Сивий Капiтан (на украинском языке)

Владко Владимир Николаевич

Худорляве його тонке обличчя змарнiло, навколо запалих очей лягли глибокi тiнi. Двi рiзкi зморшки з'єднали нiздрi з краями рота, i це надавало блiдому обличчю вираз засмученостi, хворобливої втоми. Тiльки очi свiтилися, як i ранiше, внутрiшнiм полум'ям, що немов вилучалося з них; але погляд Ернана Рамiро втратив властиву йому твердiсть i впевненiсть, вiн горiв якимсь нездоровим лихоманковим вогнем, неспокiйним i тривожним.

– Вiн хворий!
– стурбовано, самими губами прошепотiла Марта, стискаючи руку Олеся.

Ернан Рамiро повiльно

спустився сходами на землю i знов пiдвiв запитливий погляд угору. Що вiн шукає в небi? Адже там немає нiчого, крiм сонця i хмаринок.

Мабуть, i Капiтан переконався в цьому. Вiн уважно, мов вивчаючи, подивився на Марту. Якась неясна подоба посмiшки промайнула на його обличчi.

– Гадаю, що тепер ти вже цiлком заспокоїлася, дiвчино, - сказав вiн. Радий за тебе. I за вас також, Педро Дорiлья, - повернув вiн голову до її батька.

– Я глибоко вдячний вам, Капiтане, - вiдповiв Педро, - ви врятували менi життя.

Ернан Рамiро неуважно махнув рукою:

– Я зробив те, що обiцяв вашiй дочцi. Тут нема про що говорити...

– Але через це ваш "Люцифер" зазнав пошкоджень, - зауважив Педро Дорiлья наполегливо, - потрапив у скрутне становище. Це менi дуже прикро. I коли б у моїх силах, я...

Сивий Капiтан спинив його:

– Про це також не варт говорити. Бо таке могло трапитися i в iншому мiсцi, незалежно вiд вас, Дорiлья. Не про те зараз мова. Вам доведеться десь знайти притулок i для вас самого, i для Марти. На "Люциферi" ви залишатися далi не можете...

Вiн перевiв погляд на Олеся. I юнаковi раптом здалося, що той погляд якось дивно потеплiшав, на одну лише невловиму мить, але потеплiшав.

– I з тобою, Олесю, ми теж зараз розлучимося. Пам'ятаєш, я колись сказав тобi, що ти ще зможеш зробити вибiр, лишатися на "Люциферi" чи нi?

– Я тодi ж таки вiдповiв вам, Капiтане: лишатися!
– твердо вiдповiв юнак.

– То було давно, багато змiнилося з того часу, - втомлено зауважив Ернан Рамiро.
– I тому я вже не запитую тебе. Ти теж не можеш бiльше бути на "Люциферi".

– Чому?
– вихопилося в Олеся.

– Незабаром сам зрозумiєш...
– i наче мимоволi вiн ще раз поглянув на небо. Але одразу й продовжував: - Ви пiдете разом з Валенто до рибальського селища. Вiн влаштує вас там... на якийсь час. Потiм побачимо. Ви взяли ракетний пiстолет, Валенто?

– Так, Капiтане, - безрадiсним тоном вiдповiв Клаудо, дивлячись собi пiд ноги.

– Отож у разi потреби ви зможете дати сигнал. Мабуть, цього й не доведеться робити. А коли все влаштуєте, повернетеся сюди. Все ясно?

Цiлком несподiвано для всiх, а насамперед, мабуть, для Ернана Рамiро, Валенто Клаудо мовив:

– Вони й самi могли б дiйти, Капiтане. А менi краще б одразу взятися за роботу... Адже "Люцифер"...

Вiн сказав це, нiби пересилюючи себе, бо ще нiколи не заперечував Капiтановi.

Брнаи Рамiро здивовано поглянув на нього i зсунув кошлатi брови. Голос його враз набув владного тону:

– Я вже сказав усе, Валенто. Ясно?

– Так, Капiтане.

Дисциплiна перемогла: Валенто здався, хоч увесь вигляд його свiдчив, що вiн пiдкоряється проти волi. Ернан Рамiро все ще дивився на нього, i Олесевi знов здалося, що в цьому поглядi з'явилося щось дивовижно тепле, дружнє. I знов це тривало якусь мить.

Раптом Рамiро перевiв погляд на юнака. Хвильку вiн мовчав, нiби обмiрковуючи щось, а потiм сказав:

– Менi шкода розлучатися з тобою, Олесю. Нi, нi, мовчи, - тут-таки заперечив вiн, помiтивши, що юнак немов хоче вiдповiсти йому.
– Менi хотiлося б, щоб ти краще взнав мене перед тим, як виносити присуд... Так, можливо, тодi ти iнакше оцiнював би дещо...

– Але ж, Капiтане...

– Я вже сказав тобi, мовчи. Дай менi руку!

Олесь знiяковiло простягнув Ернановi Рамiро руку. Вiн вiдчув мiцний потиск i побачив дивний сум в його сiрих очах, якi невiдривно дивилися прямо на нього. Та що ж це робиться? Та хiба ж можна отак пiти, не сказавши, як схвильовано б'ється серце, сповнене поваги й любовi до цiєї сумної людини, погляд якої, теплий i батькiвський, мов проникає в саму Душу!

– Капiтане, я... я хочу...

– Мовчи. Олесю. Бiльше нiчого не треба...

I знову цей глибокий, невимовний сум у поглядi! Нi, не тiльки в поглядi, а й у словах Капiтана, що йдуть, здається, вiд самого серця, змученого, скривавленого серця Ернана Рамiро. Нiколи, нiколи досi не чув Олесь в голосi Капiтана такої безмежної скорботи, як зараз! Ернан Рамiро говорив мов у снi:

– Як жаль, як жаль, що все обернулося так!.. Скiльки мрiй i прагнень сповнювало душу!.. А життя пройшло, минуло марно... навiщо, навiщо ж було все?.. Для помсти? А де ж вона, та помста? Хiба я досяг чогось? Нi, нiчого, i все минуло, i все марно... i нiякої користi нi для кого... то навiщо було все це?..

Олесь вiдчував, що не може далi володiти собою. Ось зараз вiн кинеться до Капiтана, обiйме його, скаже, як вiн... Але Ернан Рамiро раптом замовк. Вiн рiзко труснув головою, мов вiдганяючи од себе щось, що заважало йому, мучило.

– Iдiть, друзi, - сказав вiн, вказуючи рукою на далекий берег.
– Уже час. Iдiть!

I зразу ж таки увiрвав мову i прислухався. До розмiреного одноманiтного шуму морського прибою, що весь час долинав сюди, виразно примiшувалося зараз iще щось, якесь гудiння, що дедалi гучнiшало, наближалося, зростало. Лiтак! Безумовно, це лiтак!

Валенто Клаудо незграбно переступив з ноги на ногу, кашлянув i нерiшуче почав:

– Капiтане, дозвольте...

– Нiчого не дозволяю! Я сказав усе, що треба було, Валенто. Iдiть, я кажу, вже час!

То був знову владний i невблаганний голос Сивого Капiтана, який не припускав заперечень.

– Єсть, Капiтане!

Валенто повернувся до Педро Дорiльї, Марти i Олеся.

– Пiшли! Такий наказ Капiтана...
– сказав вiн безнадiйним тоном людини, яка змушена скоритися...