Скіфська чаша
Шрифт:
Колись Хаблакові в якійсь справі довелося побувати там. Чесно кажучи, місто призабулося, лишилася в пам’яті тільки дорога: вони їхали з Харкова, і такої дороги, капітан був певен цього, ще не бачив ніколи. Стара, забрукована, але з такими вибоями, що шофер вів “Волгу” із швидкістю трактора й весь час висловлював, не дуже ввічливо, своє ставлення до шляхового начальства. Проте це було кілька років тому, й Хаблак подумав, що дорогу могли вже й відремонтувати. Чомусь це поліпшило настрій капітанові, і він, дивлячись, як порпається біля газової плити страхагент, трохи покривив душею:
— Гарне містечко Лебедин, — мовив, щоб хоч якось піддобритися. — Зелене, тихе.
— Киньте, — не підтримав його агент. — Брудне й провінційне. Ви коли були в нас? Улітку й у гарну погоду? А восени, коли дощі… Я на околиці мешкаю, то тільки в гумових чоботах і ходжу. До речі, здається, Антін?..
Хаблак уже відрекомендувався, та агент, звичайно, все забув.
— Сергій Антонович.
— А мене звуть Георгієм Івановичем. Георгій Іванович Кучковський.
— Дуже приємно.
— Приємно чи не приємно, а факт залишається фактом. Чим можу служити? — Він зняв яєчню з плити й поставив пательню посеред столу. — Снідали?
— Звичайно.
— А я на базарі затримався. Люблю південні базари. Розкіш! Помідори в два кулаки, фрукти так фрукти, де ще такі персики побачиш, як у Євпаторії? — витягнув з буфета справді величезного червоного персика, подав Хаблакові на тарілочці. — Пригощайтеся, а я вже… — підчепив виделкою величезний шмат яєчні, зажував смачно. Проковтнув і мовив: — Дуже прошу. Якщо міліція приходить до курортника, це вже подія. І я вас уважно слухаю.
— Ви познайомилися тут з Галиною Петрівною Загорулько…
Кучковський відірвався від яєчні. Зиркнув на Хаблака якось розгублено. Але одразу опанував себе й відповів твердо:
— Мав честь. І мушу вам сказати, що одержав від цього задоволення.
— Як вас зрозуміти?
— Буквально. Вельми достойна жінка. Вродлива й розумна.
— А мені казали…
— Що я залицявся до неї? — примружився Кучковський. — Може, це й було на якомусь етапі, й нічого поганого в цьому не бачу. Я чоловік вільний., і ніхто мені цього не може заборонити. Але ми швидко порозумілися з Галиною Петрівною, про курортний роман не могло бути й мови, проте в її товаристві мені завжди було приємно.
Відповідь цілком задовольнила Хаблака, і він запитав:
— А інші? Кажуть, у Загорулько вистачало залицяльників…
— Галина Петрівна жінка серйозна.
— І все ж ви не відповіли на моє запитання.
— А, власне, що сталося? Чому це міліція зацікавилась Галиною Петрівною? Не бачу підстав…
— Я вам поясню трохи згодом, — пообіцяв Хаблак.
— Мені б не хотілося… Знаєте, за своєю професією мушу зустрічатися з багатьма людьми. Набачився всього й всяких. І трохи розуміюся на человєцех. А він — з достойних…
— Бачу, у вас усі достойні.
— Ну, що ви! — образився Кучковський. — Тут усякі є. От у мене сусід поруч живе, — кивнув на стінку, — пройдисвіт і сучий син, з першого погляду видно.
— Краще повернемося до достойних, — посміхнувся Хаблак. — Ви почали…
— Так, про Валерія Павловича.
— Як його прізвище?
— Загуменний.
— Вчитель?
— Здається, ви непогано поінформовані.
— Вчитель з Києва?
— Так.
— Він ще тут?
— Ну, що ви. Разом з Галиною Петрівною й поїхав, одним поїздом.
— І як складалися в них стосунки?
— Я ж казав: Галина Петрівна жінка серйозна.
— А Загуменний?
— Закохався по вуха. Людина вже в роках, а як хлопчисько.
— Ревнував?
— До першого телеграфного стовпа.
— Може, погрожував?
— Несамовитий він якийсь, — несхвально відповів Кучковський. — На мене вовком дивився. Звичайно, людина інтелігентна, за барки не брав, а от поглядом розстрілював.
— Від поглядів до діла…
— І не кажіть, я знаю людей, буває все.
— Гадаєте, міг піти на злочин?
— Я цього не казав.
— Але натякнули.
— Просто колись випадково почув розмову.
— Між ними?
— Знаєте, якось незручно. Розмова не для чужих вух. І я випадково…
— Ви не уявляєте, як це важливо!
— Ну, якщо так… Чесно кажу, зовсім випадково… Загуменний он у тому будинку мешкав, — вказав на садибу мало не навпроти. — Повертаються вони увечері, в кіно ходили, зупинилися на вулиці, за два кроки, а я під деревом сидів. Ну, й почув… Він каже: не віддам тебе нікому, це нічого, що заміжня, бачу, чоловіка не дуже любиш, а більше за мене ніхто не кохатиме. — Кучковський відсунув охололу яєчню, вів далі зневажливо: — Ось так і каже, людина доросла, розумна, а дурниці меле. Як хлопчисько… Потім зовсім розпалився. Без тебе, мовляв, нема життя. Ну, й слова всякі, як і належить у таких випадках. Збоку аж неприємно слухати. Мовляв, як подумаю, що до чоловіка повертаєшся, задушив би власними руками. Теж мені, новоявлений Отелло з’явився. Достойний чоловік, учитель, і такі слова…
— Так і сказав, що задушив би? — перепитав Хаблак. — Ви точно чули?
— Для чого мав би вигадувати?
— Коли відбулась ця розмова?
— Як коли? Вночі, темно вже було…
— Якого числа?
— Знаєте, тут на курорті всі числа переплутались.
— Задовго до від’їзду Загорулько?
— А-а, ось ви про що! Ні, за день чи два. Певно, за день. Наступного вечора я проводжав їх. В одному вагоні їхали “Євпаторія — Київ”, цей вагон у Сімферополі до поїзда чіпляють.
— І як Загуменний?..
— Коли? Тоді вночі чи в поїзді?
— І там, і там.
— Тоді вночі Галина Петрівна тільки посміялася з нього. Я б образився, а з Загуменного — як з гуся вода. Перед від’їздом веселий був.
— Це коли ви прощалися?
— Квіти на вокзалі купив. І пляшку шампанського. Ми цю пляшку в купе розпили. Від’їзну, так би мовити.
— От що, Георгію Івановичу, напишіть все, що розповіли. З подробицями.
— Може, поясните, чому виникла така потреба? Хаблак повагався трохи, проте вирішив не критися. Зрештою, в цьому не було необхідності.