Скіфська чаша
Шрифт:
Абрикоси ж он просто валяються під деревом, великі й жовті, і ніхто не нахиляється за ними. За абрикосовим деревом маленький будиночок, точніше прибудова, мабуть, у це вікно визирала Галина Петрівна, писала, що воно під абрикосом. Ще зовсім недавно сиділа тут, в альтанці, заплетеній виноградом, сміялася, жартувала, складала плани на майбутнє, насолоджувалася життям… І не знала, як закінчиться воно на дніпровських схилах…
В альтанці стояв збитий з грубих дощок стіл і такі ж лавки. Хазяїн прилаштувався на одній з них, насторожено дивлячись, як сідає Хаблак. Капітан показав йому посвідчення, господар не зрозумів, що Хаблак працює у карному розшуку та й ще у Києві, певно, його стосунки з міліцією обмежувалися спілкуванням з дільничним інспектором та працівниками паспортного столу, бо заявив одразу й впевнено:
— У мене всі прописані, повний ажур, на тому тижні приходив молодший лейтенант, і він знає.
— Вас як величати? — запитав Хаблак.
— Михайлом Семеновичем.
— А прізвище?
— Сормов.
— От що, — довірливо поклав руку на коліно господаря Хаблак, буцім те, що його звали Михайлом Семеновичем, мало вирішальне значення. — Сподіваємось на вашу допомогу, шановний.
Видно, Сормов був людиною меткою, бо одразу збагнув, що неприємностями тут не пахне й, навпаки, від нього щось залежить: риси обличчя в нього розгладилися й настороженість зникла.
— Чого ж, — відповів розважливо. — Я завжди… Якщо, звичайно, зможу…
— Недавно у вас, здається, в оцій кімнаті, — Хаблак вказав на вікно під абрикосом, — мешкала жінка з Івано-Франківська. Галина Петрівна Загорулько.
— Галя? — аж зрадів Сормов. — Була така й поїхала. До хворого сина приїжджала.
— Ну, і як вона?
— Що, як? — не збагнув Михайло Семенович. — Гарна жінка?
Сормов замислився на мить. Допитливо подивився на Хаблака й відповів упевнено:
— Якщо ви на неї того… Ну, справу якусь… То даремно. Точно кажу, жінка порядна, Галя, значить, і нічого не може бути.
— Порядна, кажете? А чому так гадаєте?
— Дуже просто. У нас тут курорт, а на курорті, знаєте, як? Дехто вважає, все дозволено. Приїжджають усякі фіфи, таких здалеку видно, а буває, що й заміжні жінки, значить, і з дітьми, а тут то з одним, то з іншим… На них, пробачте, й дивитися не хочеться, а розмалюється, сукню довгу натягне, духами ледь не вмиється — і до курзалу жиром трясти… А Галя жінка серйозна. Не така вже й молода, та вродлива. За нею тут бігали, проте вона нікого не підпускала. Посміятися, пожартувати, будь ласка, — і зась.
Сормов сам спрямував розмову в потрібне русло, й Хаблак одразу скористався з цього:
— А хто бігав, знаєте?
Сормов спантеличено зиркнув на капітана.
— Невже міліція вже й цим займається?
— Іноді доводиться.
— Ну, знаєте…
— Я прилетів сюди аж з Києва не для того, щоб перебирати брудну білизну! — раптом розсердився Хаблак
— Не заводьтеся, випустіть пару, — зовсім по-дружньому посміхнувся Сормов. — Потрібно, то й потрібно. Зрозумів вас.
— А якщо зрозуміли…
— Гаразд. Ходили за Галею двоє. Один такий довгий, її років, все Галі квіти й морозиво носив. З морозивом у нас, знаєте, влітку…
— Учитель? — занетерпеливився Хаблак.
— А біс його зна: вчитель чи агроном. Не розбереш. На всіх штани однакові, та й з грішми всі. Ну, звичайно, — кивнув у бік столу під шовковицею, де ще сиділи, перемовляючись, курортники в шортах, — є й такі, на машині аж з Ленінграда приїхали, телевізори ремонтують… От і мені полагодили, я їм відро абрикосів підкинув, призналися: не менше десятки щоденно загрібають.
Господар явно відійшов від теми розмови, це не влаштовувало Хаблака, і він перебив:
— А де мешкав цей довгий, знаєте? Може, ще не поїхав?
Сомов замислився.
— Десь навпроти, — відповів нерішуче. — На нашій вулиці, це точно, і, здається, на тому боці, а в кого, не знаю. Довгий і морозиво носив…
Інформація була не дуже вичерпна, і Хаблак запитав:
— Як звали? Галина Петрівна як зверталась до нього?
Сормов витягнув сигарети, закурив, мабуть, щоб освіжити пам’ять. Нараз посміхнувся щасливо й подмухав на сигарету, здуваючи попіл, хоч затягнувся тільки раз.
— Валерієм Павловичем, — сказав упевнено. — Але я його вже тут не бачу.
— Галина Петрівна поїхала, певно, тому й не заходить?
— Ні, — заперечив Сомов, — вулиця в нас не така вже й велика, і люди повз мою садибу ходять. До моря, тобто. Раніше я цього довгого помічав, ходив він тут, значить, а тепер ні.
— І звідки він?
— Не знаю.
— Випадково не з Києва?
Сормов рішуче похитав головою.
— У мене своїх справ вистачає. Бачите, люди живуть, а я ще кочегаром у лазні. Через день працюю, — пояснив, — сьогодні вільний. Жінки нема, а дітей двійко… Дай боже по господарству впоратися…
— А другий? — поцікавився Хаблак.
— Який?
— Залицяльник Галини Петрівни.
— Солідна людина, — пояснив Сормов з повагою. — Мабуть, професор. Сивий, волосся довге й завжди в піджаку.
— В таку спеку? — не повірив Хаблак.
— Ну, піджак не зовсім того… З короткими рукавами. Самі побачите, він через садибу мешкає.
— Ще не поїхав?
— Сьогодні вранці бачив його. Повертався з базару, фрукти в авосьці ніс.
Хаблак одразу дещо втратив інтерес до другого залицяльника Галини Петрівни: до трагедії на дніпрових схилах той явно не мав відношення. Але ж, подумав, може, цей сивий щось знає про свого суперника?
— Покажіть мені цього професора, — попросив Сормова. — Може, ще не пішов до моря.
Професор, запнувшись фартухом, підсмажував яєчню. І виявився він зовсім не професором, а звичайним страховим агентом з не менш звичайного, навіть, так би мовити, рядового міста Лебедина на Сумщині.