Сивий Капiтан (на украинском языке)
Шрифт:
Ну добре, чи не допоможе дiлу, якщо вiн спробує пригадати все по порядку? Що з ним сталося взагалi?..
Легко, майже зовсiм нечутно вiдчинилися дверi. Хлопець рвучко повернув голову.
До кiмнати ввiйшов високий огрядний чоловiк у синьому комбiнезонi. Вiн поглянув на юнака - i на його широкому вилицюватому обличчi засвiтилась посмiшка. Пiд чорною смужкою коротко пiдстрижених вусiв заблищали два рядки мiцних бiлих зубiв. Великi темно-карi очi дружньо дивилися на юнака. Хто це такий?
– Ну, здрастуй, друже,- привiтно мовив незнайомець.- Нарештi ти опритомнiв. А то я вже турбуватися
– Олесь, - через силу вiдповiв юнак. Говорити було також чомусь важко, язик ледве повертався в ротi, немовби вiн став набагато бiльший, нiж звичайно.
– Олесь? Дивне iм'я! Ну, нiчого, давай руку!
В цьому чоловiковi в синьому комбiнезонi, який носять звичайно технiки або механiки, в його лагiдному басовитому голосi з щирими дружнiми iнтонацiями було щось таке приємне, що вiдразу приваблювало до себе. Валенто Клаудо був великий, мiцний, i в кiмнатцi вмить стало тiсно, наче вiн заповнив її всю. Але рухався цей чоловiк на диво легко. I широка рука його, що обережно потиснула слабку руку Олеся, теж була приємна, ласкава. Юнак усмiхнувся.
– Чого смiєшся?
– удавано суворо спитав Валенто Клаудо i при цьому зробив таку звiрячу гримасу, що Олесь i зовсiм розсмiявся.
– Чого смiєшся? Хiба я такий уже смiшний, що не можна стриматися? Га?
– Нi, ви не смiшний. А дуже симпатичний, - щиро вiдповiв юнак.
– Якщо я справдi симпатичний, тодi називай мене по-товариському, на "ти", як я тебе. Згода?
– Згода, - охоче вiдповiв Олесь.
– Так. Перше дiло зроблено. Значить, тебе звуть Олесем? А звiдки в тебе таке чудне iм'я? Принаймнi я нiколи ще не чув такого. Хто ти, звiдки?
– Я росiянин. Тому в мене й iм'я таке.
– Що? Росiянин?
– вiдверто здивувався Валенто.
– А як же ти потрапив сюди? Що за дивна рiч!
– Я їхав поїздом, - непевно почав Олесь. Щось заважало йому, гальмувало, наче на свiдомостi лежала важка, непрониклива ковдра.
– їхав поїздом...
– ще непевнiше повторив вiн.
– Та чув уже, що поїздом, - нетерпляче зауважив Валенто.
– А звiдки? Куди?
Олесь мовчав. Думки його гарячково стрибали. Звiдки вiн їхав? Куди? Поїзд... це вiн пам'ятає. Поштовх, гуркiт... А що було перед тим? Треба згадати... дуже треба... Хiба ж можна не пам'ятати, звiдки вiн їхав?.. Поїзд... а перед тим - темно, i нiчого не видно, наче все завiшане чорною пеленою... Нема! Нiчого нема перед поїздом, нiчого не було! Ой, як це страшно! Звiдки?.. Куди?..
Валенто запитливо дивився на юнака. Обличчя його похмурнiшало.
– Не знаю!
– з одчаєм вихопилося в Олеся.
– Може, додому... Не знаю... нiчого не знаю, не пам'ятаю!
– Не пам'ятаєш?
– здивовано повторив Валенто.
– Слухай, хлопче...- В його голосi забринiли нотки пiдозрiння.- А ти не брешеш?
– Нi! Клянусь, нi! Я не знаю, що зi мною... Я хочу згадати - i не можу. Повiрте менi, я кажу правду!
