Симон Петлюра
Шрифт:
Згадка про “Лігу прав людини” була принаймні недоречною, якщо не цинічною. Бо там, де йдеться про права людини, не могло бути мови про помсту, чи вбивство жертви, якій не зачитано прав на захист, на справедливий суд.
Сьогодні взагалі нема жодного сумніву в тому, що Петлюра став жертвою замаху, здійсненого за наказом з Москви. Після процесу одна газета російських емігрантів визнала, що, як засвідчив один совєтський агент, план вбивства був розроблений в Москві совєтськими секретними службами35. Після другої світової війни П. С. Дерябін, російський офіцер НКВС, який перейшов на Захід, заявив 26 березня 1965 року під присягою перед комісією американського Сенату, що він чув, як в “Еміграційному відділі” служби безпеки Москви говорили, що Петлюру вбила
Джон Беррон, спеціаліст з цього питання, пише так: “Відповідно до ленінських настанов, за яками все, що допомагає поступові комунізму, визначається моральним, Радянський Союз взявся вбивати і викрадати іноземців, починаючи з 1926 року, коли Сталін остаточно зміцнив свою владу. Того року агенти ДПУ вбили в Парижі українського керівника Симона Петлюру”37.
Процес вбивці Шварцбарда перетворився на процес жертви, яка не могла більше себе захистити. Анрі Торрес з допомогою певних могутніх єврейських кіл Франції та світу чудово взявся за цю справу. Процес послужив для того, щоб безапеляційно засудити жертву “за жорстокості, здійснені його військом”. Винного за погроми знайшли, і єврейський народ, нарешті, помстився за себе... Насправді засудили і дискредитували справу української незалежності та український визвольний рух. Анрі Торрес стверджував: “...Треба сказати, що український національний рух з 1905 року мав германський дух...”38
Подання свідків цивільної сторони, які намагалися захистити пам’ять Петлюри, мало що важили віч-на-віч із зусиллями Анрі Торреса та мобілізацією темних сил, репрезентованих кількома десятками фанатиків-“вигнанців”39. Торрес, крім того, забезпечив собі підтримку відомих людей: А. Оларда, який ніколи не був в Україні, але засудив погроми, що відбувалися при уряді Петлюри; М. Гольдштейна, який ніколи на власні очі не бачив жодного погрому, але був упевнений, що вони були організовані, а відтак всі євреї стверджували, що то були погроми Петлюри, отже, це правда, до того ж головнокомандувач повинен відповідати за своє військо; Максима Горького і Жозефа Кесселя, які не були в Україні в 19171920 роках і не дали жодних доказів відповідальності Петлюри; Віктора Маргеріта, графині де Ноай, М. Сльосберга та ін.
Для Анрі Торреса на лаві підсудних сидів не Шварцбард, а погроми. Це “процес погромів”. І пан Торрес робить такий висновок у своєму звинуваченні:
“Панове судді! Щоб засудити вчорашні погроми, щоб попередити погроми завтрашні, щоб не були зганьблені найвеличніші гасла шляхетності Франції, за які ми всі відповідаємо, щоб не затьмянів священий світоч, який упродовж ста тридцяти років передають собі з рук в руки покоління нашої землі, за жидів і за французів, за мертвих і за живих — тут говорить не лише адвокат Шварцбарда, але разом з ним, одночасно з ним, промовляють тисячі і тисячі мучеників, а разом із ними голоси аббата Греґуара, Рабо Сент-Етьєна, Мірабо, Ґамбетти, Віктора Гюґо, за тих усіх мертвих і тих, хто живе, закликаю Вас, щоб його виправдали, щоб вийшла вільною ця людина, яка носить на чолі, як жахливу печать, усю трагедію свого народу”40.
