Симон Петлюра
Шрифт:
“Наказую Державним Інспекторам широко вияснити козакам усю шкідливість для успіху нашої боротьби й спокою в тилу таких гидких і жорстоких вчинків проти мирного населення й перестерегти війська від провокації, до якої можуть їх кликати ворожі елементи... Підпис: Головний Державний інспектор В. Кедровський”. (Наказ від 2-го серпня 1919 року)24.
“Соціалістичний уряд, що стоїть на чолі Республіки, веде разом з головним отаманом Петлюрою рішучу боротьбу з погромами... Головний отаман Петлюра видав низку наказів, у яких він
“Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішучо наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх учинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону... Підпис: С. Петлюра, Головний Отаман; отаман Юнаків, начальник штабу Головного Отамана”. (Наказ від 26 серпня 1919 року)26.
“...Провокаціями, витрачаючи з цією метою значні кошти, вони (більшовики) бажають деморалізувати нас з середини, підкуповуючи злочинні елементи, які підбурюють наших солдатів до здійснення насильства і погромів над невинним жидівським населенням... Остерігайтесь провокацій і будьте безжалісні до провокаторів, до тих, хто готує погроми. Смертна кара може бути єдиною відповіддю погромістам і провокаторам. Підпис: Головний отаман Петлюра”. (Звернення від 27 серпня 1919 року)27.
СОЮЗ ІЗ ПОЛЬЩЕЮ
У Варшаві Симон Петлюра хоче одержати від польського уряду Пілсудського воєнну допомогу, яка дозволила б звільнити Україну від червоного російського окупанта. За той час за згодою Пілсудського формуються дві українські дивізії. Українсько-польські переговори закінчуються укладенням 21 квітня 1920 року договору, за яким УНР визнано незалежною державою, союзницею Польщі, та передбачено військове співробітництво. Польщі натомість відходять західні терени України.
Договір з Польщею був, безперечно, єдиним можливим рішенням, але польські умови виявилися дуже складними. Відступаючи Західну Україну Польщі, Петлюра втрачав підтримку частини української громадськості. Окрім того, більшість українських політичних партій, які бажали отримати допомогу Польщі, заперечували проти того, щоб у наступальних боях за визволення України брали участь чужі війська. А за договором передбачався спільний наступ польського та українського військ.
Незадовго після підписання договору польсько-українські війська здійснюють швидкий наступ у київському напрямі і розбивають совєтські частини. 8 травня 1920 року звільнено столицю України. Але перемогу над росіянами з кількох причин не вдалося закріпити. Насамперед, порівняно із військом польським (понад 100 тисяч) українське військо було нечисленним (від 14 до 16 тисяч). Поляки не намагалися збільшувати його чисельність, безперечно, через те, що було обмаль часу, окрім того, вони боялися, що українці, володіючи сильною і добре оснащеною армією, стануть тяжким союзником. З другого боку, населення було вже надто виснажене війною та анархією, а тому повільно відгукувалося на заклики українського уряду. Безперечно, воно радісно вітало українське військо, але до поляків ставилося з осторогою. Насправді українське населення часто дивилося на них — справедливо чи несправедливо — як на завойовників. У таких умовах більшовицька пропаганда мала добру нагоду, щоб дезорієнтувати населення і навіть закликати його до боротьби із чужоземним загарбанням.
Совєтський контрнаступ, розпочатий у червні 1920 року, відкинув польсько-українські війська за вихідну лінію їхнього розташування. Велика територія Західної України опинилася в руках росіян, які продовжували наступ до околиць Варшави. Під час битви за Варшаву українські частини, зокрема 6-а дивізія, відіграли важливу роль і сприяли вирівнюванню фронту. Під сильним контрударом совєтська армія розпочинає загальний відступ, що не припинятиметься упродовж наступних тижнів.
