Слід веде до моря

Малик Владимир Кириллович

— Хто?

Всі мовчали.

— Хто, питаю? — підвищила голос Олена Калістратівна.

Тиша. Блідо-жовте обличчя вчительки взялося червоними плямами. Рука нервово м'яла цупку промокачку в класному журналі.

— Романюта!

Юрко встав.

— Ти?

Юрко здивувався і тихо відповів:

— Ні.

— А хто?

— А чому ви мене питаєте? — в свою чергу спитав хлопець.

— Тому, що ти сидиш позаду і мусив бачити!

На якусь мить Юрко розгубився. Справді, він бачив, що стріляв Сергій. Але ж сам Сергій

мовчав. Чи пристало ж йому, Юркові, виказувати товариша? До того ж йому раптово спало на думку, що Олена Калістратівна запитала його не тільки тому, що він сидить на останній парті. Адже останніх парт у класі аж три, і на кожній — по два учні. Чому ж не інших, а саме його вона запитала? Може, тому, що він новачок і не посміє сказати неправду?

Цей здогад неприємно вразив хлопця. Він нічого не мав проти Олени Калістратівни, хоч від Сергія знав, що останнім часом вона чомусь дуже змінилася, стала різкою, швидко сердилася і найменше порушення виводило її з рівноваги. Та коли він зрозумів, що викликала вона його як новачка навмисне, то відповів різко:

— Я бачив, хто стріляв, але не скажу.

Хтось ойкнув. По класу пролетів схвильований шелест. Олена Калістратівна відкинулась на спинку стільця. Вона була вражена Юрковою відповіддю і в першу мить не знайшла, що сказати.

Зате Юрко зразу зрозумів, що ляпнув дурницю.

Власне, він сказав те, що знав і вважав справедливим. Він бачив, як стріляв Сергій, і сказати, що не бачив, не міг. Це була б брехня. Зізнатися ж, сказати правду — незручно перед товаришами, які це розцінювали б як донос. Тоді ніхто в класі не подав би йому руки і передусім сам Сергій. Та все ж так відповідати учительці не треба було! Він бачив, що вивів її з рівноваги. Нерви в неї зараз — як перетягнуті струни: от-от обірвуться.

Та й Сергій добрий! Чому ж мовчить? А Олена Калістратівна тим часом сказала:

— Вийди сюди, Романюто!

Юрко вийшов.

— Ти зараз же скажеш мені, хто стріляв! Раз бачив, то повинен сказати — хто! Розумієш?

Хлопцеві стало жаль Олену Калістратівну. Її очі збуджено блищали, руки тремтіли. Він напружено думав, що відповісти, щоб заспокоїти її і водночас не принизити свою гідність.

— Це я стріляв, Олено Калістратівно, — сказав він тихо, опустивши очі, і ще раз додав: — Я стріляв…

Це було вже занадто. Багато хто бачив, що стріляв Сергій, і в класі знову зчинився шум.

— Замовкніть! — скрикнула Олена Калістратівна і схопилася з місця.

З гуркотом полетів додолу стілець. Ніхто не кинувся підіймати його. Юрко теж залишився стояти, схвильований і розгублений.

Що робити?

Тут він побачив, як з-за парти підвівся Сергій. Завжди смаглявий, тепер він посірів. Губи міцно стиснуті. Чорний чуб ще більше відтіняв блідість його вилицюватого широкого обличчя. Юрко з тривогою поглянув на товариша. Невже він хоче зізнатися?

— Олено Калістратівно, — промовив глухо Сергій, — це я стріляв! Романюта тут ні при чому. Він даремно взяв на себе мою провину.

Учителька рвучко зійшла з кафедри.

— Ти? Лісовий?

— Я, Олено Калістратівно, — промимрив Сергій.

Учителька довго мовчала, величезним зусиллям волі стримуючи гнів, що ось-ось мав вибухнути, а потім тихо, але твердо сказала:

— Ну, знаєте, це ні на що не схоже! Ви просто вирішили познущатися з мене! Я не можу залишити вас у класі!.. Йдіть до директора — і розкажіть йому, за віщо я позбавила вас права слухати далі мій урок! Ідіть!

Хлопці вийшли, але, опинившись у коридорі, відразу ж зупинились і мовчки глянули один на одного.

— Ну? — сказав Сергій похмуро і опустив очі додолу: йому було соромно.

— От тобі й ну! Ось витурять нас обох зі школи через тебе, дурня, — тоді понукаєш! Зробив капость, то хоч май же сміливість чесно зізнатися. А то…

Сергій хотів щось відповісти, але з класу визирнула Олена Калістратівна, — видно, почула їхню розмову під дверима.

— Ви ще тут!.. Я ж вам сказала — йдіть до директора! Чи, може, забули, де його кабінет?

— Ні, не забули, — буркнув Сергій. — Тільки навіщо ж отак відразу — до директора? Хіба ми такі злочинці?

— Ось там усе і поясниш! Ходімо!

В учительській сиділо кілька вчителів. Побачивши своїх вихованців, Степан Бенедиктович глянув поверх окулярів і, як завжди, трохи іронічно спитав:

— А це що за депутація?

Олена Калістратівна, видно, віднесла ці слова на свій рахунок.

— Не депутація, а ваші вихованці, шановний Степане Бенедиктовичу! Один з них трохи не вибив мені ока, а другий став на його захист, — з притиском сказала вона і шарпнула двері директорського кабінету. Двері не відчинилися. — Де ж директор?

— Його викликали в міськраду, — пояснив хтось. — Обіцяв скоро бути.

— Може, ми розберемося самі, без директора? — спитав Степан Бенедиктович. — А тим часом і він надійде…

Олена Калістратівна усміхнулась.

— Знаємо ми, як ви розмовляєте зі своїми мазунчиками! Погладите по голівках — і край!

Степан Бенедиктович ворухнув чорними вусиками.

— А може, все-таки спробуємо?

— Гаразд. Говоріть, — а в мене урок! — і вона вийшла.

Юрко і Сергій стояли обабіч дверей і почували себе дуже зле. Обидва спідлоба глипали на класного керівника, який тихо похитував головою. Інші учителі теж мовчали, але осудливо дивилися на хлопців.

— Розповідайте, — нарешті сказав Степан Бенедиктович. — Ну, хоча б ти, Романюто!

Юрко розповів усе, як було, і наприкінці додав:

— Ми з Лісовим винні. Він у тому, що стріляв… і не признався. А я — що не виказав товариша…

— Он як! І тільки?

— Іншої вини за собою не почуваю, — вже невпевнено сказав Юрко, але з викликом запитав: — А хіба ви на моєму місці інакше вчинили б, Степане Бенедиктовичу?