Симон Петлюра
Шрифт:
9 квітня 1919 року уряд Петлюри розпорядився про створення комісії з розслідування проскурівсь-кого погрому, а у травні — спеціальної комісії щодо антиєврейських погромів взагалі. В комюніке, видрукуваному 12 квітня, уряд заявляє, що він не наставлений в жодному разі терпіти погроми, а рішуче використовуватиме всі наявні засоби для того, щоб “боротися із негідними та небезпечними особами, які ганьблять націю в очах цивілізованих народів”17.
Упродовж 1919 року було вжито суворих заходів проти виконавців погромів. Уряд надав у розпорядження
Найстрашніший з погромів стався у Проскурові в середині лютого 1919 року. Обставини цього погрому доволі примітні: йому передувало повстання, організоване російськими більшовиками разом з місцевими євреями-комуністами. На цей час український уряд перебував у Жмеринці, недалеко від Проскурова. Більшовики сконцентрували свої підривні зусилля у цілому регіоні в надії підняти населення і навіть захопити український уряд. Про це розповів у брошурі, що з’явилася в Москві 1922 року, І. Алексеєв (Небутев), член Жмеринського більшовицького ревкому:
“Ситуація у Жмеринці знаменувалась тим фактом, що 10 лютого, несподівано, за двадцять чотири години прибуло шість поїздів, повних петлюрівського війська.
Вивчивши ситуацію, ми дійшли висновку, що треба було б починати з Проскурова. Повстання у Проскурові повинно було неминуче викликати відхід військових частин із Жмеринки для придушення повстання; серед військових частин, які залишаються на місці, розпочнеться паніка, яку слід було використати для того, щоб розпочати акцію у Жмеринці.
Ми, отже, вирішили закликати до повстання робітників і селян. Датою для повстання було визначено 16 лютого... Директорія прибула до Жмеринки із Вінниці. Захопити Директорію означало ліквідувати петлюрівський фронт. Така річ видалася нам дуже привабливою, вона виправдовувала необхідні жертви...
Що ж відбувалося тоді у Проскурові? Прибуття туди наших товаришів співпало із прибуттям нових військових частин. У Проскурові нема робітників. Єдина сила, на яку ми могли розраховувати, полягала у двадцяти чотирьох артилеристах, які були під впливом нашої пропаганди.
12 лютого, опівночі, члени проскурівського ревкому і ті, хто прибув із Жмеринки, прибули до артилеристів і, арештувавши їх офіцерів, примусили тих вийти на вулицю. За двадцять хвилин двірець був у руках повсталих; вони почали оточувати місто для того, щоб обеззброїти військові частини. Новина про бунт поширилася по місту. Гайдамаки19 вийшли з казарм і втекли за місто. Та через годину вони пішли у контрнаступ. їхні гармати бомбили двірець. Ніхто не приєднався до повстанців. Наші підрахунки тих частин, які ми вважали деморалізованими, виявилися помилковими. “Відважним божевільцям” не лишалося нічого, як відпустити артилеристів. Через годину гайдамаки входили в місто — розпочався погром...
Усіх членів проскурівськогоревкому, за винятком одного, розстріляли. Ті, що прибули із Жмеринки, врятувалися, бо, коли погромісти прийшли до будинку, де ті знаходилися, назустріч їм вийшов Литви-ненко. Його українське походження та його “документ”, що забезпечував йому важливі повноваження, врятували будинок від погрому. Вони повернулися до Жмеринки морально розбиті, відчуваючи свою мимовільну причетність до цього погрому”20.
Отже, вуличні бої переросли у погроми тому, що агенти-провокатори зуміли використати вибухову ситуацію і присутність євреїв серед повсталих. У Проскурові проживало тоді близько 50 тисяч мешканців, половину з яких складали євреї. Ось як свідчить про цей погром генерал А. Удовиченко:
“Б самому Проскурові в ту хвилину не було жодної регулярної військової частини, жодної цивільної влади — вона виїхала перед неминучим наступом червоних. Ми одержали вістку, передану залізничниками, про те, що у Проскурові відбувся комуністичний заколот, під час якого в місто увійшла банда нерегулярного війська під командою Самосенка. Розпочався вуличний бій, який переріс у погром. Банда Самосенка ніколи не входила в українську армію. Ця банда гуляла без жодного контролю та певної мети, як взагалі інші банди з їхніми ватажками-самозванцями по величезній території Української Республіки, яку ми не могли, на жаль, у той неспокійний час тримати під нашим контролем.
Звичайно, одержавши новину про погром у Проскурові, генеральний штаб південно-західного фронту відразу ж відправив туди загін кавалерії, але наше втручання було запізнілим. Проте, незадовго, відповідно до наказу українського генерального штабу, банда Самосенка була знищена, а її ватажка судили і розстріляли”21.
Дійсно, генеральний штаб Петлюри наказав арештувати Самосенка, який був переданий військовому трибуналу: його засудили на смерть і, як говорять численні автори, розстріляли у дворику в Ярмолинцях.
Ось уривки з декількох документів, що підтверджують ставлення української влади і Петлюри особисто до погромів:
“Головний отаман Петлюра відправив телеграму голові Ради, головнокомандувачу війська, воєнному міністрові і міністрові з жидівських справ, повідомляючи їх, що він сам, а також всі керівники української армії рішуче борються з погромами та безладдям, що спіткали жидівське населення, і проти того всього, що могло б породити конфлікт між двома населеннями, які живуть на тій самій землі...” (“Офіційний орган Української Республіки” від 9 липня 1919 року) 22.
“17 липня 1919року головний отаман Петлюра прийняв у Кам’янець-Подільському делегацію жидівського населення у такому складі: доктор Кляйдерман, представник общини; Альтерман, представник соціалістичної організації; Ґутман, представник робітників та інші.
Петлюра виступив перед делегацією із короткою промовою, в якій зазначив, що сам він, а також уряд завжди підтримували жидівський народ і боролися із злочинними елементами, які підбурювали несвідомі маси проти жидів... Петлюра пообіцяв вжити найстрогіших заходів проти агітаторів антисемітизму...” (Комюніке від 18 липня 1919 року)23.