Але в жовтні 1920 року під тиском союзників польський уряд розпочинає переговори з совєтсь-ким урядом і 12 жовтня укладає перемир’я та попередній договір, яким передбачено, між іншим, відмову поляків від українського союзника. Ризький договір від 18 березня 1921 року поклав край воєнному стану і визначив кордони між Польщею та совєтською Україною.
Українське військо, яке налічувало близько 20 тисяч військовиків, покинуте польським союзником, опиняється віч-на-віч з червоною армією, що кількісно переважала його майже вдесятеро. Збройне змагання, яке тривало ще кілька місяців, стає нерівним. 21 листопада 1920 року українське військо відступає в Західну Україну, що стала польською територією, де його роззброюють поляки. Українські жовніри прямують до таборів полонених, а Петлюра та його соратники стають звичайними емігрантами.
В ЕМІГРАЦІЇ
Із втратою національної території керований Петлюрою український уряд стає еміграційним. Він продовжує свою політичну і дипломатичну діяльність 1921-1923 років. Україну струшують численні повстання і бунти. Однак Петлюра вважає за потрібне в такий час зосередити свою увагу на зовнішній політиці.
Українські дипломатичні місії ще активно діють у декількох європейських столицях, у тому числі в Парижі, де вирішується доля Європи. Звичайно, з підписанням Версальського миру союзники бажають насамперед спокою. Але Петлюра вважає, що завдяки інформаційним діям Західна Європа краще знатиме ситуацію у Східній Європі. Вона зрозуміє ту загрозу, яку становить для неї необмежена могутність та експансіоністська ідеологія совєтської Росії. Петлюра сподівається, що західні уряди зрозуміють, що мир у Європі проходить через незалежність України.
Симон Петлюра залишається на декілька тижнів у Тарнові, потім зупиняється у Варшаві під вигаданим прізвищем. В Україні народ ще намагається чинити опір. З цього часу совєтська пропаганда називає іменем “петлюрівець” усіх, хто перебуває в опозиції до влади, повстанців, навіть тих, хто не обов’язково є прихильником Петлюри. Вона продовжує дискредитувати Петлюру та його послідовників. Совєтська пропаганда доходить до того, що звинувачує в організації погромів повстанців, які відчайдушно ведуть партизанську війну проти окупаційної армії. В одному із звернень 1921 року до населення Петлюра відповідає так:
“Наші кати, більшовики, повсюдно розповсюджують звістки про те, що повстанці знищують жидівське населення... Я не вірю у це, бо знаю, що український народ, пригнічений завойовниками, не може пригнічувати інший народ, який також страждає від совєтської влади...
У своїй боротьбі з нашим народом більшовики використовують брехню і підкуп. Завдяки награбованому золоту, вони зуміли відправити своїх представників в усі країни і заснувати газети усіма мовами, в яких дискредитують нашу святу справу і визвольний рух нашого народу, подаючи його, як рух, що породжує бандитизм і погроми. На кожній сторінці вони говорять про жидівські погроми, виконавцями яких немов би є українські повстанці...
Як головний отаман війська українського наказую вам безжально карати усіх більшовиків, комуністів та інших бандитів, які здійснюють погроми і знищують населення, брати під захист виснажене населення і негайно карати бандитів, передаючи їх військовим трибуналам...”28
Коли він мешкав у Варшаві, агенти совєтської політичної поліції восени 1923 року розгорнули велику діяльність для організації замаху на Петлюру. 31 грудня 1923 року під вигаданим іменем Симон Петлюра залишає Варшаву і їде до Будапешта, де ще функціонувала одна з двох останніх офіційних дипломатичних місій Української Республіки (друга існувала у Швейцарії). Звідти він їде до Відня, а далі — до Женеви, де українська дипломатична місія докладає багатьох зусиль для того, аби переконати Лігу Націй у справедливості української справи. Нарешті, у жовтні 1924 року Петлюра прибуває до Парижа, останнього етапу свого вигнання, куди незадовго приїдуть до нього дружина і донька.