Справу виграно. Шварцбард виправданий під оплески присутніх, де були переважно євреї, які вигукували: “Слава Франції!”41
Таким чином, Петлюру визнали винним за ті злочини, які він не скоїв. Ні Шварцбард, ні Торрес не дали найменшого доказу його вини. “Так само, як Шварцбард і свідки захисту, пан Торрес у своєму патетичному виступі не зумів переконливо доказати легітимності злочинної дії, скоєної його клієнтом. Так само, як і інші, адвокат захисту не зумів переконати в тому, що бідолашна жертва взяла зі собою в могилу навіть часткову чи непряму відповідальність за ті страхіття, у яких намагалися її звинуватити”8.
Один із найвидатніших лідерів сіонізму В. Жа-ботинський так писав про Петлюру і погроми: “Ні Петлюра, ні Винниченко, ні інші дійсні члени українського уряду ніколи не були тими, кого називають “погромниками”. Хоча я не знав
їх особисто, але дуже добре знаю цей тип українського інтелектуала-націоналіста, зараженого соціалізмом. Я виростав з ними, я вів разом з ними боротьбу проти асиміляторів та русифікаторів — жидівських і українських. Не вдасться переконати ні мене, ні інших сіоністських інтелектуалів південної Росії, що людей цього типу можна вважати антисемітами. Це важливо, бо це приводить нас до найголовнішої речі* до глибокої правди, яку забувати небезпечно; ця правда полягає в тому, що небезпека криється не в суб’єктивному антисемітизмі людей, але в “активному антисемітизмі обставин...”42
У праці, видрукуваній у Москві на початку 1927 року перед процесом над вбивцею Шварц-бардом, що була призначена для того, аби вплинути на французьку суспільну думку, а отже, через неї навіть на суддів з-над Сени, стверджується, що у погромах, які відбулися в Україні в 1918-1921 роках, у 63% звинувачують “нерегулярні банди”, у 17,4% — Денікіна, у 16% — Петлюру чи радше військо, яким він командував, а у 0,6% — поляків43. Отже, навіть з цієї праці, яка далеко не прихильна до українців, Петлюру не можна вважати головною відповідальною особою за погроми. До того ж, якщо погодитися, з такою статистикою, відповідальність Денікіна була більшою, аніж відповідальність, яку інкримінували Петлюрі. Проте жоден шварцбард не порушив спокійного життя Денікіна, котрий жив у Парижі до 1946 року. Знаємо, окрім того, що численні погроми були здійснені з підбурюванням більшовицького війська. Однак ніхто не визнав якусь особливу відповідальність за ці погроми Троцького чи Леніна.
Але, як зазначив А. Дерош, “огидний злочин, який зробив із Петлюри мученика, міг лише возвеличити в народній душі славу отамана. Підле вбивство, за відомими словами Фуше, “було більше, ніж злочин; воно було помилкоюІ”44
Справді, для українців ім’я Петлюри завжди залишатиметься символом боротьби українського народу за свободу і незалежність, боротьби справедливої і священної, що повинна покінчити з національним пригніченням, якого наш народ зазнає вже так довго і розплачується стількома жертвами.
ПЕТЛЮРА І ФРАНЦІЯ *
Тему “Петлюра і Франція” порушували, безперечно, різні автори у загальних статтях. Все ж таки цікаво буде накреслити цілісний образ цього співвідношення від початку Першої світової війни до занепаду української незалежної держави, в керівництві якої майже два роки брав участь Симон Петлюра.
Вже з початком Першої світової війни С. Петлюра декларативно виявив свою політичну орієнтацію на боці потрійного союзу — Росії, Франції та Англії — у відомій статті “Війна і Українці”, що була написана ЗО липня 1914 року і надрукована в “Украинской Жизни”45. А в листі до Остапа Назарука від 18 грудня 1914 року він писав, що “все, що діється нині галицькими емігрантами в напрямку австро-германської орієнтації, з погляду російських українців є помилкою, трагічним непорозумінням ситуації і тих перспектив, які відкриваються в зв'язку з перемогою потрійної комбінації держав”46.