Скіфська чаша

Самбук Ростислав Феодосьевич

— І гвалтуванням також?

— Я попрошу вас!..

— І я попрошу… То ви категорично твердите, що не знаєте цієї жінки?

— Дозвольте… — Загуменний ще раз узяв фото, уважно роздивився. Раптом обличчя його скривилося, пальці затремтіли, випустивши знімок. — Не може бути… Галина Петрівна? Вона?

Хаблак кивнув. Дробаха уважно стежив за кожним рухом Загуменного. Устимчик дивився на нього переможним поглядом.

— Ви останній із знайомих Загорулько, — сказав Устимчик, — які бачили її живою. Вона писала чоловікові, що ви залицялись до неї. Того ж дня,

коли ви разом повернулися з Євпаторії, Галину Петрівну згвалтували й вбили на дніпрових схилах. Чому б вона пішла туди сама? Певно, туди завели її ви. Чим можете довести, що ви — не вбивця?

Загуменний згорбився.

— Я любив її, — сказав якось стомлено. — Я любив її по-справжньому.

— І ви вважаєте це за доказ? — В тоні Устимчика звучала іронія. — І погрожували вбити?

— Я? Погрожував?

— Згадайте розмову в Євпаторії. На вулиці, після кіно…

— Звідки знаєте?

— Ми ще й не те знаємо.

Загуменний одразу якось знітився.

— Я любив її! А ці слова якось вирвались…

— Ну, ну… — похитав головою Устимчик.

— Як бачите, — сказав Дробаха, — поки що все проти вас. Згадайте, хто вас бачив двадцятого липня між десятою і п’ятою годинами дня. Особливо між першою і третьою.

— Я ж вам казав, що був дома.

— Тоді, — констатував Дробаха, — ми мусимо зробити у вас обшук. Зараз я візьму в прокурора постанову. Повинні вчинити так, бо факти проти вас.

Загуменний займав однокімнатну квартиру на Першотравневому масиві. Обстановка його кімнати була спартанською: вузьке залізне ліжко з тонким матрацом, великий стіл, дешева шафа для одягу. І всюди, де тільки можна було покласти, книги. На столі й підвіконні, на шафі й у величезних, під стелю, стелажах. Новенькі, у яскравих, з блискучим золотом палітурках, і пошарпані, з пожовклими від часу сторінками; великі й такі, що вміщалися на долоні; романи всесвітньовідомих письменників і таких, чиї прізвища Хаблак зустрічав уперше; вірші, філософські трактати, наукові збірки, підручники…

Поки оперативники робили обшук, Хаблак машинально знімав з полиць стелажів то одну книгу, то іншу, гортав, вихоплюючи окремі слова чи думки, задивлявся на майстерно зроблені старовинні гравюри, з ніжністю гладив товсті, немов картонні, сторінки давніх видань. Піймавши на собі глузливий погляд Устимчика, що зосереджено переглядав вміст шухляд стола, схаменувся й почав допомагати товаришам. Та скоро його увагу привернула невеличка, скромно видана книжечка. Відкрив випадково десь на середині, в око впали рядки:

Який пройшли важкий і довгий шлях

з тобою вдвох ми по життя долині.

Нехай не в’януть очі твої сині,

не блякнуть, наче айстри у вітрах.

Хтось жарко дихнув Хаблакові у щоку, простягнув руку й взяв у нього томик.

— Чудовий поет Сосюра! — сказав Загуменний, любовно гортаючи книжку. — А зараз я покажу вам таку річ!..

Забувши, певно, для чого в нього в кімнаті ці люди, для чого стоять біля дверей двірник і сусідка, він приставив до стелажа драбинку й миттю піднявся під стелю. Відсунув скло, яке закривало єдину секцію стелажа, обережно витяг книгу.

— Ви знаєте, що це таке? Звичайно, ви не знаєте, 1, можливо, це вас не цікавить, але цю книгу ви можете побачити лише у великих бібліотеках, але й то як дорогоцінність. Я дам вам потримати її. — Загуменний спустився, подав капітанові книгу. — Тільки обережно, прошу вас. Не кожному випаде доторкнутися до такого чуда. Друге видання “Кобзаря”.

Він схилився разом з Хаблаком над книжкою з потертими від довгого читання сторінками. Пальці Загуменного, коли він обережно, ледь-ледь торкався паперу, тремтіли.

Хаблак згадав: точно так тремтіли вони під час допиту. Тоді він подумав, що Загуменний боїться, нервує і це тремтіння виказує його. Але ж зараз він, безперечно, ні про що не думає, крім книжки, забув, з ким розмовляє. Нараз, либонь, згадав, бо обережно, але рішуче забрав у Хаблака томик і пішов до вікна. Став спиною до кімнати, схилившись над книжкою. Так і простояв до кінця обшуку.

Оперативники не знайшли нічого, що б компрометувало Загуменного. Хаблак відпустив понятих і, не звертаючи уваги на відчайдушні знаки, що робив йому Устимчик, звернувся до Загуменного:

— Просимо пробачення, Валерію Павловичу, та ви нас мусите зрозуміти. В кожного своя робота. Єдине, чого зараз ми вимагаємо від вас, — підписати цього папірця.

Загуменний засвітив настільну лампу, швидко прочитав.

— Не можу сказати, що роблю це з задоволенням, — пробуркотів, — та не маю іншого виходу. — Взяв кулькову ручку й розмашисто розписався. — Я правильно зрозумів зміст документа: підписка про невиїзд?

— Так. Ми вас викличемо в разі потреби. До побачення. — Пропустивши вперед Устимчика, Хаблак вийшов з кімнати.

— Що ти зробив? — запитав Федір, як тільки вони опинились на вулиці. — Це ж чортзна-що: залишити вбивцю на волі!

— А чому ти гадаєш, що він — злочинець? Де докази?

— Про які ще докази ти говориш! Лист, його зізнання, що залицявся, неможливість довести алібі… Чого тобі ще треба? Я доповідатиму начальству!

— Це — твоє право. Але жоден прокурор не винесе постанови про арешт.

— Що — прокурор! Головне, вмовити Дробаху, а він уже організує постанову. Побічних доказів для цього вистачить. А під час слідства зібрати інші…

— А коли Загуменний не винен? Про це ти подумав?

— Не винен, не винен… Різних слів нахапалися й жонглюєте; людяність, чуйність… У дитячому садку тобі працювати, а не в карному розшуку! — зло дорікнув Устимчик, різко повернувся й швидко попрямував площею навпростець.

Ішов і думав: зв’язала ж його доля з такою розмазнею. Скільки вже розплутують цю кляту справу. Хаблакові добре: в фаворі в начальства, а як йому? Підтвердилась би його версія — і він на коні. Виявився передбачливішим за такого навіть зубра, як Дробаха! Відразу ще зірочку на погони, а може, й підвищення по роботі. Біс з ним, з цим Загуменним. Вбивця — і все. Які ще докази потрібні: заманив жінку, до якої залицявся, згвалтував — і кінці в воду. Ясно, як божий день. І для начальства добре: ще одну справу закрито.