речі заплатимо хлібом, щоб тільки допомогти нашому народові, який гине на полях битви і якого нищать епідемічні хвороби.