Скіфська чаша

Самбук Ростислав Феодосьевич

— О наймудріший серед мудрих! — з пафосом проголосив Хаблак. — І доручається ця операція, — стиснув плече Федора, — молодому й здібному працівникові. Коротше, літак через дві години, збирайся.

Заступник начальника Івано-Франківського обласного управління міліції, дізнавшись про мету приїзду Устимчика, порадив:

— Зверніться до обехеесівців. Вони вам дещо підкажуть.

— Нічого конкретного ще нема… — Капітан з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності був настроєний менш оптимістично. — Лише здогадки та припущення.

Він

познайомив Устимчика з листом, де повідомлялося, що Загорулько збудував у Львові будинок на підставну особу, розповів про банкети, які влаштовував Сидір Семенович.

— Щось довести поки що важко, — резюмував. — Для мене ясно: у них корпорація із Ступаком та Осадчим. Але здогадки до справи не підшиєш. Колись ми їх візьмемо за зябра, та ще працювати й працювати.

Загорулько зустрів Устимчика відверто вороже. Сидів набундючений у своєму маленькому кабінетику за простим канцелярським столом. Спідлоба дивився на лейтенанта примруженими, злими очима й гудив міліцію. Мовляв, дрібних хуліганів ще затримують, а коли крупна риба — обов’язково вислизне. Скільки вже минуло після вбивства дружини, а міліція й вусом не моргне. Обехеесівці ще розперезалися: третя перевірка на базі. Шукали б краще вбивць, ніж чесним людям голову морочити.

Устимчик, не перебиваючи, вислухав просторікування Сидора Семеновича. Коли Загорулько нарешті видихнувся, лейтенант запитав:

— Ви були в Івано-Франківську, коли надійшла телеграма від дружини?

— Ні, я одержав її через день.

— Чому?

— Був у Львові у відрядженні.

— Воно документально оформлене?

— Аякже. Я не такий багатий, щоб їздити в службових справах за власний рахунок.

— Можна подивитись на документи?

Сидір Семенович знизав плечима, буцім дивуючись забаганкам не в міру допитливого лейтенанта, проте викликав головного бухгалтера й звелів принести свій авансовий звіт.

Відмітки про прибуття й вибуття із Львова, квитанції з готелю свідчили, що Загорулько перебував там з дев’ятнадцятого по двадцять друге липня.

— А чому нема квитків на поїзд чи літак? — поцікавився Устимчик.

Загорулько посміхнувся.

— Мені, знаєте, недавно пощастило. Виграв “Жигулі”. Ну, й поки не збив оскому, їжджу.

— Зрозуміло. А тепер, Сидоре Семеновичу, попрошу пригадати, де й з ким ви зустрічалися у Львові протягом трьох днів. Давайте пройдемось, у міру можливого, буквально по годинах. Щоб нічого не забути…

— Для чого це вам?

— У ваших же інтересах. Треба ж довести, що ви не маєте жодного відношення до злочину.

— Жартуєте, лейтенанте?

— Для чого ж? Наша робота виключає такі жарти.

— Ну-ну, — Сидір Семенович зміряв поглядом Устимчика, — докотилися… Що ж, доведеться згадати. — Взяв клаптик паперу. — Отже, у Львів я приїхав дев’ятнадцятого липня о дванадцятій годині…

Устимчик відійшов до вікна. Стояв і дивився на величезний двір, де навантажували машини. Якісь ящики, бочки, рогожеві лантухи… Цікаво, як цей ділок робить гроші? Певно, має їх чортзна-скільки. А, мабуть, приємно не лічити грошей! Щоб ні в чому собі не відмовляти…

— Закінчили? — озирнувся, почувши, що Загорулько кинув ручку. — Розпишіться, що стверджуєте ці показання. — Забрав у Сидора Семеновича клаптик паперу, прочитав не поспішаючи. — Але ж ви забули вказати, що заглядали до будинку на вулиці Квітневій. До речі, кому вій належить?

Сидір Семенович відчув, що в нього наче мурашки забігали по всьому тілу.

“Починається, — майнула думка. — Усі ці показання, що я писав, їм ні до чого — якось дізналися про наші справи й намагаються розплутати клубок. Але що їм відомо?”

Зібрав усю свою силу волі, невимушено відкинувся на стільці, навіть посміхнувся.

— Все відомо тій міліції… Навіть інтимні справи від неї не приховаєш… — перехилився через стіл до Устимчика, вів Далі, ніби розкриваючи таємницю товаришеві: — Розумієш, дівчина там живе. У мене з нею нічого й не було, та зачарувала. Каюсь, але приворожила — і все. Був у неї, проте не хотів про це писати. А кому належить цей будинок, не цікавився.

— Не хочете, значить, компрометувати дівчину? — єхидно зіщулився Устимчик. — І тому не знайомили з нею нікого з друзів?

— Що ви, що ви! — замахав руками Сидір Семенович. — Це ж ангел!

— Справді, ангел. І не будинок, а монастир. І туди навіть не ступала нога Осадчого та Ступака…

Сидір Семенович роззявив рот, наче риба, що хапає повітря, і раптом розсміявся — роблено дурнувато:

— Хе-хе-хе… І це навіть знаєте… Шерлоки Холмси, значить. — Враз посерйознішав, Устимчикові здалося — підібрався, наче до стрибка. — Ну, то що з цього?

— Так, нічого, уточнюю деякі деталі… — Устимчик підвівся. — Ми ще з вами зустрінемось.

Залишивши машину на сусідній вулиці, Сидір Семенович сторожко озирнувся й чкурнув городами до свого будинку. Двері були зачинені на засув зсередини. Довго дзвонив, наливаючись злобою, і, коли заспана й пом’ята Віта нарешті відчинила, грубо відштовхнув її плечем і попрямував до спальні. Не помітивши нічого підозрілого, трохи пом’якшав, опустився в крісло.

— Зготуй кави, — наказав. — І швидше.

Поки Віта клопоталася на кухні, ще раз перебрав у пам’яті розмову з цим молодим піжонистим лейтенантом. Підозрюють, що вбив дружину? Дурниці.

Докопалися до операції з заготівлями? Ні, там майже неможливо нічого рознюхати.

Справа з килимами, що пішли наліво? То чому ж тоді цікавляться Ступаком і Осадчим? Вони до цієї операції не мають відношення…

Від швидкої їзди та безкінечних тривожних думок розболілася голова, й Сидір Семенович із задоволенням вихилив чарку коньяку й запив ароматною міцною кавою. Ніби вперше бачачи, подивився на Віту, що куняла біля столу.

— Слухай мене уважно, дорогенька, — почав Сидір Семенович. — Скажу відверто, у мене, здається, неприємності. Сама розумієш, ми зацікавлені обоє, щоб їх не було.