I така щирiсть була в словах i голосi юнака, такий сум, так чесно дивилися його свiтло-сiрi, майже прозорi очi, що Валенто тiльки руками розвiв:
– Справдi, нiбито не брешеш... Але, мушу сказати, виходить зовсiм незрозумiла iсторiя... Олесь, росiянин... а як опинився тут - не пам'ятаєш. Дуже дивно! Кажеш, додому їхав?
– раптом пожвавiшав вiн.
– В Радянський Союз?
– Мабуть, так, - знову непевно вiдповiв Олесь. Видно було, що згадувати йому страшенно важко, нiби й фiзично боляче. На обличчi його з'явився вираз страждання, вiн зблiд.
– I ти комсомолець?
– спитав Валенто.
– Так... А звiдки ви знаєте?
– Не дивно знати, коли в тебе на джемперi комсомольський значок, усмiхнувся Валенто.
– Дивно iнше: з якого це часу люди розгулюють по фалангiстськiй Iберiї з комсомольськими значками на джемперi, хоч i пiд пiджаком?..
Олесь безпорадно дивився на Валенто: йому не було чого вiдповiсти... Вiн нiчого не знає, нiчого не пам'ятає...
– Слухай, Олесю, - вiв далi тим часом його спiврозмовник, наче з'ясовуючи щось сам для себе, - ти кажеш, що їхав додому. Гаразд. Але тодi в тебе є, мабуть, якiсь документи? З нашої благословенної країни жандармерiя так легко не випускає нiкого... та ще й до Радянського Союзу, овва! Мусить же в тебе бути посвiдчення чи перепустка, дозвiл, нарештi? Чи не так?
Олесь кивнув головою.
– А де ж вони тодi? Роздягаючи тебе, я переглянув усе, що було в кишенях. Нiяких документiв не знайшов. Може, вони десь схованi? Зашитi, чи що?
Олесь все так само безпорадно дивився на нього.
– Теж не знаєш? Так, так... Нi, ти, мабуть, не брешеш, - раптом розсмiявся Валенто Клаудо.
– Бо кожен, хто бреше, вигадує звичайно щось хоч трохи переконливе. А з тобою виходить таке безглуздя, що й ради не даси... Ну, гаразд, спробуємо з iншого боку. Стiй, стiй!
– гукнув вiн, наче щось згадав. I хитро спитав: - Якщо ти росiянин, тодi звiдки ти так добре знаєш iберiйську мову? Ну, кажи!
– Не знаю, - важко зiтхнув Олесь. Ах, як хотiлося йому вiдповiсти хоч що-небудь ясно, таке, що довело б його щирiсть! Але нiчого, нiчого вiн не пам'ятає...
Валенто безнадiйно махнув рукою:
– Знову те ж саме! Слухай, хлопче!
Вiн сiв на друге лiжко навпроти Олеся.
– Можливо, тобi пощастить згадати щось, коли я тобi розповiм, як ми знайшли тебе i як ти опинився тут. Ти ж тодi був непритомний i, очевидно, також нiчого не пам'ятаєш. Слухай.
Валенто коротко розповiв Олесевi про те, як вони знайшли його бiля мiсця залiзничної катастрофи, як агент полiцiї наказав везти непритомного юнака до жандармерiї.
– Ну, той агент був трохи неввiчливий, тому ми вирiшили делiкатно заспокоїти його, щоб вiн вiдпочив i отямився, - лукаво пiдморгнув Валенто, а тебе забрали до нашої машини. Що ти скажеш на це? Чому агент хотiв забрати тебе до жандармерiї? Що ти накоїв?
Олесь знизав плечима: i цього вiн не знає, не пам'ятає...
– Знову не можеш вiдповiсти? Що ж з тобою робити, зрештою?
– Може, я пiзнiше згадаю, - нерiшуче сказав юнак.
– Але я, слово честi, нiчого не зробив поганого, запевняю вас! Дайте менi трохи одужати... Ви кудись пливете... дозвольте менi поки що лишитися на вашому кораблi... бо я ж не знаю й сам, що менi робити тепер... коли я нiчого не пам'ятаю...